У похід — на Росію

Незвичайного мандрівника «УМ» зустріла випадково на одеській трасі. Чоловік, незважаючи на палюче сонце, йшов уздовж дороги з рюкзаком на спині, табличкою, на якій було вказано маршрут, і жовто–блакитним прапором. «Все почалося з того, що у 1992 році двоє канадців, приїхавши в Україну, встановили рекорд, пройшовши за десять днів від Джанкоя до Керчі. Я вирішив покращити цей результат і подолав цю ж дистанцію за чотири доби», — пригадував у розмові з «УМ» «пішоходець», який називає найбільшим сво­їм досягненням прохо­дження 100 кілометрів із Дніпропетровська до Запоріжжя за добу.

Загалом Віктор Ов­чаров проходить запла­новану дистанцію з роз­рахунку 50 кілометрів щодоби. «Багато значить вага рюкзака. Зазвичай вода, їжа і речі тягнуть на 20 кілограмів, що не так уже й мало як на довгі переходи», — пояснює пан Овчаров. Стартував чоловік 19 червня з Одеси, щоб пройти маршрут від Чорного до Балтійського моря. Цьогорічний похід дніпропетровець присвятив Другій світовій війні, а тому хоче пройтися місцями, де проходила лінія фронту.

Загалом 1700 кілометрів до Санкт–Пе­тербурга планує подолати на «своїх двох» за 34 дні. Перехід триває протягом світлового дня — з п’ятої години ранку до десятої вечора. Великі міста, каже 56–річний українець, краще оминати: «У такі населені пункти заходжу лише або вночі, або вдень. Ввечері практично завжди стикаєшся з п’яними чи, того гірше, наркоманами. Ті ж, хто «під градусом», зазвичай, ще й надто наполягають випити з ними чарку, хоча під час таких переходів пити не можна». Загалом же цікавого в дорозі вистачає, а люди здебільшого з посмішкою зустрічають незвичайного мандрівника. «Приміром, уже у цьому поході я знайшов у боковій кишеньці рюкзака додаткові клинці для намету. Нібито й нічого, а вага зайва не потрібна. Також хочу відзначити, що, хоч я й розраховую на власні кошти, часто люди дають не тільки їжу, а й гроші, — веде далі чоловік. — А ось у Білорусі нерідко проходиш села, в яких живуть практично самі жінки».

«Коли прийду в Пітер, де в мене живе родина, тиждень питиму горілку з дядьком, — розповідає подорожній. — Зараз іду з українським прапором. Коли зайду на територію Білорусі — долучу до українського й білоруський стяг. У Росії ж — причеплю ще й «триколор». Білоруський прапор зніму, а український все одно залишу, бо це стяг моєї Батьківщини. Жовто–блакитних полотен маю кілька, про всяк випадок, — раптом хтось попросить на згадку», — посміхається чоловік.