Присвячується Сальвадору, Огюстам і Клоду

12.04.2008
Присвячується Сальвадору, Огюстам і Клоду

Сальвадор Далі по–лубенськи.

Мрія перефотографувати «Поцілунок» французького скульптора Огюста Родена жила в серці Володимира Білоуса вже давно. Але в радянський час знімати оголене тіло було суворо заборонено (за зберігання фотографій із закордонних журналів Володимиру Білоусу тоді ледь не дали сім років ув’язнення!). Потім Володимиру Федоровичу все не вдавалося знайти хлопця і дівчину, які б не просто захотіли сфотографуватися (пар, бажаючих увічнити свій пристрасний поцілунок у «фотопапері» було чимало!), але й відповідали б задуму скульптора. Володимир Білоус демонструє мені свого Родена: це нібито звичайне чорно–біле фото, композицією воно справді повторює роденівську скульптуру. Щоправда, виникає враження, що зроблено цю «скульптуру» не із бронзи, а із ще не застиглої глини. Шкодує фотохудожник, що не вдалося йому досягти барельєфної техніки: якщо це дозволяли плівковий фотоапарат і чорно–білі матеріали, то цифровій камері це не під силу.

Огюст Ренуар представлений двома фотографіями Білоуса. Можна простежити зв’язок із ренуарівськими «Купальницями». «Перед моїм фотооб’єктивом пройшло більше 60 фотомоделей, — відповів Володимир Білоус на моє запитання, якою є ідеальна жінка–модель. — Вся біда художника у високоінтелектуальних жінках. Працюючи з ними, забуваєш міжнародне правило: модель — це лише табурет для фотографа, і втрачаєш відчуття свого віку». Імпресіоністичної стилістики фотохудожник досягає за допомогою особливого освітлення і тільки йому відомих прийомів, які розкривати «УМ» художник не захотів. Зізнався лише, що один із методів — це нанесення вазеліну або гліцерину на спеціальне скло, що накладається на негатив.

Довго Володимиру Білоусу не вдавалося зробити знімки а–ля Клод Моне. Й ось одного ранку він вийшов на балкон — і зробив кілька світлин. На них — затуманені ранкові Лубни. Підійдіть, ближче — і не зрозумієте зображеного. Як і «монеїстичні» мазки, фотографії Білоуса вимагають розглядання на відстані.

Ну і, звісно, Білоус–сюрреаліст. На його робочому столі не лише енциклопедія імпресіонізму, а й щоден­ники Сальвадора Далі. Складно повірити, що, переносячи творчість великого іспанця у фотоплощину, лубенець не послуговувався комп’ютером (виняток — «м’які годинники»). А впізнати, що це Далі, досить просто: ті ж таки годинники, розчинена рибина, милиці, черепи, жінка з оком замість рота і двома ротами замість очей...

Нині перефотографовувати класику досить популярно (взяти хоча б роботи росіянки Катерини Рождественської, яка запрошує до участі відомих зірок). Коли ж запитала Володимира Федоровича, чи не легше фотоінтерпретувати, приміром, художників епохи Відродження, фотограф відповів, що академізм його не цікавить. «То ж не мистецтво — підібрати обличчя, костюми й грим! Подивіться, що нині виґедзюють на тих столичних виставках! Усе за допомогою комп’ютера! Якщо слоники і рибки над Кремлем літають — це уже красиво», — обурюється лубенський майстер.

Після осмислення Садьвадора Далі Володимир Білоус хоче взятися за ще одного надскладного художника — Пабло Пікассо.