Літературний музей Харкова — місце, безперечно, унікальне. Сюди не завозять контейнерами воскові фігури чи інквізиторське приладдя для катувань. Приваблювати відвідувачів працівникам музею не потрібно, бо ж викладання літератури у школах та університетах ще не відмінили, та й самі постаті письменників (минулих і сучасних) лишаються в нашому «восковофігурному» житті значимими й інтригуючими.

Спокій мого рідного полтавського села Лютенські Будища на Зіньківщині рідко сколихують звістки про приїзд когось відомого і знаного. Чи ж не тому так відклалися у моїй дитячій пам'яті деталі знаменної для нашого села події 1991 року: тоді після півстолітньої розлуки до Будищ завітав Дмитро Нитченко-Чуб (Ниценко) — Патріарх української громади Австралії, видавець, педагог, автор багатьох дитячих книжок, словників, літературознавчих досліджень, епістолярних збірок, а також чудової книги спогадів «Від Зінькова до Мельбурна». Разом із паном Дмитром до Лютенських Будищ тоді приїздила і його донька Леся Ткач. У 1944 році юна зіньківчанка разом із батьками опинилася у німецькому таборі для полонених, звідки родина Ниценків подалася до такої далекої Австралії. Після здобуття Україною незалежності Леся Ткач буває в Україні щорічно. Не став винятком і нинішній рік. Я зустрілася з пані Лесею у Харкові — місті, де навчався, працював, писав вірші її батько...

Ідея організувати для молодих українських театралів нетрадиційні навчальні студії виникла у працівників Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса спільно з голландською організацією Moving Academy for Performing Arts (МАРА) — власне Пересувною академією сценічного мистецтва. Зародилася ця надпотрібна думка завдяки приватному знайомству та взаємному зацікавленню. «Наш центр — це науково-театральна установа, яка не лише досліджує театральні явища, але й заохочує до експериментів, — говорить про Центр Курбаса режисер, засновник Українського мім-центру Олександр Чайка. — Саме тому ми вирішили сформувати таке напівстудентське середовище, яке б рухалося в напрямку змін». Коштами ідею (звісно) підтримав не український, а голландський уряд.

Мало хто з нас замислюється, яким вмістилищем небезпек і ризиків може бути наша — зазвичай омріяна та в усіх сенсах дорога — квартира. Узяти, приміром, кухню. Спочатку її фарбують, лакують, «заплитковують», умебльовують. Потім завбачливо напихають різноманітною технікою — холодильник, електрочайник, міксер, кухонний комбайн, тостерниця, бутербродниця, «печивниця», мікрохвильова піч... А щоб усе це мало ідеально чистий вигляд, хороші господині заповнюють полиці спеціальної шафки миючими, сипучими, бризкаючими засобами. Для такої «компанії» і продукти треба підбирати відповідні — у яскравих коробочках і з блискучими етикетками. Але всі ці потрібні, гарні й модні предмети нашого щоденного побуту, як і продукти щоденного харчування, містять безліч зовсім не симпатичних хімічних речовин...

На жаль, ім'я Володимира Білоуса, члена Національної спілки фотохудожників України, Національної спілки журналістів України, лауреата премії ім. Володимира Малика, не надто відоме широкому загалу, але його роботи, безперечно, впізнавані. Якби фотомистецтво в Україні мало належне шанування, світлини лубенського майстра називали класикою. Володимир Федорович був не просто близьким другом генія української літератури Григора Тютюнника, а і його фотохронікером: майже всі відомі Григорові знімки, уміщені в нечисленні збірочки його оповідань, учнівські підручники, антології, монографії, зроблені професійною камерою Володимира Білоуса.
Минулоріч, як повідомляла «Україна молода», до ювілею великого письменника нарешті було презентовано альбом «Григір Тютюнник у фотографіях Володимира Білоуса». В пошуках цієї раритетної книжки я і відправилася до володінь княгині Сули, а натомість — познайомилася зі справжнім українським інтелігентом, що бачить крізь об'єктив свого фотоапарата життя без ретуші.

Про сільський зелений туризм полюбляють говорити чиновники і журналісти. Але безкінечні балачки навряд чи рухають справу вперед. Авторка вирішила перейти від пропагування «зелених» ідей до їх активного втілення. Об'їздивши вдосталь сіл у Східній та Центральній Україні, я нещодавно вперше проклала свій «зелений» маршрут аж на Захід країни — в Карпати. У невеличкому закарпатському селі Липовець неподалік Хуста немає якихось фешенебельних пансіонатів, мінеральних джерел, замкових руїн чи звалищ сумновідомого «Перміксу». Але є надзвичайно мальовничі краєвиди. Втім мене в Липовці найбільше здивувала не тамтешня природа, а люди, які посеред неї живуть.

Ювілейна, десята, вистава популярного Харківського театру-студії «Арабески» вибудувана на естетиці політичного кабаре, співзвучна з останніми політичними подіями в країні. Якби вона з'явилася, згідно з анонсами, півроку тому, її дочасність була би меншою. «Сьогодні навіть смішно пояснювати жанр нашої вистави. Думаю, всі розуміють його надактуальність», — говорить режисер «Арабесок» Світлана Олешко. Якоюсь мірою вона спрямована і проти цензури, приміром, тієї, що призначає показ вистав незалежних театрів на післясвятковий понеділок. Цензурним моментом є і те, що спектакль був підтриманий австрійцями, а не «радіошансонними» українцями.

«Музика гурту «Lюк» могла б стати ідеальним саундтреком до недільного шопінгу на Марсі», — написав колись російський журнал «Наш» про харківський гурт. Або як мінімум до якогось шопінгу в Європі або й Москві. Кілька разів на київських афішах так і анонсували «Lюк» (Москва)». Вони — надто нетипові для українських музикантів, набагато частіше виступають у Росії. У нашій країні завжди так: поки ТАМ не напишуть-не покажуть-не дадуть нагороду, ТУТ не помітять. От і зараз: «Lюки» днями виступали у Львові, сьогодні — в Тернополі, а наступного тижня гратимуть у російських Самарі та Тольятті.
«УМ» зустрілася з гіпер-мега-усміхненою солісткою гурту Олею Герасимовою після «Lюківської» репетиції, на якій на власні очі (й вуха) спостерігала за творенням четвертого після популярних Tourist zone (2002), Lemon (2004), Sex (2005) альбому харків'ян. Участь у тому драйвовому дійстві брали гітарист (одночасно викладач соціології) Валентин Панюта, клавішник Олег Сердюк, басист Сергій Бельмас (Дід Мороз) та барабанщик Олександр Кратінов (Крот).

19 травня у харківському клубі «Апельсин» стартує 12-годинний музично-візуальний марафон. Як відомо, «справжній» «ВДОХ» створили сім років тому в Москві: це був незалежний фестиваль для незалежних музикантів. У 2002 році саме на цьому фесті вперше засвітилися харківські хлопці із 5Nizzа.