Юрій Іллєнко: Катастрофа, що загрожує всьому українському, називається «Партія регіонів»

14.09.2007
Юрій Іллєнко: Катастрофа, що загрожує всьому українському, називається «Партія регіонів»

Представляти Юрія Іллєнка «УМному» читачеві, думаю, не варто. Навряд чи є в Україні освічені люди, які не знають цього імені, не бачили легендарних уже фільмів, відзнятих оператором і режисером Іллєнком. Але Юрій Герасимович — іще й політик. Він пишається тим, що є українським націоналістом, одним із лідерів чи не єдиної ідеологічно чистої партії нашого політикуму — Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Ми хотіли поговорити з Іллєнком саме про політику. Але без згадки про «найголовніше з мистецтв», звісно, не обійшлося. І не лише тому, що кіно і Юрій Іллєнко — це вже нероздільні поняття. А й тому, що кіно — це також політика: через нього, як постійно наголошує Іллєнко, народ можна зазомбувати, позбавити національної самоідентифікації, знищити в культурному сенсі, або навпаки — прищепити істинні цінності.

 

«Наш кіноринок захопили рейдери»

— Нас привчили, що компетентним у кіно, політиці й футболі може бути кожен, — констатує Іллєнко. — І це жахливо, бо критерії оцінок перейшли в категорію «подобається — не подобається». А в цій категорії насправді взагалі немає критеріїв...

Усі кричать, що українське кіно мертве, але при цьому ніхто не хоче розібратися в глибинних процесах. В українського кінематографа забрали головне. Думаєте, йдеться про виробництво? Ні — про ринок, де кінопродукт зустрічається зі своїм споживачем і таким чином відбувається повернення грошей, необхідних для подальшого виробництва. Колись кожен сільський клуб мав свою кіноустановку (загалом по Україні їх було понад 25 тисяч, плюс 250 кінотеатрів категорії «А»), і в бюджет від кінопрокату текло море грошей — це була друга стаття доходів після горілки.

А на початку 1990–х кінотеатри почали зникати. Паралельно з цим американці викинули на наш ринок дуже дешеву відеотехніку і продукцію, доступну майже кожному. У США якісна VHS–касета коштувала 30 доларів, а в нас — близько 5 гривень. Це як рибалки роблять: приманили рибу дармовою підкормкою, а потім закинули вудку — запустили свої фільми в український прокат. Це ж справжнє рейдерство, наш ринок тепер повністю захоплений! І чи є тепер сенс збільшувати бюджетне фінансування кіновиробництва, якщо потім неможливо повернути ці гроші, реалізувавши продукт?

Тому головне завдання — повернути українському продукту кіно–, теле– й відеоринок.

— Чи не про це ви говорили з Президентом, із яким, наскільки мені відомо, спілкувалися вчора (у вівторок; та й на нашу зустріч у середу Іллєнко прийшов із президентського секретаріату)?

— Так, зокрема і про це. І Віктор Андрійович зі мною погодився. Повернути українському кіно ринок можна, скажімо, так, як було зроблено у Франції. Там свого часу був ухвалений пакет законів, який дозволив дати відсіч американській експансії. Тепер подібну систему законодавства розробляють і в деяких країнах Східної Європи — зокрема в Угорщині. Незабаром Президент підпише указ, який я запропонував назвати «Повернення українському глядачеві українського кінематографа». Цей нормативно–правовий акт міститиме посилання на закони та підзаконні акти, які дадуть певні пільги не лише виробникові, а й дистриб’юторові українського кіно — тому від кого, власне, й залежить, чи побачить глядач саме наш, національний, продукт. Буде відкрито пільгову кредитну лінію для створення практично в кожному селі точок кіноперегляду. І саме українські фільми матимуть економічні пріоритети, а чуже кіно, яке нав’язує нам чужі цінності, буде обкладатися певними податками. Також буде створено систему пільг для тих, хто інвестує кошти в наше кіновиробництво. Такі правила захисту національного продукту діють у всіх цивілізованих державах, тільки у нас досі такого нема.

До речі, цей проект розроблений мною в Програмі захисту українців Всеукраїнського об’єднання «Свобода». І я заприсягнувся, що якщо пройду у парламент, то доб’юся, аби цей пакет законів був ухвалений.

«Українців перетворюють на роботів, позбавляючи національної культури»

— Але з моєї дилетантської точки зору, якщо вже йдеться про ринок, то тут діють насамперед закони комерції: продавець дбає передусім про те, як заробити гроші. І якщо продукт якісний, затребуваний споживачем, то дистриб’ютори залюбки продаватимуть його без високих указів, адже їм це буде вигідно...

— Ви хочете сказати, що українське кіно не конкурентоздатне?! Та це ж класичний наслідок зомбування! Фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» був запрошений на Берлінський кінофестиваль, щойно його побачив селектор по Європі Ганс Шлегель. Але оскільки стрічка на той час іще була не завершена (не був записаний звук), фільм був показаний у головній програмі, але поза конкуренцією (не переплутайте з «поза конкурсом»). Це визнання на світовому рівні! А ви кажете — «не конкурентоздатні». Та в нас чудова кінематографічна школа, наші молоді режисери, оператори здобувають найвищі нагороди на міжнародних конкурсах.

Але з 1990–х років уже виросло ціле покоління, яке просто не бачило якісного кіно. Американці прищепили нам свій непотріб — бо це не кінематограф, це субкультура — як наркотик. І роблять вони це не лише заради грошей, хоча йдеться про колосальні кошти. Головна мета — нав’язати глобалістичну систему цінностей, яка заперечує національні культури. Наш глядач не дивиться класику світового кіно, не кажучи вже про українське. Його «посадили на голку» «Зоряними війнами» й «Володарями перснів». Звісно, тепер він, побачивши якісний український фільм, крутить носом: «Не подобається». Що тут скажеш...

— Думаєте, цю тенденцію вдасться побороти на законодавчому рівні?

— Щоб зрозуміти, які механізми треба задіяти для того, аби повернути українському кінематографу те місце, яке він повинен займати в державі, треба зробити детальний аналіз глибинних процесів. Знаєте, яке перше запитання Господь поставив Адаму? «Де ти?». Не «хто ти», а «ДЕ ти». Адам не усвідомлював, що він у Раю, і зрештою був його позбавлений. Тому й ми повинні насамперед чітко відповісти на запитання: де ми в цій системі глобального знищення національних культур.

Культура України, можливо, найбільш глибока в Європі, але тепер вона підлягає тотальному замовчуванню і знищенню. Натомість висуваються ліберальні цінності глобалізму, які дуже зручні для того, аби все населення земної кулі перетворити на роботів — без своєї власної культури, а лише із фізіологічними потребами. Такими істотами дуже зручно керувати.

Культура — це середовище, в якому формується нація. Культура висуває в авангард свого розвитку еліту, яка відповідає за її розвиток. А ми сьогодні замість еліти маємо колишню партноменклатуру, яку цензурним словом навіть охарактеризувати не можна. Замисліться над цим, ідучи на виборчу дільницю. Треба нарешті поміняти всю нашу псевдоеліту на справжню, українську еліту. Знаєте, як один раз на рік цвіте папороть, даруючи тому, хто знайшов цей цвіт, можливість знайти скарб — так один раз на п’ять років кожен виборець отримує можливість вивести політиків на чисту воду. Саме виборці, ставлячи позначку в бюлетені, повинні проводити люстрацію: не голосувати за списки, у яких заховався бодай один корупціонер, комуніст, кадебіст...

Роззирніться навколо — і побачите, що всю владу в Україні захопили три корупційно–олігархічні клани: один — із центром у Донецьку, другий — у Дніпропетровську, а третій — із центром на Києво–Печерських пагорбах. Вони фарбуються в різні кольори, але по суті всі вони однакові.

«Націоналізм — це любов»

— Хтось може подумати, що ви натякаєте на потребу привести до влади клан із центром у Львові...

— Всеукраїнське об’єднання «Свобода» — це не львівська партія. Це партія націоналістів. Ми захищаємо українців, а їх в Україні, між іншим, майже 80% населення — то причому ж тут Львів? Не там формулюється ідеологія нашої партії. І взагалі, ретро–націоналізм себе вже віджив, треба переходити на нові ідеологічні засади. Які, звісно, виходять із великого досвіду національно–визвольної боротьби українського народу, але повинні набувати нових, сучасних форм. Це сучасний націоналізм, який не має нічого спільного із захопленням влади.

— А як же «шмайсер» у руки — і стріляти москалів?

— Це типовий приклад кремлівської пропаганди: мовляв, націоналіст — це людина зі «шмайсером», або, по–сучасному — «калашниковим». Так воно й було, але згадайте, чому цій людині довелося взяти в руки «шмайсер»? Бо хтось прийшов на українську землю, почав нищити українців, виселяти їх, репресувати. Нам треба було захищатися! Але ж націоналізм зародився зовсім не на Галичині, і взагалі не в Україні. Чому, скажімо, єврейський націоналізм, який називається сіонізмом, або російський шовінізм — це добре, а український націоналізм — погано? Російська, а потім радянська імперія роками працювала над тим, аби щирого українського патріота «перетворити» на бандита. І певні служби працюють над цим і досі. Час уже поміняти це уявлення, сформоване кремлівською пропагандою в головах зазомбованих нею людей. Адже що таке насправді націоналізм? Це не ненависть до інших народів, а любов — до своєї Батьківщини, нації, культури. Любов, ось що лежить в основі ідеології націоналізму! І я пишаюся тим, що я — український націоналіст.

Хоча, звісно, коли вас починають убивати, то не залишається нічого іншого, як витягнути зі схованки свого «калашникова»...

«Ми несподівано залишилися на правому фланзі самі. І тепер точно маємо шанс потрапити до Ради»

— Перед виборами–2006 чільники «Свободи» переконували в тому, що ваша сила набере щонайменше 3%, бо, мовляв, усі соціологічні опитування «куплені», тому й показують «Свободі» занижені рейтинги. Але, як показав підрахунок голосів, ці рейтинги виявилися правдивими. На який результат сподіваєтеся тепер?

— Я вам скажу всю правду. На минулих виборах ми усвідомлювали, що навряд чи потрапимо до парламенту. Хоча й мали певні ілюзії щодо відповіді на запитання Господа «де ти?» — думали, що бодай наближаємося до подолання бар’єру. І дуже можливо, що насправді так воно й було, адже без фальсифікацій таки не обійшлося. Наприклад, я точно знаю, що на моїй дільниці за «Свободу» проголосувало 14 людей — мої знайомі, дружина, діти. Ну принаймні за свій–то голос я точно певний! А коли на сайті ЦВК вивісили результати голосування, по моїй дільниці показник «Свободи» виявився нульовим. І так, очевидно, було багато де! Сьогодні теж існує велика небезпека. Простір для фальсифікацій закладений у самому законі, де записали, що членами виборчих комісій можуть бути тільки ті партії, які представлені в парламенті. Хіба це нормально?!

До позачергових виборів ми не готувалися. Першочерговою метою «Свободи» було донести до виборців, насамперед молодих, свою позицію, аби на наступних, чергових виборах уже зі стовідсотковою певністю пройти до Верховної Ради. Але тут почалася ця історія із закликом «об’єднуйтесь». Ми теж вели переговори про об’єднання — звісно, на правому фланзі: з УНП, Народним рухом, Конгресом українських націоналістів, Консервативною партією (Щокіна). Та ці переговори заходили у глухий кут, щойно заходила мова про визначення чітких ідеологічних засад. На наші засади — чисті, націоналістичні, безкомпромісні — вони приставати не хотіли.

— Невже, скажімо, КУН не поділяє націоналістичних засад?

— КУН поділяє. Але треба розрізняти партію і її керівництво. Я давно кажу, що треба об’єднуватися не на рівні партійних верхівок, а на рівні рядових партійців, бо вони, на відміну від керівних осіб, переймаються не тим, як отримати «посадочні місця» у парламенті.

Словом, ми не змогли ні з ким об’єднатися. Наші партнери по переговорах створили «Правицю», але влили її в «Нашу Україну». Причому якою дорогою ціною — погодившись на те, що після виборів їхніх партій уже не існуватиме. І ось так у результаті цього злиття виявилось, що на правому фланзі «Свобода» залишилася фактично сама, причому не докладаючи до цього зусиль. Унаслідок таких пертурбацій із «Правицею» ми у трьох областях — Львівській, Івано–Франківській і Тернопільській — несподівано вийшли по рейтингах на друге місце. 17% симпатій, які ми маємо в цих областях, — це вже 3 відсотки по всій Україні. І це ще не межа. Адже 30% тих виборців уже задекларували, що не підтримають жодного з трьох політичних монстрів. Їхні голоси в різних пропорціях відійдуть іншим політичним силам. І патріотично налаштований електорат, я переконаний, віддасть свої голоси саме «Свободі».

«Велика помилка голосувати за «менше зло», думаючи, що «добро» все одно не переможе»

— Якщо ви потрапите в парламент, не підете у коаліцію з «Нашою Україною»?

— З тих позицій, які будуть в інтересах української ідеї, культури, освіти — безперечно, підемо. І в будь–якому разі ми, без сумніву, будемо всі зусилля спрямовувати на підтримку нашого українського Президента. Президент довів, що він — не лише Президент «Нашої України», як це дехто хоче нав’язати. Ні, він — Президент УСІЄЇ України. І «регіональної» теж. І, безперечно, правого флангу, на якому залишилася тільки «Свобода». Він підтримує нас, і ми будемо його підтримувати. Тому йому вигідно спиратися не лише на ті відсотки, які набере «Наша Україна», а й на ті, які набере «Свобода».

— Однак якщо ви таки не пройдете тривідсотковий бар’єр, набрані «Свободою» голоси розподіляться між іншими силами, в тому числі Партією регіонів і комуністами...

— Легенда про «непрохідні» партії, заклик не голосувати за них, аби «не віддати голоси «Регіонам», — це теж зомбування, наслідок роботи політтехнологів. Це дуже небезпечна установка — голосувати за «менше зло», бо «добро», мовляв, усе одно не має шансів перемогти. Нісенітниця! Українські патріоти обов’язково будуть у парламенті — якщо інші українські патріоти не піддадуться на зомбування і за них проголосують.

Узагалі ці три великі сили (ПР, «НУНС» та БЮТ) зробили величезну дурницю для себе, що почали одне на одного гнати хвилі компроматів. Цим самим вони одне одного просто нівелюють! Адже все те, що вони кажуть одне про одного — це, вважаю, правда, і виборці, яким ще не настільки остогидла політика, щоб за нею хоч трохи стежити, це добре бачать. Таким чином усі побачили їхні справжні обличчя, і значно зросли шанси чесних і «прозорих» сил. Тобто «Свободи».

«Якщо оскаженілі «сині» пси доб’ються свого — кінець Україні»

— А по–моєму, ще більша дурниця українського політикуму полягає в тому, що замість змагатися зі спільним ворогом державницькі сили постійно займаються взаємопоборюванням.

— Та кого поборювати — «НУНС», який «втопив» праві партії у своєму великому казані, позбавленому ідеології? Або ще більше зло — БЮТ. Юля тепер одягнула шати баби Параски, вона вже «українка». Так робили енкаведисти, які спершу приходили в село в одязі вояків УПА і просили притулку. Їх годували, залишали на нічліг, а потім ті самі хлопці приходили вже у своєму справжньому образі й знищували село — за те, що допомагає упівцям... Так і деякі політичні сили перед виборами виряджаються в український одяг.

— Між іншим, саме за час урядування «нашоукраїнця» В’ячеслава Кириленка іноземні фільми нарешті почали принаймні дублювати українською мовою. І таких поборників української ідеї у «помаранчевому» блоці чимало.

— Безперечно, у списках «Нашої України», та й Блоку Тимошенко, є щирі українці й справжні патріоти, які багато зробили для України. Але чи варто голосувати за достойну людину, якщо «в навантаження» до неї у парламент пройде десять бандюків? Краще запросити цю людину до нас у «Свободу» (сміється).

— Хай ці сили й мають недоліки, але у «військовий» час виборчої кампанії кожен закид у їхній город — це втіха антиукраїнським силам. Ллєте воду на «синій» млин, Юрію Герасимовичу...

— Ви хочете, щоб я оцінив Януковича? Та що про нього говорити, якщо тут уже давно все ясно: кожному свідомому українцю зрозуміло, що більшої біди, ніж Янукович, для України складно й вигадати! Хоча особисто проти нього я нічого не маю. У цієї людини класична для нашого політика біографія: почав з того, що зривав з перехожих шапки, а завершив тим, що знімає шкіру з українців.

І всі закиди до «НУНС» стають другорядними, коли ми усвідомлюємо, яка катастрофа реально насунулася на Україну. Катастрофа, яка вже спалахує вогнищами перших терористичних актів: фосфорна трагедія в Ожидові, пожежа на Херсонщині, встановлення в Одесі пам’ятника катиці України Катерині ІІ із ритуальним приношенням у жертву української крові — наших побратимів–«свободівців» (ідеться про побиття одеських націоналістів. — Ред.).

І ця катастрофа, яка загрожує всьому українському, носить ім’я «Партія регіонів». Це вже не латентна окупація, а практично військова операція зі знищення всього українського. Вона була спланована ще давно, починаючи зі Сталіна. Виселення української еліти з її споконвічних земель — Голодомор–33 — терор 1937 року — Чорнобиль — Партія регіонів Януковича. Таким є вихідний вектор цієї акції зі знищення українства.

Нам зараз треба об’єднуватися навколо української визвольної ідеї, яку сьогодні відчайдушно і фактично без підтримки обороняє Президент Ющенко. Хіба цькування Ющенка оскаженілими «синіми» псами не є цькуванням усієї України? Вони ж зазіхнули на саму історичну парадигму українського устрою — сильну верховну княжу (гетьманську, президентську) владу. Якщо вони доб’ються свого — це означатиме кінець Україні.

Тому в жодному разі не можна дозволити їм знову сформувати у Верховній Раді коаліцію! І якщо ви збираєтеся голосувати за «Нашу Україну — Народну самооборону» — голосуйте за неї. Але якщо ви вагаєтеся, а може, маєте намір проголосувати «проти всіх» або й узагалі не прийти на вибори — не робіть цього, віддайте свій голос «Свободі»! Треба запобігти страшній навалі, яка знову насувається на нас в образі «януковичів» — знову здобувши владу, вони її добром уже не віддадуть! n

 

ДОСЬЄ «УМ»

Іллєнко Юрій Герасимович

Народився 9 травня 1936 р. в Черкасах.

У 1960 р. закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії, операторський факультет. За свою дипломну роботу — повнометражний фільм «Прощавайте, голуби» — отримав найвищі нагороди на світових кінофестивалях у Празі й Локарно.

Найвідоміша операторська робота — фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1963 р.).

Як кінорежисер зняв, зокрема, фільми «Криниця для спраглих» (1965), «Вечір напередодні Івана Купала» (1967), «Білий птах з чорною ознакою» (1972), «Всупереч усьому» (1972), «Мріяти і жити» (1974), «Свято печеної картоплі» (1976); «Лісова пісня. Мавка» (1981), «Легенда про княгиню Ольгу» (1982), «Солом’яні дзвони» (1984), «Лебедине озеро. Зона» (1990), «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002).

Фільми Юрія Іллєнка відзначені численними нагородами на міжнародних кінофестивалях.

Лауреат державної премії ім. Тараса Шевченка, народний артист України, академік АМУ.

Член політради, кандидат у народні депутати (№2 у виборчому списку) від ВО «Свобода».

Одружений з актрисою Людмилою Єфименко, має двох синів.

Мешкає, за його словами, в «еміграції» в Шевченківських місцях: у селі Прохорівка Канівського району.