Ой у осиковім гаю...

09.07.2010
Ой у осиковім гаю...

Павло Зекцер, якому наснилася українська хата. (Фото автора.)

Класична схема будівництва садиби, що приймає «зелених» туристів, в «Осиковому плесі» Павла Зекцера спрацювала з точністю до навпаки. Він спочатку збудував справжній музей українських старожитностей. А коли духовне заради власного виживання почало вимагати матеріальної підтримки, створив сучасну туристично–оздоровчу інфраструктуру. Тепер «красиве і корисне» існують в одному вимірі, займаючи скромні одинадцять соток на околиці одного з найстаріших міст Слобожанщини — Чугуєві. Поєднання, здавалося б, непоєднуваного спрацьовує на сто відсотків. В «Осиковому плесі» успішно проходять Міжнародні рєпінські пленери, збираючи «на етюди» художників з усіх кінців світу. І з не меншим успіхом потріскує пічка російської лазні, покликана суто по–земному зняти втому з натрудженого тіла відвідувачів.

 

Наснились мальви, рута–м’ята...

За парканом цієї садиби усе, як колись. Чисто вибілена хата під очеретом, підведена червоним для відлякування злих духів. Тин в обрамленні темно–рожевих мальв й обплетений крученим паничем. Велика криниця з коромислами наготові. Літня пічка, де варять кулеші, кашу та борщі. А ще напнутий дерев’яним дахом сарай із чудернацькими, як на сьогодні, знаряддями праці. Зібрані під ним ручні жорна, круподерні, плуги, тесаки, ступи з товкачами, вила та рубанки сповна видають тяжкі трудові будні наших пращурів. Деякі з цих інструментів багатьом сучасникам не під силу навіть просто підняти. А величезні сани з кінською упряжкою та подібна збруя для волів одразу ж змушують думати про реакцію на цей реманент теперішніх борців за права тварин. Без сумніву, вони б домоглися заміни важкого дерева, закутого в метал, на більш легкі матеріали.

У середині хати — справжній музей, але впорядкований настільки по–домашньому, що кожен із відвідувачів знаходить у ньому частинку власного дитин­ства. Старші люди кажуть, що так було у їхніх мам, молодші пригадують бабусині «хороми». Тут що не річ, то витвір мистецтва — різьблені дивани, розмальована скриня, образи та картини у вишитих рушниках, простирадла та наволочки в тонкому мереживі, жодної миски без ручного розпису, і навіть на величезній печі, викладеній за давньою традицією, розквітло червоним по білому Дерево життя. Його малював місцевий художник Віктор Прогнимак, який на садибі Павла Зекцера трудився ще й реставратором, повертаючи до життя вкрай занедбані часом старожитності. Спочатку майстер ніяк не міг уторопати, навіщо господарі платять чималі гроші за повернення з небуття старезних речей, адже дешевше замовити просто копії. А під кінець роботи ніби прозрів — врятовані прядки, дерев’яні праски, макітри, ложки, стільці, шафи ввібрали в себе настільки благодатну енергетику, що її просто неможливо замінити жодним сучасним аналогом. Схоже, руки колишніх майстрів творили це хатнє начиння з любов’ю та душевним теплом, які не підвладні згубному впливу часу. Керуючий «Осиковим плесом» Ігор Новак переконався в цьому на власному досвіді. Каже, що якось серед білого дня у нього страшенно розболілася голова. Ноги чомусь самі привели до старого дерев’яного дивана. Приліг на ньому та й заснув. А коли прокинувся, біль мов рукою зняло.

Дружина Павла Зекцера Алла Заморій, яка люб’язно погодилася провести нам екскурсію лікувальною хатою, розповіла, що чугуївські чиновники часто приводять в «Осикове плесо» поважних гостей з міста, спостерігати за душевними метаморфозами яких — одне задоволення. Ось зайшли дуже солідні чоловіки, обтяжені службовими обов’язками та власним іміджем. Здається, у світі не залишилося нічого, що їх могло б по–справжньому здивувати. Але від вигляду бабусиних чи маминих речей починають відтавати серця найповажніших відвідувачів. Вони скидають краватки і навіть розстібають верхні ґудзики дорогих сорочок. «Ми ж усі родом із дитинства і, як виявляється, народилися не на джипах», — пояснює причину разючих змін пані Алла. А Павло Давидович додає в тему: «У нашій хаті в людини змінюється настрій, вона розслабляється і скидає ті самі маски, в яких звикла ходити все життя».

Серед численних картин, що прикрашають стіни музею, є й залишені в подарунок учасниками міжнародних рєпінських пленерів. Кожного серпня на честь іменин відомого митця до Чугуєва, де він народився, з’їжджаються вже знані і ще не відомі художники... просто малювати. Їх вабить не лише дух Рєпіна і традиція вшанування його пам’яті, а й прекрасні краєвиди, що розкинулися по обидва береги Сіверського Дінця. Неподалік від садиби Павла Зекцера найбільша ріка Слобожанщини робить одразу два вигини, що називаються плесом. А поруч розкинувся унікальний осиковий гай — справжня рідкість для території України. Звідси, власне, і назва садиби «Осикове плесо», що з роками стала частиною бренду рєпінських пленерів і фігурує на багатьох картинах художників як елемент українського етносу.

Місто майстрів

Зайнятися музейною справою Павла Давидовича змусила просто містична історія. «Кілька років тому мені приснилася хата на околиці лісу. Піч, дрова і якась напрочуд позитивна енергетика, — пригадує він. — Не знаю, звідки все це прийшло. Можливо, з минулого життя, але з того часу я почав цікавитися давниною, відвідав музеї у Пирогові та Переяславі–Хмельницькому, читав багато краєзнавчої літератури. Мене надихав і той факт, що за кордоном (а я об’їздив чимало країн світу) у кожному, навіть маленькому містечку, є власний музей старожитностей. Там — це традиція, норма життя, що має велике виховне значення. Чому подібний приклад не наслідують в Україні, навіть не знаю. Тому у мене з’явилося бажання знайти якомога більше давніх речей і зберегти для майбутніх поколінь, поки це ще можливо зробити».

Шукали з Ігорем Новаком народні раритети в основному в полтавській Опішні. Лазили по горищах, покинутих хатах. Все було у страшному стані — брудне, побите, вкрите пліснявою. Кожну знахідку відмили, відіпрали, відреставрували. Хату–музей будували фактично на руїнах старої мазанки, в якій до цього доживала віку старенька жінка. Навколо стіною стояв бур’ян. Разом із подвір’ям упорядкували і вихід до Сіверського Дінця, що тече просто через дорогу. Тепер купатися сюди сходяться чугуївці з усіх кінців міста.

Інфраструктура, притаманна зеленому туризму, з’явилася тут пізніше, коли стало зрозуміло, що сам музей себе «не прогодує». Зведений із нуля новий будинок з усіма міськими зручностями має дві спальні, які можуть прийняти до восьми осіб одразу. Вартість проживання — 300 гривень на добу, незалежно від того, скільки гостей приїде на відпочинок. Залишитися голодним в «Осиковому плесі» практично неможливо — до послуг кухня з повним кухарським набором, а також можливість замовити обіди у господарів. Любителі етнічної екзотики можуть приготувати щось смачненьке з димком на конфорці вже згаданої печі просто неба, а шанувальники сучасних пікніків отримають усе необхідне для смаження шашлику. Поруч із піччю — справжня російська лазня з усіма традиційними оздоровчими процедурами у поєднанні з новомодною ароматерапією. Гості також можуть замовити кінну і велосипедну прогулянку, човен і рибальське спорядження, екскурсію містом і навколишніми селами, що входять до відомих туристичних маршрутів.

Обідають відвідувачі садиби часто у літній альтанці, дерев’яні стіни якої подібні до мережива на старовинних простирадлах із хати–музею. Одразу ж виникає бажання розпитати про золоті руки майстра, що створили цю красу. Але відповідь приголомшує так само, як і розкішний вигляд сучасної альтанки, адже її збудував народний умілець... в інвалідному візку Анатолій Жарко. Хто зна, можливо, мине небагато часу, і до «Осикового плеса» люди приходитимуть ще й тому, аби помилуватися роботами цього унікального зодчого.

Поки що ж у ці краї їздять в основному до всесвітньо відомого художника Іллі Рєпіна. У будинку, де проживали його батьки і де він написав не одну свою відому картину, тепер розміщується меморіальний музей. Там теж усе так, як було колись, — інтер’єр у стилі позаминулого століття, заквітчаний двір, невеликий «теремок», що більше року служив живописцю майстернею. У Чугуєві також збереглося приміщення топографічного корпусу, куди віддали Іллю батьки, помітивши у хлопця здібності до малювання. Після закриття училища молодий Рєпін два роки навчався іконопису у приватній майстерні Бунакових, разом з якими встиг розписати не одну церкву рідного міста та навколишніх сіл. Храм ікони Володимирської Божої Матері у Кочетку — один із них. Наразі у ньому служить церковним старостою художник Віктор Прогнимак, який доклав рук до сучасного оформлення намолених стін і фактично повернув із небуття експонати музею Павла Зекцера. Схоже, ніщо так не надихає на творчість, як збережена спадкоємність поколінь.

  • Святе мiсце порожнiм не буває

    Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>

  • Підкорення Сванетії

    Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>

  • Від руїн — до візитки

    Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>

  • «У нас таких «туристів» пів-Донбасу!»

    Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>

  • «Wizz Air Україна» пішла не остаточно?

    Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>

  • «Олл інклюзив» для терориста

    Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>