Шлях до єдності

03.07.2007
Шлях до єдності

Брати Юлій і Михайло Бращайки. Символічна марка.

      Цьогорічне літо обіцяє бути максимально тривожним. Українських патріотів непокоїть, чи зможуть нарешті національні сили об'єднатися для здійснення сильної національної політики, реалізації 10-ї статті Конституції України, недопущення її ревізії, для зміцнення соборності й суверенітету України? За півтора десятиліття такої консолідації так і не сталося — ні в рамках Конгресу національно-демократичних сил, ні Антикомуністичної антиімперської федерації, ні Конгресу української інтелігенції, ані доброго десятку подібних утворень. Ще менш дієвими були коаліції під конкретні вибори. І хоч зараз кожен день приносить натяки на можливість нової злуки всіх національно орієнтованих сил, дуже не хочеться, щоб це виявилося мильною бульбашкою. У сучасній історії не раз вже було, що реалізація таких прагнень не йде далі міцних обіймів і рукостискань.

      Нинішні політики загальноукраїнського масштабу часто вважають певні нюанси у своїх програмах важливішими за створення єдиного блоку. Зовсім як у «Слові о полку Ігоревім»: «И начаша князи про малое «Се великое» молвити, а сами на себе крамолу ковати». Цікаво, що на ті ж граблі не раз наступали ще закарпатські політики міжвоєнної доби, коли саме в цьому краї склалися найсприятливіші, порівняно з усіма іншими українськими землями, умови для демократичного розвитку і розбудови партійної системи.

 

Перші квіти і терни

      Одним із перших на Закарпатті глибоко перейнявся ідеєю політичної консолідації Августин Волошин — майбутній президент Карпатської України. Його прихід у велику політику відбувся 1919 р. Пізніше, коли його заарештували радянські спецслужби, доктор Волошин свідчив: «Початок політичної діяльності відноситься до 1919 р., коли я став організатором Християнсько-народної партії в Підкарпатській Русі».

      Створенню партії передувало започаткування з ініціативи Волошина крайового товариства «Просвіта», яке стало чи не найбільш консолідуючим чинником для всього закарпатського українства. Просвітянські ідеї отець Августин запозичив з-за карпатських перевалів. Ще на початку століття він кілька разів побував у Львові, зав'язав тісні контакти з галицькою «Просвітою». У травні 1916 р. він був на похоронах Івана Франка. Ці поїздки справили на нього величезне враження, сприяли зміцненню самоусвідомлення як українця. У січні 1920 р. розроблено статут, складений за зразком статуту львівської «Просвіти» (1890 р.), а в травні відбулися установчі збори.

      А все ж для участі у виборах (тоді саме обиралися сільські муніципалітети) потрібна була не громадська організація, а партія. Тому просвітяни вирішили заснувати Руську хліборобську (земледільську) партію (РХП). Волошин став одним iз заступників її голови адвоката Юлія Бращайка. Програма партiї передбачала об'єднання в одну територіально-адміністративну одиницю всіх руських земель під Карпатами від Попрада до Тиси, надання їй широкої автономії, передбачала повне самоуправління в містах і селах.

      РХП постійно виступала за створення широкої міжпартійної коаліції, але тільки сил, що послідовно трималися руської (української) орієнтації і твердо відстоювали позиції запровадження української мови в усі сфери громадського життя. На початку 1922 р. на основі об'єднання чотирьох таких сил було створено Руську землеробську автономну партію. Та цей перший досвід блокування українських сил Закарпаття не був вдалим. Автономісти розсварилися на етапі створення програми єдиної партії, і РХП вийшла з коаліції. Причини були на диво схожі з нинішніми: особисте несприйняття багатьма лідерами одне одного і особливо розходження в мовному питанні. Не було тоді хіба що зіткнення бізнесових інтересів.

      На партійній нараді РХП непоступливість Волошина та інших її лідерів щодо української мови, надання їй офіційного статусу була визнана правильною. Натомість навесні 1922 р. РХП взяла участь у нараді 15 партійних організацій Підкарпаття різної орієнтації. За всю історію краю це було перше і останнє настільки широке міжпартійне зібрання. На ньому обговорювалася гостра політична криза, зумовлена, з одного боку, небажанням Праги надати автономію цій околиці, а з іншого — страшним розколом серед місцевих політиків. Проте і тут вийти на консолідацію не вдалося.

      1923 р. відбувся звітно-виборчий з'їзд РХП. На ньому намітився поворот партії до християнсько-демократичних принципів. З'їзд виступив за співпрацю і навіть об'єднання з іншими партіями, «але лиш з тими, котрі не йдуть проти головних засад наших, котрі не виступають проти нашої руської (української) народності». Консолідація всіх українських сил знову підкреслювалася як головне завдання: «Стоїме на основі повної свободи совісті і релігії, але будемо остро боротися з тими, хто з політичних цілей чи особистої наживи схоче сіяти релігійний роздор, бунтувати русина проти русина».

Злука християнською ідеєю

      І все ж РХП переживала складну ситуацію. Ставка на селянство як її головну базу виявилася на Закарпатті передчасною. Практично єдиними представниками сільської інтелігенції тоді були священики, які й очолювали її осередки на місцях. Через це партія перетворювалася з селянської на християнсько-демократичну.

      З 1923 по 1938 р. Августин Волошин очолював створену ним Християнсько-Народну партію (ХНП). Вона виявилася більш успішним електоральним проектом, від неї Волошин навіть пройшов до чехословацького парламенту. Національна позиція ХНП була ще радикальнішою. Мова газети «Свобода», що з 1925 р. стала партійним органом, наблизилася до тогочасної української літературної. ХНП стабільно посідала п'яте місце в краї за кількістю партійців. Її активно підтримували не лише священики та нечисленна міська інтелігенція, а й молодь, особливо студентська. Молодший сподвижник Волошина Степан Росоха згадував, що ця партія «була ще найбільше самостійна і чисто українська партія. Цілий її апарат знаходився виключно в руках українців».

      Виступаючи з нагоди десятиріччя Чехословацької республіки, лідер ХНП розкритикував жалюгідне становище русинів на Підкарпатті і поставив питання, хто винен у цьому. Відповідь була відверто не та, що її хотіли почути місцеві політикани: «Головними винниками єсьме ми самі! Ібо далисьмеся розбити релігійно, язиково, класово! Чи має піднятися культурно народ, єсли дозволяє себе відірвати від питомої народної культури, єсли самі сини народу нашого борються проти народних ідеалів? Чи може піднятися економічно, єсли то, що один будує, другий руйнує? Чи може піднятися політично, єсли нема у нас соєдиняючої політичної ідеї, єсли партійні погляди роздробляють нас на 12-15 партій і сесі не хотять між собою витворити якусь кооперацію?» Створення такої міжпартійної кооперації Августин Волошин і проголосив головним політичним завданням: «Єсли би у нас свідомість народу дійшла до того, щоби народ не позволив свою політичну силу так легко розбивати, ніяка власть не могла би топтати наші права».

Інші проекти єднання

      У середині 1930 років на Підкарпатті реалізується ще один український партійний проект — Українська селянська партія (УСП), ініційована відомою письменницею Іриною Невицькою, що видавала газету «Народна сила». Ця партія розглядала себе як ядро для злуки всіх українських сил. Правда, вона закликала колег до єднання досить своєрідно: «На Підкарпатті нема своєї національної партії. Всі «наші» партії служать чужим інтересам». Проте більшість членів ХНП схвально відгукнулася на утворення цієї сили. Натомість теж цілком українська за характером Соціал-демократична партія Підкарпатської Русі назвала УСП «фашистською і виразно буржуазною». У свою чергу УСП закидала партії Волошина клерикалізм, її начебто залежність від єпископа О. Стойки, який орієнтувався на Угорщину тощо. Культивування нюансів і далі домінувало над прагненням до спільного фронту.

      Газета «Народна сила» не раз заявляла, що «всі українці, які блукають по чужих партіях (хочуть вони того чи не хочуть), примушені боротися проти української справи», що УСП «бореться за політичне визволення українців з-під впливу чужих партій». Газета гостро критикувала не лише місцевих москвофілів, а й комуністів, хоч ті, відповідно до відомих рішень Комінтерну, дотримувалися твердої української орієнтації.

      Через таку дещо нарцисову позицію партія, так би мовити, «професійних українців» не змогла виконати консолідуючої ролі.

З'їзд консолідації

      Зате справжнім форумом єднання всіх українців краю став з'їзд товариства «Просвіта» в Ужгороді 1937 р. Йому передував наступ чехословацької влади на українство, його мовні права. Згодом Августин Волошин, уже на допиті в Москві, так згадував про це: «В 1937 році міністерство освіти Чехословаччини своїм розпорядженням намагалося ввести на Підкарпатській Русі для викладання в деяких школах російську мову і книги на цій мові. Дізнавшись про це, ряд організацій почали вживати заходи, щоб не допустити викладання предметів російською мовою в школах Підкарпатської Русі. Таким заходом і був маніфест від 1 жовтня 1937 р., в якому було викладено вимогу про скликання 17 жовтня 1937 р. з'їзду в Ужгороді. Я підписав цей маніфест від імені Ради, головою якої був, і від імені Педагогічного товариства Підкарпатської Русі, головою якого також був я». Волошин заявив, що «всі спроби заведення у нас російської мови скінчилися повною невдачею. Така доля чекає і сучасне москвофільство».

      17 жовтня 1937 р. в Ужгороді відбувся тридцятитисячний Всепросвiтянський з'їзд. На заклик Івана Рогача учасники склали присягу бути вiрними синами українського народу i боротися за повну державну незалежнiсть. Степан Росоха заявив: «Дотепер ми боролися за автономiю Закарпаття, але тепер ми вже не хочемо автономiї вiд чехiв, бо ми хочемо Самостiйну i Соборну Українську Державу, за яку будемо боротися до останньої краплi кровi!». У прийнятому з'їздом Манiфестi до українського народу Пiдкарпаття було сказано дипломатичнiше, але по сутi те ж саме: «Ми добровiльно прилучилися до Чехословацької республiки i є вiдданими громадянами нашої демократичної держави», але «в мовних i культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-мiлiонового українського народу i цієї нашої народної та культурної єдностi нiколи нiзащо не зречемося... Ми, пiдкарпатськi українцi, маємо повне право голоситися до нашого народу за границею». Петро Стерчо, будучи учасником з'їзду, дав таку йому оцiнку: «Сьогоднi закарпатськi українцi втiшають пробудника своєї вужчої батькiвщини Олександра Духновича, що вони «оставили глибокий сон», а перед Великим Тарасом присягають на готовнiсть «рвати кайдани».

      Учасниками з'їзду були представники всіх українських партій краю — християнсько-народної, соціал-демократичної, аграрної, селянської, комуністичної. Через рік після цього з'їзду Підкарпаття набуває автономії, і Августин Волошин стає її прем'єром. Він реалізує свій консолідуючий потенціал через створення нової партії — Українське Національне Об'єднання (раніше цю назву інколи використовувала УСП), надає автономії все більш українського національного характеру, а 15 березня 1939 р. проголошує незалежність Карпатської України.

Сергій ФЕДАКА.
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>