Енергiя добра

15.02.2007
Енергiя добра

      Два роки тому, провідуючи знайому в дитячому відділенні Інституту онкології, я звернула увагу на чоловіка, який лагодив у вестибюлі старезний телевізор марки «Електрон». Навпроти на такому ж древньому дивані сиділи двоє хлопчаків із пов'язками на худеньких обличчях (імунітет у онкохворих дітей надзвичайно низький, і найменша інфекція може перекреслите все попереднє лікування). Коли в «ящику» нарешті з'явилося поганеньке зображення, малі в один голос промовили: «Спасибі, дядю Серьожо. Зараз будуть мультики». Я поцікавилася у подруги, хто цей чоловік: батько когось з дітей чи справді телемайстер? «Ні, — відповіла подруга — він просто приходить у відділення кожного вихідного дня, приносить іграшки, книжки. Навіть декілька стільців із дому притягнув, бо дітям не було на чому сидіти. Взагалі, з подарунками, особливо у свята, приходить багато людей — представники різних громадських організацій, приватних фірм. Але більш-менш постійно, крім Сергія, приходить лише кілька людей з волонтерської групи. Хоча Сергій по суті теж волонтер, тільки він себе так не називає».

 

Рукотворний «Молитвослов»

      Минулої суботи я знову переступила поріг цього сумного закладу. Одразу помічаю новенький телевізор і більш-менш зручні меблі в холі — подарунки спонсорів, пошуком котрих займаються і лікарі, і батьки, і згадані вже волонтери. За свідченням медперсоналу, людей, які за власною волею провідують маленьких пацієнтів, граються з ними, дають хоча б на декілька годин перепочинок батькам, з кожним роком стає все більше. Ми застали у відділенні цілу групу дівчат і хлопців із молодіжної школи, що діє при Іонівському монастирі. Вони приходять сюди щотижня і навіть організували щось на зразок недільної школи.

      Навряд чи зможу на словах передати атмосферу цих занять. У фойє сходяться дівчатка і хлопчики, що почуваються більш-менш нормально, за деякими мами пересувають громіздкі крапельниці. У всіх дівчаток голівки пов'язані симпатичними шалями і хустинками — незважаючи на хворобу, їм так хочеться бути красунями! Діти розсідаються за столом. У руках у кожного — по товстелезному зошиту. Це їхні рукотворні «Молитвослови». Ірина Черевко, під керівництвом якої проходило заняття, згодом розповіла нам:

      — Спочатку зустрічі з дітьми не мали релігійної спрямованості, ми просто читали з ними, робили аплікації, малювали. Але з часом я помітила, що в душах багатьох дітей є потяг до Божого слова. І тоді ми вирішили організувати для старших дітей недільну школу. Роздали зошити, роздрукували тексти молитов, зображення святих, відомості про православні свята. І на заняттях діти слухають розповідь і одразу наклеюють у зошит відповідний матеріал. А ще ми шукаємо для них різноманітні загадки, малюнки, віршики. Якось один хлопчик обмовився, що в нього страшенно болить голова, бо сусід по палаті, відходячи після хіміотерапії, весь час мугикав щось із репертуару Глюк'оzи. І ми з дівчатами та хлопцями почали шукати тексти гарних дитячих пісеньок. І тепер наприкінці заняття обов'язково співаємо хором. Якими ж прекрасними стають їхні зморені личка в цю мить! Та ви, напевне, самі бачили...

      А потім пані Ірина додала: «Ви тільки про мене багато не пишіть. Я сюди приходжу лише раз на тиждень і роблю мінімум того, що має робити людина, яка вірить у Бога. Є люди, які роблять набагато більше за мене. Максим Костенко, наприклад. Саме він справжній лідер нашої волонтерської групи. Чи Інночка Резнiк. Ми іноді жартуємо, що чоловік, чого доброго, вижене її з дому — стільки часу і сил вона віддає цим дітям.

      До нашої розмови підключається сама Інна: «Я живу неподалік інституту, і забігти сюди хоча б на півгодинки ввечері мені не важко — пройдусь по палатах, трохи пограюся з кожним, підтримаю добрим словом мам. Я бачу, що діти мені раді...».

      До Інни підходять жінка і дівчинка з ампутованою ніжкою. «Настя зранку нічого їсти не хотіла, — жаліється мама. — Каже мені : «От прийде тьотя Інна і мене погодує». Інна обіймає малу і суворо промовляє: «Настя, ну ти ж мені обіцяла, що не будеш влаштовувати голодування».

      «Ну скажіть, — продовжує згодом Інна, — як після цього не кинути все на світі й не летіти cюди, як на крилах?.. Може, це когось здивує, але я від цих дітей отримую неймовірний заряд енергії. Зауважте, енергії позитивної. Вони такі мудрі! А яке в них почуття гумору! Частіше не мами підбадьорюють дітей, а діти — мам. Кожен, хто віддає їм краплиночку своєї душі, у відповідь одержує в тисячі разiв більше...»

Бути поруч

      Усілякої поваги заслуговують і зусилля Ірини та Олександра Брусиловських, яких того дня ми також зустріли у відділенні. Волонтерська діяльність цієї сім'ї розпочалася з того, що декілька років тому Олександр підключився до пошуку грошей для лікування тяжко хворої дівчинки з Конотопа. А потім прийшов до онкоінституту і просто здав кров. І тоді ж iз розмов із лікарями зрозумів, що дефіцит донорської крові — одна з головних проблем української онкології, зокрема дитячої. Невдовзі він створив сайт, присвячений проблемам онкохворих дітей www.donor.org.ua. Крім того, Брусиловські зібрали базу даних (у ній сьогодні налічується близько 1000 імен) потенційних донорів iз різних куточків України.  А ще вони проводять різні акції. Так, сьогодні, в Міжнародний день дітей, хворих на рак, у столичному Будинку вчителя пройде благодійна виставка картин Ернеса Ісмаїлова — батька дівчинки, яка нещодавно померла.

      Коли я запитала Ірину та Олександра, чому в нашому суспільстві так мало людей, готових прийти на допомогу ближньому, то почула у відповідь: «Насправді добрих людей дуже багато, але не всі вони здогадуються, як це чудово — допомагати іншим».

      Я запитала, чи не важко постійно жити в атмосфері чужого болю, який, хоч-не-хоч, стає твоїм болем.

      — Насправді, — говорить Олександр, — бувати тут зовсім не так страшно, як дехто думає. Так, ми знаємо, що не всі діти вилікуються. І ми переживаємо через кожну втрату. Але конкретні обов'язки, які ти сам на себе добровільно наклав (скажімо, я маю постійно поновлювати сайт, Ірина повинна зателефонувати новоприбулим мамам, поцікавитися, чи взяли вони з собою достатньо теплих речей тощо), дуже допомагають відволіктися.

      А ще Олександр додав, що спільна волонтерська діяльність скріплює сімейні узи набагато сильніше, ніж поїздки на Бермуди, не кажучи вже про примарну боротьбу за якісь там політичні ідеї.

Сила, бiльша за океан

      Я запитала лікаря-ординатора Ірину Карачарову, як вона та її колеги ставляться до волонтерів, чи не перешкоджають ті їхній роботі. «Якби перешкоджали, то їх би тут не було,— вiдповiла панi Iрина.— Навіть зовсім юні дівчата і хлопці прекрасно розуміють специфіку відділення і поводять себе абсолютно адекватно — не розмовляють надто голосно, не заходять у палати, де перебувають діти одразу після хіміотерапії. Ну а щодо можливої інфекції... Так, інфекції для наших пацієнтів дуже небезпечні. Але ще більшим ворогом цих дітей є сумне і одноманітне існування. Настрій має величезне значення при лікуванні будь-якої хвороби, а такої — тим більше. У мам голова зайнята іншими турботами — треба слідкувати за крапельницями, поговорити з лікарем, зателефонувати додому. Волонтери в цьому плані є просто незамінними помічниками».

      Про всіх, хто за покликом душі допомагає онкохворим дітям, не розказати. Але всі без винятку просили мене, щоб я згадала отця Євгенія (Мілешкіна), який уже не один рік опікується відділенням і допомагає не лише молитвами, а й речами матеріальними — передає зібрані прихожанами продукти, іграшки, одяг для мам і дітей. До речі, більшість дівчат і хлопців, з якими я познайомилася в суботу, — віруючі, хоча й належать до різних конфесій. Але хіба це важливо? Як сказала одна з дівчат, після знайомства з онкохворими дітьми інакше починаєш дивитися на світ.

      Закінчити ж свою розповідь я би хотіла словами Світлани Цибізової — жінки, яка  вперше прийшла до Iнституту онкологiї, коли працювала в Центрі підготовки лідерів. Декілька років тому вона вийшла заміж за канадця. Але «назовсім» до Канади так і не перебралася: «Бо тут залишилася дівчина, якою я опікуюся вже п'ять років. Звати її Тамара Осмолова. Тепер їй уже 20, але вона, як і раніше, лікується у дитячому відділенні. Я знаю, що я їй потрібна. І це «знання» не відпускає мене надовго за океан. Порадившись із чоловіком, ми вирішили, що, швидше за все, він переїде жити до мене в Україну...»  

 

Як стати «професійним» волонтером

      Головне, що для цього потрібно, — бажання допомагати ближнім і не очікувати  взамін нічого, крім слів подяки. Але щоб ваші благородні наміри приносили лише добрі плоди, не зайвим буде набути певних навичок.

      На Заході підготовка «агентів служби добрих послуг» здійснюється вже не одне десятиліття. В Україні ж організований волонтерський рух з'явився відносно недавно (про «Тимура і його команду» зараз говорити не будемо). Але волонтерські школи вже діють у багатьох містах. При Київському міському центрі соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді вже кілька років працює Центр волонтерського руху (456-47-04), через який за рік у середньому проходить приблизно 700 волонтерів-початківців віком від 14 до 23 років.

      Навчання проводять три професійнi психологи. Одержавши необхідний мінімум теоретичних і практичних знань, слухач спочатку стає просто волонтером (наступні сходинки росту — досвідчений волонтер, волонтер-інструктор, волонтер-тренер і, нарешті, волонтер-координатор). Напрямки практичної діяльності найрізноманітніші — робота з людьми з функціональними обмеженнями; з алко- та наркозалежними; проблеми ВІЛ-СНІДу; діти вулиці; соціальна реклама; масові заходи. Волонтери центру, як правило, не закріплені за певним закладом, а працюють за викликами. Скажімо, приходить запит із притулку для неповнолітніх, координатор групи телефонує одному чи двом підлеглим, і ті вирушають до притулку, де виконують певну роботу — скажімо, проводять спортивні змагання чи допомагають персоналу в облаштуванні ігрової кімнати. Найбільш старанні та активні волонтери мають змогу за рахунок міського Центру соціальної служби здобути вищу освіту за спеціальністю «соціальний педагог».

      Про те, як змінює людину волонтерська діяльність, досить красномовно свідчить такий факт. Серед випускників центру є декілька хлопців, які з різних причин (найчастіше — через лінощі і погану поведінку) не змогли навіть закінчити в звичайній школі дев'ять класів і на спеціальних умовах були прийняті до ПТУ. Коли вони прийшли до центру, то сумніви щодо їхньої здатності творити добро були дуже великі. Але в процесі навчання підлітки мінялися буквально на очах. І сьогодні, за словами керівника Центру Тетяни Дружченко, цим хлопцям беззастережно можна доручати найскладніші завдання і навіть не сумніватися, що вони виконають їх якісно і своєчасно.

 

ДОВIДКА

      Слово «волонтер» походить від французького volontaire, яке, в свою чергу, має латинські корені (voluntaries — «доброволець, охочий»).

      Волонтерський рух було започатковано після Першої світової війни, в 1920 році, у Франції, коли було створено проект, за яким німецька та французька молодь працювала на відновлення фермерських господарств.

      У Росiйськiй iмперiї прообраз сучасного волонтерського руху виник ще наприкінці XIX століття, коли були засновані піклувальні общини для бідних, де працювало багато добровольців.

 

Підготували Світлана НАКОНЕЧНА,
Ірина ЧИМИРИС,
Ірина ЛИСАК.