Молитва за дім Грушевського

16.12.2006
Молитва за дім Грушевського

      Будівлю на Паньківській, 9, де місяць тому урочисто відкрили Музей першого Президента України, освятили не як музей, а саме як дім. Це останній родинний прихисток сім'ї президента. Тут збережено атмосферу домівки мислителя, меблі, фотоальбоми, особисті речі Грушевського, його дружини і доньки. Завідувачка Історико-меморіального музею Світлана Панькова призналася, що останні роки співробітники «в цьому домі бували більше, ніж у своєму власному». Адже треба було, крім історико-документальної експозиції, за архівними даними, листами, спогадами відтворити інтер'єр, відновити книгозбірню і навіть рідкісні кімнатні рослини, якими захоплювалася ця напрочуд любляча сім'я. Меблі й побутові речі тут — тільки родини Грушевських. Утім цілковито відтворено тільки скромний кабінет Михайла Сергійовича, бо в Інституті рукопису Національної наукової бібліотеки імені Вернадського збереглися негативи на склі знімків кабінету 1929 року, за якими зробили фото. Тут є великий годинник Грушевських, книгозбірня і стіл перед вікном, за яким працював мислитель. Дивлячись у вікно, він бачив розбите бомбами місце, де колись стояв його власний фамільний дім.

      Садибу в Києві на Паньківській Грушевські купили у 1908 році, і тоді ж починають будувати великий «прибутковий будинок» на шість поверхів, із мансардою, де була майстерня Василя Кричевського. У триповерховому будинку, який уже був на садибі (саме в ньому нині музей), поселилися сестра і брат. Перед цим Грушевський кілька років жив «між Києвом і Львовом». Після змін 1905 року, коли в підросійській Україні з'явилася можливість для видання українських книг, газет, заснування українських товариств, Грушевський, як великий соборник, переносить свою діяльність до Києва. Тут засновує газету «Рада», Українське наукове товариство. Фамільний дім історика оздобив самобутній митець Василь Кричевський. Він же оздобив приміщення історичної секції Грушевського на Володимирській, 35, яке згодом забрав собі КДБ.

      Дім Грушевського обстріляло військо Муравйова в 1918 році, коли Радянська Росія оголосила війну Українській народній республіці. Напівживою винесли з будинку матір Михайла Сергійовича: вона за два дні померла у Тарасівській лікарні. В домі згоріло мистецьке зібрання Михайла Грушевського — книгозбірня, килими, портрети гетьманів, розкішна колекція межигірської порцеляни, збірка європейського і східного мистецтва. «Удар був спрямований не проти установи — Центральної ради, лідером якої був Грушевський, а проти фамільного дому, — каже Світлана Панькова. — Не знаю, чи є подібне в історії. Паньківська, 9, тільки-но тут поселилися Грушевські, набула символу українства і впродовж 10 років дім ставав все відомішим, до нього стягувалися, як потічки до повноводної річки, родини Лисенків, Старицьких, Черняхівських, Чикаленків. Тут бували діячі Центральної Ради, науковці НТШ. Паньківська, 9 була не лише Грушевських — це вже була Україна. Це дошкуляло. Саме проти неї був спрямований більшовицький удар». Будинок обстріляли кілька разів, але його ще можна було відремонтувати. Однак у 1922 році його підірвали. На місці дому спершу були руїни, потім бараки, а зараз — будинок, який збудували по війні полонені німці. Грушевський бачив, як гасне вимріяна справа, в яку було вкладене життя, і міг би опустити руки. Але казав: «Україна своє осягне».

      Коли президент УНР у 1924 році повернувся з еміграції, йому не було де поселитися. З вересня 1924 по березень 1931, коли його виштовхнули до Москви, він прожив у триповерховому особняку своєї рідні. «У цьому кабінеті, який обладнали лише в кінці 1929 року, в якому він, очевидно, мріяв пробути довго і ще багато чого написати, він пропрацював трішечки більше року», — каже пані Світлана. З цього ж будинку в 1938 році забрали його доньку, відомого науковця Катерину Грушевську. Грушевський казав доньці, що він багато робив, щоб допомогти їй у кар'єрі. Але вона виявилася такою талановитою, що ці зусилля були непотрібні. У кімнаті, колись поділеній навпіл, де працювали батько й донька, нині висять навпроти два портрети — маленької Кулюні (як називали Катерину в родині) пензля Івана Труша і фото Михайла Грушевського. «Ми даємо можливість батькові й доньці продовжувати віртуально спілкуватися, — каже Світлана Панькова. — За допомогою образів ми відтворюємо їхній діалог». У кімнаті є парта Катерини, на якій — листівка з її першими дитячими літерами. «У 1940 році, після арешту Катерини, мати, Марія Сильвестрівна, описуючи їй у листі її колишню кімнату, пише російською, бо кожен лист на Колимі перевіряли, і якби вона писала українською, то до Катерини її листи не доходили б. Вона пише: «Висит портрет отца... На овальном столике стоят мальвы, которые ты мне подарила». І в нас стоять мальви, — розповідає Світлана Панькова. — Липень — це час цвітіння мальв. А Катерину заарештували 28 липня... Вона подарувала квіти матері в 1938-му, а в 1940-му вони ще стояли. Я думаю, що стояли вони і до 1948 року, дня смерті Марії Сильвестрівни. Останні 10 років її життя — це було постійне чекання Катерини».

      Як зазначив отець Іван Рибарук з Криворівні, це дім роду Грушевських не так по крові, як по духу. У Криворівні на Івано-Франківщині полюбляв відпочивати й працювати Михайло Сергійович разом із Іваном Франком, там є музей Грушевського. Освячували київську домівку соборно — православний і греко-католицький священики. Спершу було дивно, тяжів стереотип про Грушевського як «поборника атеїзму». Сумніви розвіяв протоієрей Іван Рибарук: «Я думаю, що кажучи «обійдемось без попів», Грушевський не мав на увазі «без Бога», а «без московських попів». Не треба ототожнювати зовнішній прояв віри, церковно-релігійний, з внутрішнім станом. Коли Грушевський був у Криворівні, то, як люди згадували, ходив до церкви — Франко був дяком, а Грушевський просто молився».

Ярослава МУЗИЧЕНКО.

 

За цими фото в музеї відтворили кабінет Михайла Грушевського.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>