Про життя навиворіт, попільничку та віру в щастя

05.06.2010
Про життя навиворіт, попільничку та віру в щастя

Сергій Маковецький — дядя Ваня, Володимир Симонов — професор Серебряков. (Фото надане PR–агентством «Дель Арте».)

Режисери не люблять запитань типу «А що ви хотіли сказати своєю виставою?». Більше того, така цікавість їх навіть дратує. Мовляв, наша справа — придумати і створити, а ваша — спробувати розібратися, що ми мали на увазі. Художній керівник Театру Вахтангова Рімас Тумінас такими комплексами не страждає. Напередодні гастролей «Дяді Вані» у Києві він, не шкодуючи часу та образності, детально розповів про народження цього легендарного спектаклю та озвучив думки, які намагався вкласти у постановку. За словами режисера, все починалося років зо два тому, коли він зупинив свій вибір на п’єсі «Дядя Ваня». «Я себе, так би мовити, поберіг, — кокетував Тумінас. — «Дядя Ваня» — найкоротша, найлегша та найзрозуміліша п’єса Антона Павловича».

 

Потішивши журналістів такою жартівливою заявою, режисер відразу переключився на серйозну розмову. І принцип свого контакту з Чеховим пояснив... на прикладі попільнички. Мовляв, варто лише уважно вдивитися в якусь річ, і та сама почне розповідати про себе: ви вже уявляєте, якою вона була новою, чистою, які люди об неї гасили недопалки і як їй при цьому було боляче...Придивившись до Чехова, Тумінас виокремив у його п’єсі такий посил: «Щастя — це віра». Тобто, треба жити в гармонії, робити свою справу і вірити в те, що щастя існує. Суєтне сьогодення, визнає Тумінас, із цим спостереженням не має нічого спільного. Звідси — всі наші біди, комплекси, невдоволеність, знервованість, розчарування... «Чому ми ставимо Чехова? Тому, що хворіємо, — зізнався режисер. — Ось поставили «Дядю Ваню» — підлікувалися на кілька років». Додатком до цього рецепта стали юнацькі спогади режисера, родина якого часто переїздила. Тумінас розповів, що його завжди дивувало те, як ставлять шафи у вантажівку — дверцятами всередину, обшарпаною фанерою назовні. Чому, адже з фасаду вони значно цікавіші, там більше індивідуальності — дивувався Рімас. «У «півторачку» поміщалося все наше життя навиворіт», — таке спостереження із свого минулого Тумінас спроектував сьогодні на Чехова.

Для героїв «Дяді Вані» художник Адомас Яцовскіс створив аскетичний, антигламурний, похмурий простір — швидше «шекспірівський», а не «чехівський». Центральна фігура, садова скульптура лева, додає холоду маєтку Войницьких, хоча там і так катастрофічно бракує душевного тепла. Розгублений, трішки п’яненький, «підтоптаний», зворушливий дядя Ваня (Сергій Маковецький) тут хоч і живе давно, та навряд чи почувається, як удома. На відміну від матусі (Людмила Максакова), стильної штучки поважного віку. Чи професора Серебрякова (Володимир Симонов), вередливий характер якого визначає не лише режим життя в цьому маєтку, а часом і поведінку та звички домочадців. Сірою мишкою з кутка в куток шмигає Соня (Євгенія Крегжде), гордою павою випливає на сцену байдужа і втомлена від «нічєгонєдєланья» Олена Андріївна (Анна Дубровська). Пожвавлення у розмірені будні родичів, яких обставини змусили жити під одним дахом, вносить хіба що лікар Астров (Володимир Вдовиченков) — у нього вже шість років закохана Соня.

Досліджуючи причину нещастя кожного героя, Тумінас під проникливу музику Фауста Латенаса наче розвертає свої «шафи» фасадами наперед, широко, рвучко розчиняє їхні дверцята... Дивіться! Ось вам їхні емоції та бажання без купюр! Олена Андріївна опиняється в обіймах Астрова — й Іван Петрович, який усе розуміє, відступає разом зі своїми трояндами, які так і не подарував коханій. А ось Соня, ця дівчинка, дівчина і вже бабця одночасно, тягне з собою величезну сулію, сподіваючись за допомогою неї знайти порозуміння з мачухою. А тепер вони вже разом з Оленою Андріївною сідають за фортепіано, здувають з нього пил і синхронно, з викликом б’ють по клавішах, наперекір диктату свого чоловіка і батька. Ці епізоди з життя Войницьких–Серебрякових під керівництвом Тумінаса неперевершено звучать і кожен окремо, і як складові цілісної партитури. Найгучнішим акордом якої стала, звісно, сцена з’ясування стосунків дяді Вані та професора Серебрякова. «Пропало життя!» — зриваючись на писк, промовить Іван Петрович, нагадуючи в цей момент побиту собаку. Сцена з пістолетом не виправдовує дядю Ваню, а лише продовжує лінію його нищівної поразки, яка стала способом життя. І лише Соні, мудрій маленькій Соні, вдається вистояти в цій круговерті нищівних розчарувань. Фінальний монолог звучить підкреслено нервово, з надривом, ледь не істерично, стискаючи кулачки, вона наче збирає воєдино залишки віри в себе, відчуваючи, що сили полишають її. Але Соня розуміє, що треба триматися. Хоча б для того, щоб у фіналі на заплаканому обличчі свого дяді Вані «намалювати» усмішку...

«Дядя Ваня» Тумінаса залишив по собі шлейф світлого суму, пручатися якому можуть лише відчайдушні оптимісти. Всі інші не мають іншого виходу, як послухатися настанови «Справу треба робити, панове!». І від того, що цю фразу вимовляє самозакоханий егоїст Серебряков, на душі стає ще сумніше...

У ролі няньки Марини в «Дяді Вані» — заслужена артистка Росії Галина Коновалова. Старійшина вахтангівців, яка служить у театрі з 1938 року, вона й сьогодні, у свої 90 із «хвостиком», на вістрі театрального життя: грає у трьох виставах, написала книгу мемуарів «Это было недавно, это было давно» і вже сорок років працює завідувачкою трупи Театру Вахтангова. Не підійти до Галини Львівни з найщирішими компліментами я просто не могла.

— Галино Львівно, у Театрі Вахтангова ви вже 72 роки. Чим пояснюєте таку відданість саме цій сцені?

— Я прийшла сюди в сімнадцять років, зараз, як ви встигли помітити, мені вже давно дев’ятнадцять. У нас театр незвичайний, звідси ідуть тільки вперед ногами. Так що навіть якби мене запрошували — ніхто з Театру Вахтангова самостійно не йде. Тільки якщо, не дай Боже, виганяють... Це дивовижний театр, з дивовижною біографією. Театр імені Вахтангова народився із студії, учні якої не лише пронесли величезну любов до театру, відданість йому через усе своє життя, а й зуміли передати ці почуття нам. Можливо, ми вже наступному поколінню не передали, але це через те, що такий розбрат у країні. Нинішні «вахтангівці», звісно, зовсім інші, але вони й не можуть бути такими, якими були ми. Інший час, інша країна, інші взаємини... Наша молодь зараз багато знімається, заробляє. Нам ніде було заробляти — тоді виходило по дві картини на три роки.

— Ви працювали з акторами, перед якими схилялися: Щукін, Целіковська, Пашкова, Борисова, Ульянов...

— Хоча вони нічого для цього не робили. Це були саме ті випадки, коли своїм прикладом люди могли підняти на що завгодно. Хоча театр пережив багато: були й скандали, й невдачі, і спектаклі знімали, під час війни він був розбомблений, була евакуація... І під час евакуації в Омську, де ми прожили два з половиною роки, був такий підйом театру! Незважаючи на страшний голод, коли бажання їсти витісняло всі інші бажання... Навіть у таких умовах виростали таланти, народжувалися прекрасні вистави, театр отримував Сталінські премії... І життя так минуло якось непомітно, мені навіть часом здається, що все попереду, хоча це, звісно, звучить наївно. Так що це не просто відданість театру. Це настільки моє, що про театр я можу говорити як про саму себе чи власних дітей. Є такий розхожий вислів: «Театр — це храм». Ні, для мене театр — це життя.

— Невже все завжди у ваших взаєминах з театром було так піднесено і без проблем?

— Звісно, ні. І ляпасів багато отримувала, і ролей не тих, про які мріяла... Але в театрі я завжди знаходила такий шматочок життя, який мене абсолютно задовольняв.

— А першу роль свою пам’ятаєте?

— Аякже. Я взагалі все пам’ятаю. Я навчалася в школі при театрі Вахтангова, де було дуже мало загальноосвітніх предметів, але ми росли в театрі і це було набагато важливіше. Але що називати першою роллю? Першою роллю у мене була Санька в «Інтервенції», мене вводили в цю виставу. А перший момент моєї появи на сцені Театру Вахтангова — коли зайняли в масовці. Це були «Аристократи» Погодіна, де в повній темряві урки, яких ми грали, проходять за баландою з однієї куліси в іншу. Але я вважала, що це роль і навіть покликала на прем’єру свою маму. І коли мама мене не похвалила — а хвалити не було за що — я дуже образилася. Тоді нас було мало, зараз — велика трупа. Багато народу і мало ролей, тож не завжди у нас такі безхмарні відносини...

— З ким із режисерів у вас склалися найтепліші стосунки?

— Знаєте, так вийшло, що майже з усіма — я працювала з Симоновим, Рємізовою, Захавою... Так склалося... Тому що коли я стала дуже дорослою, то в театрі почали практикувати запрошених режисерів. Коли прийшов Мірзоєв і в теперішньому «Сірано де Бержераку» йому знадобилася Дуенья, яка, незважаючи на вік, повинна бути такою меткою, в’юнкою, він покликав мене. Я була дещо здивована, бо це режисер не нашої школи, зовсім іншого спрямування, але ми так із ним зблизилися... Згодом Мірзоєв ставив «Короля Ліра», то навіть роль старого вирішив так, щоб це була жінка, і запросив мене. Рімас Тумінас також режисер іншого напряму, але і його мову я зрозуміла дуже добре.