Мрія перефотографувати «Поцілунок» французького скульптора Огюста Родена жила в серці Володимира Білоуса вже давно. Але в радянський час знімати оголене тіло було суворо заборонено (за зберігання фотографій із закордонних журналів Володимиру Білоусу тоді ледь не дали сім років ув’язнення!). Потім Володимиру Федоровичу все не вдавалося знайти хлопця і дівчину, які б не просто захотіли сфотографуватися (пар, бажаючих увічнити свій пристрасний поцілунок у «фотопапері» було чимало!), але й відповідали б задуму скульптора. Володимир Білоус демонструє мені свого Родена: це нібито звичайне чорно–біле фото, композицією воно справді повторює роденівську скульптуру. Щоправда, виникає враження, що зроблено цю «скульптуру» не із бронзи, а із ще не застиглої глини. Шкодує фотохудожник, що не вдалося йому досягти барельєфної техніки: якщо це дозволяли плівковий фотоапарат і чорно–білі матеріали, то цифровій камері це не під силу.

Сьогодні так багато можливостей облаштувати матеріальний світ навколо себе за своїм смаком — дизайн оселі відповідно до характеру, улюблена чашка на столі, салатові фіранки в офісі, брелок, який тішить око досконалістю форми і оригінальністю задуму, робоча папка з золотим напиленням чи іронічна канапа. Але, на горе, нам не під силу змінити ландшафт міста, в якому живемо: ці потворні скляні колби поміж двома романтичними особняками XIX століття, бетонний пенал по сусідству з будинком у стилі модерн. А тоскні спальні райони з недоладними коронами, що вінчають багатоповерхове одоробло? Такі тонкі люди ці архітектори, така снобська каста, але що вони зараз виробляють із Києвом? Пора ввести кримінальну відповідальність за псування пластики міста і стягти моральні збитки за нав’язування несмаку.

Робоча назва першої прозової книжки Ільченка (не рахуючи дитячих) поки звучить як «Місто з химерами», втім до здачі у видавництво є ще майже місяць часу і не виключено, що в книгарнях роман з’явиться під іншим іменем. Художній том буде доповненням до розкішного, фахово прокоментованого альбому «Владислав Городецький. Виклик будівничого», який видавництво «Грані–Т» планує видати до львівського Форуму видавців. Подібну «формулу» шеф–редактор видавництва Діана Клочко вже випробувала на виданнях про Іоанна Георга Пінзеля — до дорогого, подарункового альбому з роботами Пінзеля додавались два культурологічні детективи Євгенії Кононенко і Володимира Єшкілєва про скульптора та комплект листівок із його роботами: тяглість міфів і культурологічне поле навколо класика. Що ж «накопав» про автора Будинку з химерами, Будинку актора, Миколаївського костьолу, Національного художнього музею України та інших споруд киянин, любитель і знавець Києва Олесь Ільченко, «УМ» розпитала в самого літератора.

— Для багатьох в Україні стало несподіванкою, що найвищу літературно–мистецьку премію імені Тараса Шевченка цього року одержала громадянка Бразилії Віра Вовк.

— Можу сказати, що ця премія має надзвичайно велику вартість якраз для українців Бразилії. Бо наша громада, на жаль, завжди на марґінесі, між іншими націями, між іншими етносами в Бразилії. Так що сам факт, що хтось із них дістав Шевченківську премію — це дуже й дуже важливо, це підносить їх самопочування, віру в себе, і те, що їх Україна пам’ятає.

У київському клубі недавно спостерігала цікаву картину. Сидить хлопчина за сусіднім столиком і безтямно закоханими очима впивається у дівчину–крашанку з байдужим поглядом. Ще одна жертва весняної закоханості, подумали з приятелькою і вирішили їх познайомити, чого б це не коштувало.

Десятки книжок повстали проти нього — і Стівен Кінґ почав розчинятися у власній творчості. Він і раніше не гребував повертатися до вже відпрацьованого матеріалу й заселяв нові романи старими героями, надокучливими сюжетними конструкціями та монстрами, позиченими зі складу готової продукції. Але більшість такого штибу флешбеків не розчаровували публіку — навіть на мініатюрному майданчику фантазії «король жахів» примудрявся започаткувати вавилонського масштабу будівництво, і саме це видовище завжди вражало. Зрештою, кожна цеглина лягала на своє місце.