Голод на карті

Карту, на якій позначено місця поховань жертв Голодомору, доповнену текстами і фотографіями меморіалів, презентують сьогодні о 17:00 у Кобзарській світлиці, що в «Українському домі». З нового видання «Україна. Голодомор 1932—1933» можна дізнатися про населені пункти, що у 1932—1933 роках були занесені на чорну дошку, місця поховань, споруджені меморіали та пам’ятні знаки на вшанування пам’яті жертв Голодомору. «Ідея такої карти та її реалізація належить державному підприємству «Картографія», її підтримав Український інститут національної пам’яті, — повідомив «УМ» головний спеціаліст УІНП Володимир Тиліщак. — Інститут надав фотографії 1930–х років та сучасні. Інформацію про пам’ятники надавали місцеві жителі та обласні й районні державні адміністрації».

Отець Борис Гудзяк: Змагання за свободу було і є завданням богословів

Отець Борис Гудзяк: Змагання за свободу було і є завданням богословів

«Ми намагаємося бути нормальним університетом і віримо, що молоді люди в Україні заслуговують на те, щоб жити в нормальному суспільстві», — сказано в коментарі до меморандуму, який оприлюднив ректор Українського католицького університету 18 травня, після спілкування з працівником СБУ, відповідальним за стосунки з церквами. Про хід розмови та еквілібристику з листом без копії, що нагадують метод вербування в часи «розвинутого соціалізму», вже чимало написано в Україні та світі, зокрема і в «УМ». Нині пропонуємо читачам розмову про причини повороту до «світлого майбутнього» та можливості обстоювання права на повноцінне життя — з відомим істориком, богословом, засновником і першим директором Інституту історії Церкви, що, зокрема, досліджує феномен виживання в підпіллі упродовж десятиліть репресованої Української греко–католицької церкви, отцем–доктором Борисом Гудзяком.

Відкриття Голоду

Відкриття Голоду

Ретельно дослідивши величезний масив документів, історик Людмила Гриневич упорядкувала книгу «Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933». Перший том цієї книги «Початок надзвичайних заходів. Голод 1928–29 років» став одним із переможців ХІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року — 2009». Загалом хроніка має вийти у чотирьох томах, шести книгах. Жанр книжки дещо новий для українського читача. Авторка взялася за те, аби відтворити день за днем сім років життя українського суспільства і врешті з’ясувати, чому ж стала можливою гуманітарна катастрофа 1933–го. «Ця книжка — не лише про політику, економіку, а насамперед про долі людей, — каже Людмила Гриневич. — Хотілося з’ясувати, яким було життя української спільноти в усіх вимірах в умовах тієї форсованої воєнно–промислової модернізації. Що пересічна людина відчувала, про що думала, як реагувала на ті чи інші заходи влади, якими були взаємини людей між собою».

Автокефалія Києва

Автокефалія Києва

5–6 червня 1990 року православний Собор проголосив відродження УАПЦ, відновив церковну структуру у вигляді патріархату і обрав першим українським патріархом митрополита Мстислава Скрипника. Собор був велелюдний, від Софійського собору до Будинку кіно, де він відбувся, духовенство і миряни пройшли урочистою ходою. Серед них крокували 7 єпископів і майже 200 священиків. Київ не бачив такого від часів Української революції, коли столиця Русі стала духовно не залежною від Росії — вперше, відтоді як центр руського православ’я дивним чином «перемістився» до Москви. На той час уже діяли парафії Української автокефальної церкви на Заході й Сході України, відбувалися велелюдні молебні у пам’ять закатованих подвижників, про яких «у лоні російського православ’я» і згадати не можна було, та виходив незалежний часопис «Наша віра»...

Ігри зі Вселенством

Патріарх Константинопольський Варфоломій І гостював у Росії десять днів і позавчора повернувся до Стамбула. Глава Російської православної церкви владика Кіріл поводив його екскурсійними маршрутами Москви й Петербурга, покатав на катері і дав очолити урочисту ходу Кремлівською набережною на честь Дня слов’янської писемності та культури. Патріарх мав зустрічі з президентом РФ Дмітрієм Медведєвим та з мером Москви Юрієм Лужковим. Російські ЗМІ повідомляли, що Варфоломій І назвав Медведєва і Путіна «великими християнськими керівниками» і відзначив важливу роль Московського патріархату у православному світі. У свою чергу, патріарх Московський Кіріл заявив, що «Російська і Константинопольська церкви стають усе ближчими». Невідомо, наскільки приємною є така близькість людині, на яку останніми роками «православні» спецслужби влаштували кілька «виховних» замахів. Інформацію про візит маємо лише з російських ЗМІ, тому між пафосних рядків про дружбу варто спробувати прочитати реальну ситуацію із затиснутим у безвихідь центром світового православ’я.

Піонерські «трудодні»

Піонерські «трудодні»

Кажуть, що у СРСР не було експлуатації дитячої праці. Але ж годували дітей не «за так». Усі мали працювати, щоб їсти. Дорослі вистоювали день біля заводського верстата, а діти — тупцяли під будинком «куркуля», у сніг і дощ вигукуючи гасла про колгосп і тиснучи на психіку господаря. У 1930–ті малеча працювала також донощиками, войовничими безбожниками та «державними» грабіжниками: тисячі піонерів із міст спроваджували до сіл відбирати хліб. Недарма дорослі товариші, які в молодості промишляли грабуванням банків, придумали організацію «юних ленінців», засновану 19 травня 1922 року. Під час війни малолітніх партизанів та синів полків часто безжально посилали на смертельні завдання. А в «холодне» повоєння миловидні тінейджери з червоними краватками прокладали шлях ідеям «світової революції» у душах юнацтва різних країн.

Могили — для заправки?

Могили — для заправки?

Сім років судової тяганини і громадських протестів не стали перешкодою для спритних підприємців. ТзОВ «Компанія «БІ–ОІЛ Нафта» місце для побудови автозаправки підшукала не надто доречне — на кладовищі. Але ж вигідне, бо ніхто інший там будуватися не прагнув. Практика бульдозерного присипання «попелом забуття» кладовищ діяла упродовж усього існування Країни рад. Єврейські ж кладовища навіть зникли з післявоєнних перспективних карт міст. Нацисти «очистили» простір від людей єврейської національності, комуністи «чистили» територію вже від самої пам’яті. Нині ж дорогу, якою виїжджають автомобілі з нової коломийської заправки, проклали через братню могилу розстріляних у роки Голокосту. «Якби єврейська громада Коломиї була жива, вона захистила б своє кладовище», — переконаний відомий діяч українсько–єврейського порозуміння, львів’янин, директор Представництва Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього СРСР Мейлах Шейхет. Утім і українська громадськість готова захищати занедбаний єврейський цвинтар. Хоча голос суспільства заледве доходить до влади. На прикладі недбальства щодо єврейської спадщини стають зрозумілішими причини руйнації і власне українського історико–культурного надбання...

Свіча Вірменії

Свіча Вірменії

Керівництво нашої держави досі не визнало вірменський геноцид. Мовляв, «щоб не нашкодити україно–турецьким стосункам», які, утім, не є надто тісними. Вірменія, відповідно, не визнає українського Голодомору. Однак автор терміна «геноцид» Рафаїл Лемкін, який доводив до світової громадськості юридичне обґрунтування українського народовбивства, першим у ХХ столітті геноцидом назвав злочин проти вірмен. Він вважав, що безкарність і невизнання світовим співтовариством вірменського горя потягло за собою і український Голодомор, і єврейський Голокост.

95 років тому на теренах турецької імперії було винищено півтора мільйона мирних жителів. Опісля й саму пам’ять народу на його землях намагалися стерти — нищили історичні пам’ятки, монастирі, святині вірмен; палили книги і стародавні рукописи. Це був цілеспрямований акт знищення народу. На час злочину Вірменія була поділена навпіл: «російська» і «турецька». 1915 рік, розпал Першої світової війни, коли за вірменські землі зчепилися росіяни, турки і німці. Три імперії прагли живитися зі зручно розташованих та історично багатих територій першої у світі християнської держави. Османський уряд, до того ж, вважав вірмен на їхній власній землі «внутрішнім ворогом», бо підозрював у проросійських симпатіях...

Над Варшавою — Москва?

Над Варшавою — Москва?

«Чесно і чемно» — поняття не для тих, хто вирішив будьякою ціною присвоїти собі певні землі з їх надрами і населенням. І для воєвод царя Олексія Михайловича, і для «секірників» Петра Першого, для більшовиків із багнетами і танкістів та ракетників РФ слова «справедливість», «мир» і «братерство» означають щось трохи інше. І собі самим, і всьому світові таким чином доводять, що, завойовуючи чужі багаті землі і винищуючи непокірні народи — для зручності, зіштовхуючи їх один з одним — вони встановлюють у світі мир. «Миротворці» не зважають на тимчасові неуспіхи. Так, за українську Волинь у роки ІІ Світової війни зчепилися росіяни, поляки і німці. З посмішкою спостерігаючи за «вавилоном» ІІ Світової війни, вусатий вождь, врешті, і Волинь собі залишив, і Польщу присвоїв, і шмат Німеччини відхопив.

Нині, разом із радянською символікою, у правонаступниці СРСР оживають і кількасотлітні ідеї світового панування. Поперед танків пускають галасливу пропаганду. Особливо корисно у слушний момент «перевести стрілки» з власного злочину на трагедію народів, до якої й самі доклали рук. Так, у переддень відзначення початку ІІ Світової війни у вересні минулого року російські ЗМІ переконували світ, що війну розпочала... Польща. А в переддень 70ліття розстрілів польської еліти в Катині під Смоленськом прокремлівський політик запросив російських і польських журналістів до Києва на виставку «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУНУПА»...

З усього світу — до «Пласту»!

«День пластової присяги» відзначають щороку з квітня 1912–го — відтоді, коли у Львові Олександр Тисовський на основі скаутської виховної системи створив українську самобутню організацію і перші пластуни вперше присягли на вірність Богові й Україні. Цього року святкування будуть особливо урочистими, адже заплановано інавгурацію новообраного керівника Національної скаутської організації — Начального Пластуна. Ним утретє став Любомир Романків, відомий винахідник–комп’ютерник зі США.