Літо вже настало, а арт–тусовок у Києві не меншає — навпаки, на один вечір по три якісні акції. Але в четвер колективне підсвідоме підказало кільком тисячам киян, що цей вечір слід провести у Палаці спорту — гурт «Океан Ельзи» у своєму розписаному на рік Dolce Vita турі мав запланований концерт у столиці. Наступний сеанс «солодкого життя» в Києві планується на грудень — під завісу туру, але якщо Святослав Вакарчук відпрацює так чесно всі концерти, з п’ятьма «бісами», двома з половиною годинами драйву й енергообміну, то страшно уявити, що з ним буде під кінець туру.

Режисери не люблять запитань типу «А що ви хотіли сказати своєю виставою?». Більше того, така цікавість їх навіть дратує. Мовляв, наша справа — придумати і створити, а ваша — спробувати розібратися, що ми мали на увазі. Художній керівник Театру Вахтангова Рімас Тумінас такими комплексами не страждає. Напередодні гастролей «Дяді Вані» у Києві він, не шкодуючи часу та образності, детально розповів про народження цього легендарного спектаклю та озвучив думки, які намагався вкласти у постановку. За словами режисера, все починалося років зо два тому, коли він зупинив свій вибір на п’єсі «Дядя Ваня». «Я себе, так би мовити, поберіг, — кокетував Тумінас. — «Дядя Ваня» — найкоротша, найлегша та найзрозуміліша п’єса Антона Павловича».

Навіть пізня година показу серіалу «Секс і місто» на каналі «1+1» не могла завадити мені дочекатися чергової серії: дуже вже дотепними були діалоги чотирьох дівчат із великого міста, красивими сукні, черевички й капелюшки та близькими їхні проблеми. Перший повнометражний фільм, що вийшов у прокат два роки тому, був не таким яскравим, як півгодинні телевізійні серії, але все ж можна було дивитися й отримувати певне задоволення від перипетій у житті героїнь «Секс і місто–2» у порівнянні з серіалом і першою частиною — абсолютний лузер. Складається враження, що творці сиквела вирішили банально «скосити табло».

За свою режисерську кар’єру 47–річний виходець з України Вадим Перельман зняв понад 200 рекламних роликів і всього два повнометражні фільми. Але його резонансний дебют у кіно у 2003 році дозволив Перельману називатися багатообіцяючим талановитим режисером Голлівуду: «Дім із піску й туману» (House of Sand and Fog) номінувався на три «Оскари» (найкращий актор — Бен Кінгслі, найкраща актриса другого плану — Шорех Агдашлу та найкраще музичне оформлення — Джеймс Хорнер). Другий його фільм «Життя перед її очима» (The Life Before Her Eyes) також привернув увагу критиків: хоч і не отримав такої високої оцінки як дебют, але запам’ятався гарним сценарієм, цікавою операторською роботою і, звісно ж, головною роллю Уми Турман. Зараз Перельман працює над третім фільмом — «Пісня імен» (The Song of Names), і тут знову зірки — Дастін Хоффман та Ентоні Хопкінс.

Останнім часом режисер зачастив до Києва: минулого року особисто представляв «Життя перед її очима», а цього разу прибув у ролі члена журі ІІ Київського міжнародного кінофестивалю. Подивишся на нього — здається, справжній американець: позитивний, упевнений у собі, готовий відповісти на всі ваші запитання, але більше, ніж треба йому самому, ніколи не скаже. А придивишся ближче і розумієш, що за тією бравурою все ж ховається хлопець із київської комуналки, котру сім’я покинула в 1977 році. Перельман далекий від сентиментів до країни свого народження: коли на відкритті фестивалю ведуча Марися Горобець назвала його українцем, він був, м’яко кажучи, здивований такою характеристикою. Йому значно ближча історія Бабиного Яру, де мало не загинула його бабуся.

З Вадимом ми розмовляли, сидячи просто на сходах Палацу «Україна»: за півтори години мала початися церемонія закриття фестивалю. За спинами кричала в мікрофон ведуча, а роззяви полювали на автографи. Перельман, підкурюючи цигарку, промовив: «Ну її, ту червону доріжку, давай поговоримо».

Французький інтелектуал–українець Леонід Плющ у рецензії на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт) спрогнозував: «Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. І вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Чом би й ні? Адже про «Польові дослідження...» Забужко (першовидання — 1996 р. ) говорять–пишуть досі, а за результатами експертного опитування «Книжки незалежного 15–річчя, які вплинули на український світ» цей її попередній роман увійшов до топ–сімки. Отже, «Музей...», схоже, має розраховувати на таке саме серйозне критичне багатослів’я.