«Сер, ви білий, і я вам пораджу...»

      Расизм - це, звичайно, не та тема, про яку говорять американці за кухлем пива у добрій компанії, а слово «негр», чи, точніше, «ніггер» (широко відоме і в нас) вважається в США нецензурною лайкою. Проте дрібні численні непорозуміння у щоденних стосунках чорних і білих важко не помітити. Про них не прийнято говорити вголос і загострювати на тому увагу, проте це реалії життя сучасного американського суспільства.

      Від часу, коли президент Джон Кеннеді виголосив своє відоме звернення до Конгресу - у якому заявив, що чорне немовля, народжене в Америці, незалежно від штату, в котрому воно з'явилося на світ, має приблизно вдвічі менше шансів закінчити школу у порівнянні з білим немовлям, народженим у тому самому місті й того самого дня, втричі менше можливостей закінчити коледж і здобути професію (при цьому удвічі більшою є ймовірність, що він стане безробітним), - минуло майже півстоліття. Безумовно, офіційна політика і ставлення до чорношкірих в США відтоді істотно змінилися. Американських дітей змалечку привчають, що люди, котрі їх оточують, можуть бути різні зовні, проте всіх об'єднує головне - людські почуття. Пригадую, коли моя маленька доня починала ходити в садок, вихователька запропонувала дітям намалювати автопортрет: щоб кожна дитина могла точно підібрати колір, яким замалювати своє обличчя, вона роздала їм спеціальний набір олівців, в котрому було близько двадцяти відтінків коричневого, від ніжно-тілесного до кольору ебенового дерева. Таке виховання дає плоди: моя доня, розповідаючи про своїх друзів, ніколи не згадує про колір їхньої шкіри.

      А коли цього року ми реєструвалися в школу, то серед численних анкет і форм мені дали одну, на якій великими буквами зверху було написано, що жодна дитина не може бути дискримінована з огляду на колір її шкіри та фізичні особливості. У цій анкеті я повинна була позначити расову групу своєї дитини. Пропонувалося вибрати серед таких: афроамериканська, латиноамериканська, азійська, корінна американська, острівна і біла європейська. Цікаво, що європейська расова група була вказана останньою. Збіг обставин чи спроба не створювати враження про нібито вищість білих? Якщо так, чому не беруться до уваги почуття представників європейської раси, котрим також теоретично може бути неприємно опинитися у списку на останньому місці? До речі, досі у США було прийнято вважати, що расова самоідентифікація не така вже й важлива для білих. Проте соціологи із університету штата Міннесота заперечили це. Результати нещодавно проведеного дослідження, опублікованого в журналі «Тайм», вразили багатьох. Виявляється, 77 відсотків опитаних білошкірих американців заявили, що їхня раса несе в собі особливу культуру, котру необхідно зберігати, водночас їхнє ставлення до місця білих в соціальній ієрархії суспільства менш категоричне, ніж серед опитаних афро-  та латиноамериканців. Білі респонденти також вважають, що дискримінація та расові упередження радше ставлять чорних у невигідне становище, ніж спрацьовують на користь білих. Крім того, соціологи прийшли до висновку: хоча білі в США і вважають перевагою колір своєї шкіри, проте вони не обов'язково пов'язують це з думкою, що чорним бути погано. Один із авторів дослідження Дуглас Гартман пояснює: таким чином білі підсвідомо намагаються переконати себе, що расові питання - не проблема в Америці. Чорні ж, навпаки, вважають: расизм у суспільстві існує, зате вони не схильні звинувачувати у цьому систему, а вважають, що його спричинюють окремі індивідуальні фактори.

      Справді, дрібні прояви побутового расизму в США важко заперечити. Про них багато і часто говорять афроамериканці, а білі соромляться їх визнавати. У нашому респектабельному і добропорядному нью-йоркському районі, де переважно проживають вихідці з Ірландії та євреї, час від часу на стовпах з'являються оголошення із закликом «Збережемо білу расу!». Я бачила чимало людей, які зупинялися і з зацікавленням читали цi папiрцi, і жодного разу не помічала, щоб хтось розгнівано зривав оголошення. Пригадую, якось увечері, коли минуло лише кілька тижнів від нашого приїзду в Нью-Йорк, мій чоловік паркував машину (а варто відзначити, що це в Нью-Йорку наука непроста, оскільки треба звертати увагу на мільйон дрібниць: знаки про години прибирання вулиці, наявність гідрантів, виїздів), до нас підійшов поліцейський і звернувся до мого чоловіка: «Сер, ви білий, тому дозвольте я дам вам дружню пораду. Моя зміна скінчилася, але через півгодини тут патрулюватиме мій колега, і він вам випише штраф за неправильну парковку. Гарного вечора!». Ми, безумовно, були вдячні йому і кинулися шукати нове місце для стоянки, розмірковуючи над тим, що почуття доброго самаритянина у суворого стража порядку пробудив колір нашої шкіри.

      Днями моя сусідка Френ запросила мене оцінити її нові штори. Ми саме обговорювали їхній колір, коли біля будинку зупинився молодий негр і став замислено вивчати вікна в оселi Френ. Подруга насторожилася і промовила: «Чого це він тут спинився? Оцінює, чи варто грабувати мій будинок? Може, не треба було мені міняти штори...». На жаль, у пересічного американця образ молодого афроамериканця асоціюється з криміналом. І з цим нічого не вдієш, адже, за даними Бюро юридичної статистики США, у 2004 році серед тих, хто скоїв тяжкі злочини, чорних було у сім разів більше, ніж білих, проте мало хто звертає увагу на той факт, що, за даними цього ж Бюро, жертвами чорних злочинців переважно стають їхні ж брати по расі.

      На щастя, ресторани і магазини лише для білих, як і суди Лінча, назавжди відійшли у минуле, залишивши по собі гірку генетичну пам'ять у сучасного покоління афроамериканців та стійке почуття провини і розкаяння у білих. Проте білі продовжують відмежовуватися від своїх чорних співгромадян невидимим, проте надійним кордоном матеріального благополуччя. Відсоток афроамериканських підлітків, котрі закінчують повну середню освіту і коледж, продовжує залишатися невисоким у порівняннні з їхніми білими ровесниками. За даними Бюро з перепису населення США, у 2003 році кількість молодих афроамериканців, котрі здобули ступінь бакалавра, була вдвічі меншою, ніж їхніх білих ровесників. Великою мірою це пояснюється тим, що афроамериканці належать до найбіднішої частини населення США, і рівень безробіття серед негрів становить 11 відсотків (тоді коли серед білих - лише 5 відсотків). В одній зі своїх передач, присвяченій бідності у США, Опра Уїнфрі пояснила такий стан речей тим фактом, що у часи рабства афроамериканці були настільки пригнічені морально, фізично і матеріально, що багатьом із них відтоді так і не вдалося переламати свою злу долю і вибратися зі злиднів.

      Проте расова та етнічна нетерпимість - явища, котрі існують не лише в Америці. Навпаки, США - країна, збудована емігрантами - може бути непоганим прикладом расової толерантності для інших, оскільки тут давно зрозуміли, що проти дискримінації можна боротися лише добробутом. Соціальні виплати бідним, безкоштовні державні талони на купiвлю продуктів харчування, вигідне кредитування житла та покупок за умови наявності будь-якої роботи, загальнодержавна освітня програма «Не залишимо осторонь жодну дитину», культурні заходи серед молоді під гаслом «Краса кольору» , - все це спрямовано на те, аби гасити расову напругу в суспільстві. Адже часто причину своїх життєвих невдач людина шукає передусім у комусь іншому і зручним об'єктом ненависті нерідко стає той, хто не схожий на тебе, - за кольором шкіри чи розрізом очей. Але коли твоя дитина може їсти точно такий йогурт, як ота маленька китаянка, або їздити на такому ж велосипеді, як той чорний хлопчик, а ти сам сидиш за кермом точнісінько такого позашляховика, як твій білий сусід, тоді й справді всі стають однаковими.

Вікторія НАДЖОС.

Нью-Йорк.