Непрозора доля скловолокна

15.08.2006
Непрозора доля скловолокна

Скловолокно входить до складу тканини, з якої шиють жалюзі.

      Колективний лист-відчай з додатком задокументованих аргументів і відписок на 27 аркушах одержала не тільки редакція «УМ». «Куди ми тільки не зверталися!», — бідкаються гості запорізького корпункту Юрій Коцур і Сергій Пунько. Ситуація типова: стукає скаржник у  потрібні двері — йому не відчиняють, тоді він починає грюкати в усі підряд. Ну що, приміром, може редакція? Це колись розкритикованого керівника знімали з роботи, а тепер знімають голови «необережним» журналістам, які наважилися оприлюднити подробиці чергового переділу власності.

 

Зарплати не діждетесь. I пенсії — теж

      Саме такий «дерибан» переживає Бердянський завод скловолокна (БЗСВ) — одне з небагатьох підприємств, які стовідсотково залишилися у державній власності. Складається враження, що саме в цьому і полягають біди виробників унікальної продукції: відомо ж, з якою «ефективністю» використовує держава свою частку майна, ще не «роздерибаненого». На цьому акцентують увагу й  автори листа. «Ми певні, — стверджують вони, — що винуватець розвалу нашого підприємства — Мінпромполітики, бездіяльні посадовці якого некваліфіковано вирішують передовсім кадрові питання. Результат — замовне доведення до банкрутства заводу, який є монопольним виробником унікальної для України продукції. Прокуратура міста не реагує на факти розкрадання майна і невиплати зарплати, місцева влада не допомагає, не дали очікуваних результатів звернення до Президента України і Кабміну... 3 квітня 2006 року завод зупинили повністю — кажуть, ніби за борги перед енергетиками. Тим часом обладнання і металоконструкції йдуть на металобрухт; спритники вже дісталися і платини, причому міліція не виявила слідів зламування... Через газету «Україна молода» звертаємося до Президента України як гаранта Конституції: зупиніть пограбунок заводу, покарайте винуватців, відновіть наші права на працю і її оплату! Коцур, Пунько, Старушко, Єлисєєв, Сущева, Малишева...» та інші.

      Відстоювати свої права колектив БЗСВ почав з часів Майдану. У листопаді 2004 року профком висловив недовіру тодішньому директору Юрію Снісаренку. Прибулець із Сіверськодонецька не виконав жодної з обіцянок: забезпечити прибутковість заводу, незмінну чисельність персоналу і регулярну платню, мінімальний обсяг виробництва — в межах 24 мільйонів... Де-факто ж зарплатний борг зріс до 660 тисяч, було увільнено майже двісті робітників, зокрема високої кваліфікації. Тільки від виробництва товарної нитки і ровінгу підприємство щомісяця зазнавало збитків на 65-70 тисяч гривень. «А як могло бути інакше, якщо дирекція почала збувати продукцію за цінами, нижчими за собівартість? Це свідоме доведення підприємства до банкрутства для його приватизації за безцінь», — стверджує голова профкому Любов Ковальчук. Саме для цього, переконані люди, ще на початку травня 2004 року  «пішли» з посади директора Юрія Разсадіна, при якому три мільйони власних коштів було вкладено в реконструкцію (що, за великим рахунком, й уможливило подальшу присутність БЗСВ не тільки на українському ринку). Тодішнє керівництво Мінпромполітики кадрову пертурбацію провело не вельми цивілізовано. Більш-менш успішний Юрій Разсадін, повернувшись з відрядження, застав у своєму кріслі пана Снісаренка.

      Із Сіверськодонецька, як з'ясувалося згодом, керівник прибув разом із... обладнанням, яке начебто мало осучаснити виробництво скловолокна. Начальники цехів волали: не треба нам цього, списаного десь, мотлоху! Це не справило впливу. Більше того, обладнання оцінили аж у 58 мільйонів гривень. Для підприємства, яке ледь балансувало на межі рентабельності, це був «удар нижче пояса». Від імені колективу профком звернувся до Мінпромполітики, однак відомство не квапилося розривати контракт з Юрієм Снісаренком. Мабуть, там повірили в намір директора розробити бізнес-план, аби передати його зацікавленим інвесторам. Тоді керівник казав, ніби одне з київських ЗАТ уже й 600 тисяч перерахувало як аванс за ще не вироблену продукцію. Ще більше насторожила колектив заява пана Снісаренка про виручку близько восьми мільйонів за два цехи, які начебто дозволило продати Мінпромполітики: мовляв, кияни вже й грошовитого покупця підшукали.

Прийшов, побачив — і не переміг

      За два роки, що минули, у ставленні держави до БЗСВ нічого не змінилося. Щоправда, Юрія Разсадіна з часом повернули на підприємство, однак надто пізно: його попередник, чию дев'ятимісячну роботу бердянська Спілка промисловців і підприємців визнала незадовільною, не лише втратив закордонних споживачів, а й допустив на ринок України конкурентів з Росії, Білорусі та Китаю. Мінпромполітики могло мінімізувати проблеми свого виробника, якби ввело квотування імпорту аналогічної продукції. Цього не сталося з причин, про які можна здогадуватися. Відтак бердянське скловолокно опинилось у павутинні багатомільйонних боргів. Зокрема, сума боргу із зарплати подвоїлася. І пан Разсадін пішов. 25 липня 2005 року призначили Володимира Жоголєва — представника сіверськодонецького бомонду, який, до речі, дав БЗСВ і сумнозвісного Снісаренка. Нібито пан Жоголєв мав остаточно залагодити фатальну для БЗСВ оборудку з обладнанням, привезеним із Сіверськодонецька. Але, мабуть, не вдалося. На засіданні Бердянського міськвиконкому, коли йшлося про ситуацію на БЗСВ,  прокурор  міста Леонід Василенко заявив: кримінальну справу порушено, слідству потрібна лише вартісна оцінка того обладнання незалежними експертами. Утім чи не оцінять вони зловісне майно «у скільки треба», зненацька втративши свою «незалежність»?

      Відвертим Володимир Жоголєв, екс-голова правління сіверськодонецького ВАТ «Склопластик», був хіба що коли давав оцінку ролі Мінпромполітики і висловлювався щодо перспектив БЗСВ. «Доки контрольний пакет акцій нашого ВАТ належав державі, була аналогічна ситуація. Прийшла австрійська фірма  зі своїми інвестиціями — почалося зростання виробництва».

      Швидше за все, Жоголєву не під силу відвести від підприємства дамоклів меч банкрутства. Дев'ятий місяць обов'язки директора силкується виконувати черговий висуванець Києва Вадим Борковських. Та й у нього нічого не виходить. Пояснює, що інтерес до привабливого підприємства згасає, коли потенційний інвестор дізнається не тільки про банкрутство, а й про 58 мільйонів, які, поки що без вороття, «відпливли» до Сіверськодонецька. 

      Перший заступник міського голови Петро Гончарук зауважує, що кадрова чехарда тільки ускладнює ситуацію на заводі, про що депутати міськради ще 26 березня 2006 року писали у своєму зверненні до Кабміну і Верховної Ради. Чому свої призначення Мінпромполітики не погоджує з мерією? Така процедура не є цивілізованою: роль місцевої влади в реанімації підприємства Київ свідомо применшує, а сам використовує для цього не досить ефективні важелі. Доходить до абсурду. Приміром, через п'ятимільйонний борг до Пенсійного фонду працівникам БЗСВ не зараховують страховий стаж і не оформляють пільгову пенсію. Люди не можуть навіть узяти довідку, аби через суд добиватися виплати зарплати. Тому й скаржаться, пікетують міськвиконком.

      Днями у Бердянську побувала чергова комісія з Києва. Начальник департаменту хімічної промисловості Міністерства промполітики Володимир Мєшков нічим  не порадував колектив. Люди почули від нього, що скорочення чисельності персоналу, причому вдвічі, є неминучим, як і процедура банкрутства, розпочата на вимогу низки кредиторів. Крім того, як зазначив пан Мєшков,  проведуть  «коригування величини майнового комплексу», аби частину активів заводу використати для погашення боргів із зарплатні.

      Є ще одна досить серйозна проблема, яку наразі не дискутують. Ідеться про втрату права на продукт заводського інтелекту. Навіть технологія, народжена в цехах БЗСВ, кілька десятиріч тому була запатентована російськими, передовсім московськими спритниками, і тепер доветься викуповувати свої власнi напрацювання. На цьому наголошують голова профкому і головний технолог. Посаду останнього, до речі, скоротили. Чи не тому, що її займав Сергій Пунько — один із «бунтівників», автор численних заяв у різні інстанції?

      Невизначеність щодо заводу скловолокна посилює соціальну напругу в Бердянську. Мерія має намір добиватися бодай часткової компенсації за неефективне управління державним підприємством, однак навряд чи знайдуться юридичні важелі задіяння цього наміру. Швидше за все, справі зарадить Фонд держмайна, якщо збере кредиторів заводу. Це має відбутися восени. А тим часом на горизонті «бердянського скловолокна» з'явився ще один потенційний інвестор — запорізьке ВАТ «Дніпрохолдинг». Сюди навіть уже прийняли близько двохсот бажаючих працювати  за 700 гривень місячної зарплатні. Дирекція БЗСВ застерігає: хто не погодиться, той потрапить під скорочення. Цей тактичний хід є симптомом вірогідної смерті не стільки самого БЗСВ, як його боргів: нове підприємство не відповідає за  невиплачені робітникам гривні.