Фольклор безвісти
Найспівочіший народ Європи досі не має найпростішого каталогу народних пісень Ярослава МУЗИЧЕНКО   

«Відкриваю тумбочку, а там — «павук» зі сплутаних бобінних плівок, на яких були записані пісні», — згадує свої відвідини Херсонського обласного центру народної творчості фольклорист Віктор Кисіль. За його словами, архівні аудіокасети зникають з «творчого» будинку разом iз колишніми методистами (вони забирають їх собі) або потрапляють до сміттєвого відра. Якось під час ремонту коробку із записами степових херсонських розспівів забрали мулярi. Реєстру аудіозаписів фольклорної спадщини в області немає, отож і відповідальність за її нищення чи розкрадання вельми нереальна.
У багатьох інших куточках нашої країни з піснями чинять так само. Скажімо, фольклорні записи зникли з Донецького центру народної творчості (а Донеччина, як відомо, славиться українським багатоголоссям). На Закарпатті, як і на інших прикордонних теренах, українську «музичну екзотику» вивозять іноземці, причому місцеве населення за гроші погоджується відкрити двері музейних фондів, а митники відмахуються від науковців: «Тут у кожному селі баби співають!». Утім унікальні імпровізації на трембітах, викрадені минулого року, уже не відтворити, бо виконавців немає серед живих. Про більшість пісенних «смертей» громадськість так ніколи й не дізнається, адже інформація про втрачені пісні ніде не зафіксована.

«Нелегальна» наївність
Із туристичною візою волинянка поїхала на заробітки до Чехії, а опинилася у кримінальному клондайку та депортаційному таборі. Без грошей і речей... Олекса ЛІВІНСЬКИЙ   

Немає меж людській наївності. Особливо коли йдеться про бажання українців помандрувати куди-небудь за західний кордон у пошуках роботи, щастя та кращої долі. Мабуть, ще з радянських часів наші люди звикли, що «там» — усе гаразд, і гроші, і легка та високооплачувана робота впадуть із неба самі по собі мало не одразу після перетину кордону. Скільки вже написано і сказано про те, які часом розчарування можуть чекати простого українського заробітчанина на Заході. Але люди все ще сподіваються на оте російське «авось». Приклад 27-річної Інни Калинець — один із сотень, але очевидно демонструє, що з людиною може трапитись, якщо вона зовсім не готується до тривалої закордонної подорожі.