День нашого байбака

      Тимко побачив білий світ, переповнений чужими людьми, і міцно обняв лапками свого хранителя. Телекамери заклякли на місці, мов перед першим словом сановитого учасника інтерв'ю. І ось нарешті напружену тишу пронизав невдоволений свист ще сонного героя дня. Сталося! Заінтригована публіка дружно перевела свій погляд на схвильованого перекладача. «Наш байбак сьогодні не побачив власну тінь, — виголосив вердикт симпатичного синоптика доцент Національного університету імені Каразіна Віктор Токарський, — і говорить, що весна цього року прийде не пізніше, ніж через шість тижнів». На календарі — другий день останнього місяця зими. Далі — рахуйте самі.

      Журналісти Харківського прес-клубу не приховують того факту, що ідею запровадити в Україні День байбака позичили в американського штату Пенсильванія. Саме там, у містечку Панксутоні, з 1886 року живе офіційно призначений головний синоптик США. Скільки неквапливих товстунів перебуло за більш ніж столітній відрізок часу на цій посаді, сказати важко. Але всі вони звалися Філами і мали не менш офіційно призначених хранителів.

      Традицію розпитувати у байбака про погоду започаткували, звісно ж, селяни. Їм вкрай потрібно було знати бодай приблизну дату першого виходу в поле. Аби синоптик не помилився, до нього йшли, мов до поважної персони. Тобто громада обирала делегатів, а ті, вбравшись у фраки, вирушали до будиночка сонного віщуна. Якщо розбурханий синоптик побачить у ході церемонії власну тінь (для цього день має бути сонячним), то наступні шість тижнів у цих краях господарюватиме зима. У зворотному випадку давно очікувана веснонька впевнено потіснить свою попередницю.

      Сьогодні цей ритуал, звісно ж, має форму шоу і цікавої забавлянки. Але і тепер на Індичу Гору в Панксутоні рано-вранці другого лютого вирушає делегація джентльменів у фраках. Це — члени місцевого Клубу байбака. Їх оточує заінтригований натовп учасників свята, які, незалежно від майбутнього прогнозу, вже готові з головою пірнути в стихію веселого дійства. І це зрозуміло: сучасна людина менше залежить від погоди. Принаймні вона так думає сама. І, звісно, помиляється.

      Офіційний байбак-синоптик України відтепер житиме у Гайдарах, на біостанції Національного університету імені Каразіна. Теоретично він міг поселитися і в іншому регіоні. Але років двісті тому. Якраз тоді наші неозорі степи просто кишіли байбаковими сім'ями. Сьогодні ж їх можна зустріти лише в кількох регіонах Харківської та Луганської областей. На думку вчених, колись то було одне велике поселення, що ледве не кануло в Лету з усіма своїми підземними «палацами» і рідкісним світом природної унікальності. Але зовсім недавно сталося диво. У Великобурлуцькому районі Харківщини замалим не червонокнижна тваринка відродила себе сама. І тепер все активніше обживає навколишній простір. Нині в регіоні вже є дві невеликі байбакові оази, що від людей отримали назви «Печенізьке поле» і «Великобурлуцький степ». Сьогодні також існуюють плани зі створення ще одного заповідника — національного парку «Двурічанський». Але, як говорять фахівці, держава сьогодні цією проблемою переймається мало. Тому кмітливі товстуни відвойовують собі місце під сонцем завдяки зусиллю вчених-ентузіастів і власній наполегливості. Наразі в Україні живе близько ста тисяч цих симпатичних тваринок, що дуже мало у порівнянні з європейськими степами, а також Росією і Казахстаном.

      Про залізний характер маленьких сусідів місцеві жителі часто розповідають, без перебільшення, дивовижні історії. Буває, наприклад, таке, що знічев'я у новому будинку починає ворушитися підлога і просто посеред хати з-під землі виринає непроханий гість. Його поведінка змушує оторопіти найгрізнішого господаря, оскільки кошлатий прибулець поводить себе так, ніби господар тут якраз він, а не якийсь там здивований дядько. Витурити байбака з території, де він вирив свою нору, практично неможливо. Найчастіше той залишається жити в дворі разом з котами і собаками до вересня. А потім, за природним дзвоником, знову пірнає у нору під будинок.

      Поки ж байбак не спить і товчеться на подвір'ї, поруч з ним відпочивають усі сторожові пси. Захищаючи територію, він не боїться ні окрику, ні палиці. Тобто намертво хапає чужака за ногу і висітиме на ній доти, доки той не зачинить за собою хвіртку. Словом, суто український характер: чужого не візьме, але й свого не віддасть.

      Хранитель тепер уже офіційного синоптика України Тимка — Віктор Токарський — говорить, що в байбаків дуже розвинені родинні почуття. Причому йдеться не про конкретного «чоловіка-жінку». Самців, як і самок, у байбачиній сім'ї може бути декілька. Сюди ж глава клишоногого клану може зарахувати і вас, якщо знайдете з ним спільну мову і співіснуватимете поруч. Ваші родичі стануть його родичами, і всі разом ви навіть не помітите, як цей впертий ватажок дуже швидко стане у вашому різноплемiнному товаристві головним.

      Чи можна таку тваринку не любити? Очевидно, можна. Адже природа і люди байбакові поселення нищили, без перебільшення, з однаковим завзяттям. Але вистояв-таки козарлюга. Не віддав свого. Цей факт уже є серйозним приводом для свята. Синоптичні ж здібності нашого Філа-Тимка лише додадуть майбутньому дійству значущого змісту. До речі, сьогодні Харківщиною бродить ідея зробити цього бурого стоїка символом краю. Регіону, що помітно впав звитяжним духом, це явно піде на користь. Причому слобожани в особі мисливських товариств свого взірцевого вояку прагнуть розселити по всій Україні, щоб і там люди мали змогу наслідувати його нескорену вдачу і відчайдушну любов до життя.

      Отже, результат першого українського Дня байбака очевидний. Весна запанує у нашому краї ще до того, як закінчиться березень. Таку інформацію насвистів синоптик Тимко у вуха своєму хранителю пану Токарському.