Найболючіше — зрада комуністів...

09.08.2006
Найболючіше — зрада комуністів...

Євген Мишковський. 1912 р.

      Якось, проходячи між старими похованнями на Тернопільському цвинтарі, я натрапив на гробівець з написом на широкій плиті: «Генерального штабу генерал Євгеній Васильович Мєшковський, род. 13 лютого 1882 р. лицарсько поляг 9 липня 1920 р. від ран, одержаних у жорстокому бою з ворогом 6 липня 1920 року під Чорним Островом». У результаті пошуків виявилось, що це могила видатного військовика, соратника Симона Петлюри. Його дружина Єлисавета пройшла війну поряд iз чоловіком, будучи медсестрою українського війська. На еміграції в Парижі ініціювала створення бібліотеки ім. Симона Петлюри...

      За словами співробітника української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, історика Василя Михальчука, пані Єлисавета в колі знайомих дуже часто згадувала, що найбільш болючою темою її чоловіка була зрада українського народу Юрія Коцюбинського та інших комуністів, які допомагали російській армії окупувати Україну. На початку січня 1918 р. Юрія Коцюбинського було призначено головнокомандувачем т. зв. Збройних сил Української Радянської Республіки, і на думку Мишковського, він є основним винуватцем злочинів Михайла Муравйова під Крутами та розстрілів багатьох українців у Києві. В дискусіях на цю тему Мишковський твердив, що «Коцюбинського та інших перевертнів москалі використають, а потім викинуть на смітник історії».

 

«За» і «проти» січових стрільців

      Євген Мишковський (на могильній плиті — Мєшковський) походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині. У Полтавській духовній семінарії вчився майже водночас із Симоном Петлюрою. Закінчив з відзнакою офіцерську школу в Петербурзі. Восени 1908 року одружився з Лізою Веселовською, дочкою відомого українського філолога, академіка Петербурзької АН Олександра Веселовського, також родом із Полтавщини (його діди козакували на Запорозькій Січі). Пані Ліза згадувала, що в їхньому домі панував «український дух», розмовляли тільки українською мовою. До їхнього дому сходилися петербурзькі студенти та й узагалі інтелігентна молодь родом з України. Бував у домі Веселовських і Михайло Грушевський. У березні 1902 р. сім'ю Веселовського спіткало горе: царська поліція арештувала його сина Миколу, студента Петербурзького університету, за активну участь в проукраїнському підпільному русі.

      Полк Євгена розміщувався в Петербурзі, молоде подружжя поселилося в домі Веселовських. Мишковський здобуває освіту в Миколаївської академії Генерального штабу, отримує звання штабс-капітана і першу офіцерську нагороду — орден св. Станіслава III ступеня. Коли в серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, Мишковський подав рапорт, щоб його взяли на фронт в Україну. В листопаді 1914 р. його відрядили в піхотну дивізію армії генерала Брусилова. Його дружина Ліза, закінчивши курси медсестер, виїхала в Україну разом зі своїм чоловіком і влаштувалася в дивізійний польовий госпіталь.

      Улітку 1915 року дивізія Мишковського стояла над річкою Стрипою на Поділлі. Їй протистояв полк Українських січових стрільців, з якими згодом Мишковському довелося захищати Україну від більшовицької навали. Наприкінці 1916  року Мишковського відкликали в Петроград, тут він зустрів Лютневу революцію. За свідченнями Єлисавети, натовп п'яних матросів оточив готель «Асторія» і витяг подружжя на вулицю. З Євгена зірвали погони, відібрали револьвер, намагалися забрати також Георгіївську шаблю — нагороду за хоробрість, але він її не віддав. П'яні анархісти хотіли їх розстріляти з іншими генералами, яких заарештували в тому ж готелі, однак доля уберегла їх: усіх відвели до Таврійського палацу, де розмiщувався штаб Керенського. У вересні 1917 р. Мишковський уже в ранзі полковника повернувся на Волинь. Ліза знову працює у військовому шпиталі.

      Російська армія розвалювалася. Під впливом більшовицької пропаганди солдати бунтували. Згадуючи ці часи, відомий письменник Євген Маланюк, який служив разом із Мишковським, писав: «Євген Мишковський, його дружина та кілька старшин були як самотній острів серед бурхливого моря туляків, москвинів, киргизів, туркменів, сартів, татар та інших. І тільки Мишковський зумів приборкати роз'юшені солдатські маси й організовано привести дивізію до Києва, де її остаточно розформували».

Оборонець України

      Під час перебування подружжя Мишковських у Києві Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом від 22 січня 1918 року проголосила незалежність України і розгорнула розбудову української армії. Полковник Мишковський з березня 1918 року працює в українському Генеральному штабі в Києві. Залишився він там і після гетьманського перевороту. Дружина працювала у військовій лікарні. Під час антигетьманського повстання полковника Мишковського та генерала Омеляновича-Павленка арештували повстанці. На прохання військового міністра Західно-Української Республіки (ЗУНР) полковника Дмитра Вітовського, головний отаман Симон Петлюра відряджає 40-річного генерала Омеляновича-Павленка в Галичину, де його призначають командувачем армії ЗУНР. Євгена Мишковського — на посаду начальника штабу цієї ж армії. Під безпосереднім керівництвом нового командування у грудні-січні проведено корінну реорганізацію війська, створено, по суті, нову Українську галицьку армію з чіткою структурою.

      У лютому 1919 р. Мишковського призначили начальником штабу східного фронту. Разом iз ним у штабних вагонах або санітарних поїздах переїздила його вірна дружина Єлисавета. На початку грудня 1919 р. Мишковський захворів на тиф, і його разом з іншими тяжкохворими вивезли в Рівне, зайняте поляками, з якими Петлюра уклав військовий союз. Разом із ним у цій лікарні лікувалися від тифу і Василь Тютюнник та полковник Андрій Мельник (майбутній керівник підпільної Української військової організації і провідник ОУН).

      У лютому 1920 р. Петлюра викликав Мишковського до Варшави і, після відповідного інструктажу, відрядив його до Кременця, щоб він сформував генеральний штаб нової Української армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти більшовиків. Мишковський отримав ранг першого генерал-квартирмейстера генштабу. На початку липня 1920 р. головний отаман Симон Петлюра та Генеральний штаб армії УНР розташувались у Проскурові (з 1954 р. місто Хмельницький). 5 липня кіннота Будьонного прорвала фронт, і виникла загроза оточення Проскурова. Полковник Мишковський наказав евакуювати штаб армії. Як згадував генерал Микола Капустянський, в першу чергу — потяг головного отамана, якому пощастило проскочити через найбільш загрозливий Чорний Острів. Сам полковник залишив місто в останньому ешелоні. Уранці 6 липня зав'язався запеклий бій. Пізніше у своїх спогадах пані Єлисавета писала: «Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мишковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку».

      Першу медичну допомогу надала йому Єлисавета. У місті Волочиськ, до якого було близько одного кілометра, чекав на них потяг, присланий генералом Роммером, командиром 6-ї польської армії. Як згадував генерал Капустянський, «пораненого полковника поклали на залізничну дрезину, і пані Мишковська за допомогою двох козаків потягла його по рейках. Залізничну колію видно як на долоні — обстріл триває далі. Козаки лишають дрезину та ховаються від куль за залізничним насипом. Бідолашна пані Мишковська перевтомлена, в тяжкій розпуці тягне далі дрезину. Не раз і не двічі зупинялась, її серце ось-ось розірветься від напруження, але треба рятувати коханого чоловіка, бо буде запізно...» Полковника доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. Консиліум хірургів вирішує негайно ампутувати ногу, однак це не врятувало полковника від смерті. Поховали Мишковського на тернопільському цвинтарі. Симон Петлюра присвоїв йому посмертно звання генерал-хорунжого.

Нацисти знищили — Єлисавета відновила

      Молода вдова залишилась у лавах українського війська лікарем Волинської дивізії генерала Загродського. Дивізія була інтернована і розмістилась у місті Каліші в Польщі. Пані Мишковська була в проводі табірного Союзу українок, організації Українського Червоного Хреста. Вона зав'язала відносини з американським Червоним Хрестом, Британським допомоговим комітетом, які надали поміч українським жінкам у таборах інтернованих частин армії УНР. За дорученням Петлюри вона в 1922 р. з кількома вояками армії УНР представляла українське вояцтво на Міжнародному конгресі комбатантів у Бельгії, адже  прекрасно володіла кількома європейськими мовами.

      Після надання військовим армії УНР статусу політичних емігрантів у 1924 р. Мишковська виїхала до Франції, в Париж. Вийшла заміж за давнього приятеля Мишковських, голову уряду УНР в екзилі В'ячеслава Прокоповича. Після трагічної смерті 25 травня 1926 р. Симона Петлюри від кулі більшовицького агента Шварцбарда пані Єлисавета створює разом із генералом Удовиченком комітет вшанування пам'яті головного отамана. А також комітет для організації Української бібліотеки ім. Симона Петлюри — своєрідного музею з особистими речами отамана, статтями, книгами. Мешкала вона в Бесанкурі і щодня їздила автобусом і на метро в Париж до бібліотеки, якою опікувалася. У 1942 р. під час фашистської окупації Франції вмирає її другий чоловік. Нацисти вивезли українську бібліотеку до сховищ Рейху, а після краху гітлерівської Німеччини всі безцінні експонати потрапили до Москви і перебувають в підвалах спецфондів Державної бібліотеки ім. Леніна. Після війни Єлисавета Мишковська звернулась із закликом до українського зарубіжжя, щоб відновити бiблiотеку-музей у Парижі. Нині бібліотека — один iз найбільших свiтових осередків української культури.

Тарас ГУЦАЛ. 

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>