Дякуємо за Пирогів

Наприкінці травня Петра Тронька журналісти і громадськість бачили на урочистостях iз нагоди відкриття меморіальної дошки письменнику Олесю Гончару на території Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. 95–річний академік виглядав бадьорим і сповненим сил, виступав, роздавав коментарі журналістам. Він, попри свій поважний вік, продовжував працювати: очолював Національну спілку краєзнавців, був головою правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико–архітектурної спадщини, віце–президентом Асоціації історичних міст України, головним редактором журналу «Краєзнавство». Тому звістка про його смерть для багатьох стала повною несподіванкою. Петро Тимофійович пішов від нас у вівторок, на 97–му році життя.

Доля Петра Тимофійовича, який народився 12 липня 1915 року в селі Заброди на Харківщині, була нелегкою. 17–річним юнаком вирушив працювати на шахти Донбасу — рятувався від голоду, звідти здібного хлопця відправили вчителювати. З перших днів війни Петро Тронько перебував у діючій армії: брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволенні Ростова–на–Дону, Донбасу. У 1948 році закінчив Київський державний університет. Через три роки захистив кандидатську дисертацію. Наукову діяльність молодий фахівець поєднує з комсомольською роботою. Його помітили, і з 1961–го (впродовж 17 років!) Петро Тимофійович працював заступником Голови Ради Міністрів України, займався питаннями культури, освіти, охорони здоров’я. Паралельно очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.

П’ять років тому тодішній директор музею народної архітектури та побуту в Пирогові Микола Ходакiвський розповідав мені, що натхненником створення скансену був саме Петро Тронько: «Створення цього, як тоді казали недоброзичливці, «націоналістичного кубла» було під суворим наглядом! Щербицькому тоді понашіптували, що «ці шароварники» звозять усяку «рухлядь», націоналізм там розвели. На це Петро Тронько у розмові зi Щербицьким сказав, мовляв, ви за цю «рухлядь» ще спасибі скажете». Ми й справді вдячні Петру Тимофійовичу за музей просто неба, а ще — за відновлення майже знищеного місцевим колгоспом музею «Козацькі могили» під Берестечком, за музей українського козацтва в Запоріжжі, за відновлення Золотих воріт, а також Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів у Києві — до всіх цих об’єктів доклав зусиль і здоров’я невтомний академік. Українські села і міста мають дякувати Петру Троньку за свою історію, адже саме він керував роботою над створенням у 1968—1973 роках 26–томної «Історії міст і сіл Української РСР». Хай ідеологічно заангажованої, але по цей день єдиної енциклопедії українських населених пунктів, багатьох з яких сьогодні вже й на мапі немає. Саме цю свою роботу, в якій брали участь 100 тисяч осіб, академік вважав головною справою свого життя (за неї отримав Державну премію СРСР). Він же був автором, керівником і членом редколегії видань «Історія Української РСР», «Історія Києва», «Звід пам’яток історії і культури України», «Реабілітовані історією».

«Скільки себе пам’ятаю, я працюю, — казав Петро Тронько в одному зі своїх інтерв’ю. — Плуг блищить тоді, коли він оре, а якщо лежить без діла — іржавіє. Людина зобов’язана працювати, а її помисли мають бути спрямовані на те, щоб принести найбільшу користь своєму народу і країні. Тільки в цьо­му випадку наша держава буде багатою і щасливою»... Коли верстався номер, місце та час прощання з академіком уточнювалися...