Липень—серпень 1991 року
Триває робота над новим Союзним договором — цей документ, ініційований президентом СРСР Михайлом Горбачовим, мав би зупинити процес розпаду Радянського Союзу, водночас послабивши повноваження центральних органів влади і розширивши права союзних республік. Його підписання планувалося на 20 серпня. З цим не погоджується велика група вищого керівництва СРСР, яке вважає позицію Горбачова відступом і державною зрадою.

Формальне святкування державних свят неабияк надокучило рівненським організаторам урочистостей до 15-річчя незалежності України. Щоб із пасивних глядачів рівняни стали безпосередніми й активними учасниками дійства, а водночас прославили Рівне на всю Україну, вирішено було... піти на рекорд. Кожен, хто прийде на центральний майдан міста у вишиванці чи вишитому вбранні, зможе долучитися до встановлення рекорду — «Найбільша кількість людей у вишиванках, зібраних в одному місці». Саме так звучить офіційна назва майбутнього рекорду, який буде внесено до «Книги рекордів України». Туди вже подано відповідну заявку. Всіх учасників реєструватимуть, працюватиме спеціальна комісія — організатори рекорду дуже відповідально підходять до цього проекту.

Маркіян Іващишин — львівська легенда всіх українських революцій та акцій непокори останніх 15 років. Він один із тих активних, хто справді доклався до того, аби незалежність відбулася (щоправда, тоді мріялося про дещо інший формат України). Він був одним із організаторів студентського руху, який вилився 1990 року в студентську «революцію на граніті» і закінчився відставкою Прем’єра уряду УРСР Масола. Згодом Іващишин був серед активних декомунізаторів Галичини. За часів махрового кучмізму його намагалися заарештувати за супротив всесильному голові обласної податкової Сергію Медведчуку. Напередодні Помаранчевої революції Маркіян організовував бунтівне студентство краю. Крім «барикад», Іващишин — колосальний арт-організатор: від легендарних джазових фестивалів чи «Вивиху» до «Львівської газети». Зараз Маркіяну 40 років, він депутат Львівської міськради (пройшов за списками «Пори»).

Відтоді, як Україну оголосили незалежною, минуло 14 років. Чортова дюжина з «надбавкою». Все сутнісне криється саме в ній, отій річній «надбавці» до наших вражень, рефлексій, розчарувань, усе найцінніше і саму міру цінності ми пережили за останній рік. Держава, в якій ми живемо, завдяки нашим же спільним зусиллям стала такою, яку не соромно назвати Батьківщиною. Найцінніше, що всі ми здобули, — це можливість не «контра спем сперо», тобто не без надії сподіватися, а з надією.
Минулого року «УМ» попросила 13 авторів — письменників, інтелектуалів — написати про свою Батьківщину-13. Перечитуєш ці тексти навіть з певним здивуванням — яким усе-таки напруженим був суспільний нерв, якою зневірою, а подекуди й прокляттям дихалося ще минулого літа! Микола Рябчук писав тоді про «українців з перебитими хребтами — пластиліновий народ», Максим Стріха називав процеси, що відбуваються в державі, «буттям, яке вбиває». Марія Матіос назвала Вітчизну «Україною від лукавого», Володимир Єшкілєв оцінив «Батьківщину як втрату», Павло Вольвач — як «країну напівтонів, країну впівсили». Андрій Курков визначив, що «за словом «Україна» ховається не країна, а територія», а Сергій Жадан вирішив, що це все-таки держава, але «держава, яка ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній існування». Юрій Андрухович поставив діагноз 13 рокам державності: «Незалежність, яку було здобуто дещо зненацька, ...а потім викрадено».
Це був усе-таки рік прориву — хоча би у сподіваннях і настроях. Ми всі жили, писали, стояли на Майдані, кричали і захлиналися не марно. Вона повернулася, Батьківщина. «УМ» попросила кількох авторів минулорічного проекту «Батьківщина-13» оцінити зміни за рік відтоді.