«Відкриваю тумбочку, а там — «павук» зі сплутаних бобінних плівок, на яких були записані пісні», — згадує свої відвідини Херсонського обласного центру народної творчості фольклорист Віктор Кисіль. За його словами, архівні аудіокасети зникають з «творчого» будинку разом iз колишніми методистами (вони забирають їх собі) або потрапляють до сміттєвого відра. Якось під час ремонту коробку із записами степових херсонських розспівів забрали мулярi. Реєстру аудіозаписів фольклорної спадщини в області немає, отож і відповідальність за її нищення чи розкрадання вельми нереальна.
У багатьох інших куточках нашої країни з піснями чинять так само. Скажімо, фольклорні записи зникли з Донецького центру народної творчості (а Донеччина, як відомо, славиться українським багатоголоссям). На Закарпатті, як і на інших прикордонних теренах, українську «музичну екзотику» вивозять іноземці, причому місцеве населення за гроші погоджується відкрити двері музейних фондів, а митники відмахуються від науковців: «Тут у кожному селі баби співають!». Утім унікальні імпровізації на трембітах, викрадені минулого року, уже не відтворити, бо виконавців немає серед живих. Про більшість пісенних «смертей» громадськість так ніколи й не дізнається, адже інформація про втрачені пісні ніде не зафіксована.
За допомогою фольклору можна дізнатися багато цікавого про походження та психологію народу. Вчені-етномузикологи за текстами й мелодіями відновлюють цілісне уявлення про реалії життя, які відійшли в минуле. Передбачається, що на основі аналізу стародавньої музично-пісенної спадщини можливо обгрунтувати ідею етнокультурної єдності населення всіх етнічних земель України — від Підляшшя й Холмщини до Кубані. Утім тисячі касет і бобін iз близько півмільйона пісень «мертвим вантажем» осіли в архівах наукових інституцій та в приватних зібраннях науковців і переважно ще не опрацьовані (ноти і тексти не розшифровані на папір). Записи розпорошені між різними установами по всій Україні або складені у квартирах учених, які бояться (і немарно), що їхня праця без справедливої винагороди буде використана кимось іншим. До речі, приблизно 60 відсотків фольклорних записів зберігаються у державних сховищах; решта — у домівках фольклористів. Бобіни й касети, а тим паче валики початку століття розмагнічуються, розсипаються. Невідомими залишаються зразки українського фольклору, що у приватних архівних збірках закордонних дослідників, в архівних сховищах Росії (свого часу не дозволені до друку імперською цензурою) та архівах КГБ (вилучені у репресованих фольклористів і краєзнавців). Достеменно не відомо обсяг і вартість нашої етномузичної спадщини.
Уже понад 30 років у співочій Україні «тліє» ідея національного реєстру пісень, який визначив би реальну їхню кількість і убезпечив би їх від зникнення. Проте жоден iз розпочатих реєстрів не був завершений. Кілька років тому Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» вирішив вийти з «зачарованого кола» і запросив фольклористів надати найпростішу інформацію про їхні пісенні збірки, взявши на себе упорядкування майбутнього каталогу. Утім, за словами директора центру Петра Гончара, майже ніхто не відгукнувся. «Загальноукраїнський каталог фоноархівів традиційної музики — це інформація, яка дала б змогу продовжувати дослідження нашої народної культури, не повторюючи вже зробленого», — каже пан Гончар. Ховаючи один від одного відомості про «здобич», вчені не мають не те що загальної картини співочого поля України — сюжетів, ареалів побутування, багатства варіантів пісень, а навіть уявлення, до яких сіл народознавці приїжджали вже десятки разів, а до яких — жодного! Голова мистецької агенції «Арт-Велес» Тарас Грималюк пропонує вирішити цю проблему за допомогою електронної карти фольклорних експедицій: «Натискаєш на певну область, знаходиш район, село — і висвітлюється інформація: хто і в якому році туди їздив, порядкові номери записаних там зразків пісень у загальному архіві».
Отож, без загального архіву все одно не обійтися. І якщо фольклористи у власних оселях хоч раз на рік стирають з касет пилюку, то записи, скупчені в навчальних закладах та будинках народної творчості в райцентрах і областях, навіть не мають статусу архівів, тож зберігаються тільки великим дивом або завдяки потужному ентузіазму окремих подвижників. «Потрібно створити універсальний каталог, який би був доступний для всієї України», — вважає етномузиколог Софія Грица, яка близько 50 років працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ (у фондах якого — найбільший в Україні архів фонозаписів фольклору). Панi Софiя вивчала досвід польського, литовського, словацького, естонського архівів пісні і вважає, що фольклорна спадщина — це національне надбання, а не власність окремих дослідників чи бізнесменів.
На думку Ніни Матвієнко, наші пісні — не просто спадщина, а легені нації, і вони розсипаються, гинуть. «Я маю невеличкий приватний архів, — ділиться співачка. — Коли шукаю серед своїх записів якусь пісню і чомусь не можу знайти відразу — у мене починається паніка, що вона пропала. А в нас тисячі записів під загрозою. І кожна пісня — це всесвіт».
Як же зберегти величезні, накопичені за понад 100 років поклади традиційної пісенної спадщини, якщо навіть звичайнісінького опису пісень, на який ще в минулому столітті спромоглися усі європейські народи — немає? А тут у спину вже дихають найсучасніші засоби збереження, обробки та поширення інформації. Скажімо, копіювання на цифрові чи оптичні носії. Софія Грица каже, що тотальний перезапис усіх наявних фонозаписів може розпочатися в профільному академічному інституті (ІМФЕ) за умови виділення відповідних коштів, технічно кваліфікованих кадрів і двох-трьох підготовлених фольклористів. Найцікавіше, що державою передбачені кошти на таку роботу. Згідно із затвердженою постановою Кабміну 23 грудня 2004 р. Державною програмою охорони та збереження нематеріальної культурної спадщини на 2004 — 2008 роки, заплановано скласти у 2005 — 2008 роках Державний реєстр творів нематеріальної культурної спадщини, на що з державного бюджету мали виділити понад 900 тисяч гривень (інформація з урядового порталу). Також передбачено перевести на сучасні цифрові носії записи фольклору, що зберігаються в державних установах, навчальних закладах і приватних колекціях. На це заплановано виділяти по 75 тисяч гривень щороку.
Однак цифрування — це для державних архівів поки зависока планка. «В Україні цим ніхто ще не опікується, — пояснює співробітниця Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Пшеничного Галина Божук. — Вчені з Японії, Ізраїлю вивчали наші фонди і пообіцяли дати гранти для цифрування». Досвід цифрування тим часом нарощує «Арт-Велес». «Ми купили обладнання, облаштували невелику студію, уже декілька років займаємося перезаписом, — розповідає Тарас Грималюк. — Зараз переписуємо величезні архіви Тернопільського центру народної творчості, також архіви знаних фольклористів — Ганни Коропниченко, Леопольда Ященка. Власники приносять нам касети, а ми віддаємо їм записи вже у цифровому форматі. Дві копії записів залишаємо для роботи». За цей час «Арт-Велес» видав 10 фольклорних компакт-дисків у рамках проекту «Моя Україна. Берви». Грималюк подав до Міжнародного благодійного фонду «Україна - 3000» власний проект національного фоноархіву традиційної музики. Він вважає, що цей довготривалий і дорогий проект має виконуватися на загальнодержавному рівні.
Хто має авторське право на народну пісню? Сьогодні на нього претендують бабусі-виконавці, вчені-фольклористи, видавці книжок і CD-дисків. Знову ж, застерегти авторські права етномузикологів неможливо без повного реєстру пісенного надбання з зазначенням автора запису. «Сьогодні найнезахищеніші — збирачі-фольклористи, — вважає керівник етнокультурного центру «Веснянка» у Рівному Віктор Ковальчук. — Одні хочуть відшкодувати щось для бабусь, інші хочуть «цапнуть» наші записи. Але ж без фольклориста бабуся сама не несе в архів свої пісні, і архів сам не їде в село. Слід виробити модель взаємовідносин між виконавцем, збирачем і архівом».
Свою думку мають і власники студій звукозапису, видавці музичної продукції. Вони хочуть полегшити доступ до записів. «На території України все краще в архівах приватизовано, всі цікаві записи перебувають у приватних руках, — каже директор рекордингової компанії «Атлантік» Юрій Гандзюк, видавець дисків «Етнічна музика України». — Ці матеріали колись збиралися на державні гроші, вони належать державі. А вони приватизовані людьми, які зробили ці записи».
До найпершого власника пісенного надбання, тобто народу, етно-пісенна спадщина, як правило, не доходить: по ТБ і радіо її тепер не «крутять», а диски дуже дорогі. Зате «українська екзотика» «на ура» продається за кордоном. Особливо полюбляють «розкручене» Полісся. «Усі кинулися в Полісся. А хто Херсонщину досліджуватиме? — шкодує фольклорист Віктор Кисіль. — У нас немає відповідних кадрів. Коли б централізували дослідження і був координаційний центр, вся українська етнічна територія була б охоплена». Викладачка Донецького національного університету Олена Тюрікова вважає, що найгірша ситуація у її рідному місті: «На фольклорну практику я не можу допроситися 5-6 гривень на автобус. Немає можливості об'їздити всю область, щоб достеменно її вивчити». Ці проблеми піднімалися на семінарі «Створення мережі фольклорної спадщини в Україні», фінансованому американською програмою Фулбрайта в Україні.
Упродовж восьми місяців стипендіат програми академічних обмінів ім. Фулбрайта, американець Антоній Поточняк їздив по різних містах України, де зберігаються основні фонди народної творчості. «На жаль, ті фонди дуже мало відомі, — каже Антоній, випускник Львівської державної музичної академії. — Часто їхнi працівники не знають, що відбувається у подібних закладах в інших містах. Немає зв'язку і між установами, навіть в одному місті спеціалісти не знають, що відбувається у сусідній установі». На думку фулбрайтівського стипендіата, започаткований у рамках проекту веб-сайт дасть можливість фольклористам обмінюватися інформацією, досвідом, налагоджувати контакти. Створення такого інтернет-порталу підтримав відділ преси, освіти і культури посольства США в Україні. Сайт на стадії створення презентували в офісі Фулбрайта в середині липня разом з ідеєю національного культурного проекту «Українська автентична музика. Мережа архівів культурної спадщини України». Утім, як зазначає завідувач кафедри народного співу Харківської державної академії культури Віра Осадча, «ми можемо розмовляти довго, а плівки тим часом сипляться».
Польський архів, де зберігалися фольклорні записи, був знищений під час ІІ Світової війни. Після війни держава оголосилиа акцію збирання по всій країні, заснувала для опрацювання й систематизації фольклорних матеріалів лабораторію — «працовню Собєськіх», якою керував високопосадовець на рівні віце-прем'єра. У Росії Центр російського фольклору діє при Раді Міністрів РФ, фінансується окремим рядком бюджету.
Центральний архів народної пісні в Австрії створено на початку 1950-х. Головна мета — забезпечення можливостей для порівняльних досліджень австрійської народнопісенної творчості. Спершу створили єдиний алфавітний реєстр пісенних текстів. Паралельно копіювалися фонди місцевих архівів для новоствореного центрального архіву. На якісно новий рівень австрійці перейшли у 1974 році, коли почали виробляти єдині критерії архівування пісень. 1991 року як результат тривалих дискусій постала єдина інформаційна система для народнопісенних архівів Австрії. Окремі картки в електронній базі даних народних пісень містили понад 60 полів для інформації. Федеральне міністерство освіти й науки зініціювало проект «Інформаційна мережа для народнопісенних архівів Австрії», i до 2004 року перевело їх в інтернет.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
