«Фашизм винищував усіх, а комуністи — кращих...»

19.07.2006
«Фашизм винищував усіх, а комуністи — кращих...»

Август Вірлич.

      17 квітня 1991 р. Україна видала закон про реабілітацію жертв політичних репресій. А на півроку раніше херсонський відділ товариства «Меморіал» при облраді «вибив» призначення пільг реабілітованим жителям області. Тоді перший секретар Херсонського обкому Кушнеренко запросив представників товариства на розмову і почув від них: «Фронтовики і партійні мають пільги, а жертви режиму — ні». На той час таких людей в області «Меморіал» налічував близько 200. Кушнеренко відповів, що стільки «бюджет потягне». Тоді Август Вірлич  згадав ще й за вдів репресованих, котрих знали близько п'ятдесяти. «І це бюджет потягне». І тоді Херсонська облрада вперше в Україні видала постанову про виділення пільг за підписом Мельникова, майбутнього представника Президента в області. Отже, реабілітовані отримали 50 відсотків знижки оплат за квартиру, безплатний проїзд у транспорті... «Багатьох ошелешило, коли ми на І з'їзді репресованих про це доповіли, — згадує відповідальний секретар Херсонської науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» Август Вірлич. — Таким чином ми ще до прийняття закону таких людей пошанували».

 

      — Августе Ернестовичу, разом із прийняттям закону в Академії наук ставили  питання про публікацію у кожній області досліджень про репресії. Через півтора року це рішення вдалося «провести» через Кабінет Міністрів. А коли на Херсонщині було організовано науково-редакційну групу «Реабілітовані історією»?

      — Я тоді працював при облраді референтом зі зв'язкiв із політичними партіями і громадськими організаціями. Мене викликав на розмову перший заступник «губернатора» і запропонував займатися редколегією книги «Реабілітовані історією». Я відмовився, мовляв, у запропонованій редколегії немає жодного, хто б там сидів, — саме начальство. «От ви й будете відповідальним, — каже, — ви ж були репресований та реабілітований» (коли я йшов до нього, мене просили взяти з собою документи, які я тоді показав, — посвідчення про реабілітацію та учасника війни — сидів і в Гітлера, і в Сталіна).

      Керівником науково-редакційної групи книги я попросив бути свого давнього приятеля (нині покійного) Едуарда Дубовика, заслуженого журналіста України. Я ще не знав, але вже відчув, що він це зрозуміє. Не знав того, що його батько відхопив свого часу 25 років — після фронту. Прийшов до нього і говорю: «Крім тебе нікому тим зайнятися». Це було у вересні 1993 року. Через рік ми видали перший альманах «Забуттю не підлягає», за який Дубовик отримав найвищу нагороду Президента. Я був пізніше у Львові, у Тернополі, у Харкові, нас запитували зi здивуванням: невже у Херсоні могла вийти така книга? Відгуки з'явилися у багатьох обласних газетах. По всій Україні люди збагнули: про «це» вже можна казати. Ми почали упорядковувати наступний альманах — «Останній сталінський удар» (останній удар Сталіна по переможцях Гітлера). Далі були «Сповідь на Голгофі» про репресованих священиків і «Мартиролог».

      — Чи вважаєте себе «антисовєтчиком»?

      — «Антисовєтчиком» ні, а антипартійцем себе можу назвати. Коли кажуть, «як було при радянській владі», я не вірю: її не було, а був партійний диктат. Нас учили: «советская власть — это приводные ремни от партии к народу». Радянська влада була маріонеткою комуністів. Нюрнберзький процес засудив фашизм, а тепер треба компартію засудити — на зразок Нюрнберга. Наші книги свідчать: комунізм — гірше фашизму, бо фашизм винищував усіх підряд, а комуністи — кращих. Мені зараз кричать: «Он мнє в спіну стрелял!». А я відповідаю: а куди ти стріляв iз 1939-го по 1941-й?  У потилицю чи в лоб, кажи прямо! А ти де стріляв у нього — у його ж хаті! Хіба львів'янин стріляв у Тулі, Свердловську?

      — Чи відчуваєте часом холодні погляди в спину?

      — Ні. Відчувалося інше. Коли ми стали друкувати ці всі матеріали, то «ветеринари партії» (бо вони на ветеранів не схожі) почали присилати нам відгуки: «Брешуть меморіальці! Херсон не був обласним центром, «трійка» була в Миколаєві, у нас не стріляли!» А ми знаємо: стріляли і в Херсоні, і в Каховці, і в Скадовську, Генічеську, Голій Пристані. Бо «трійки» в районах включали: першого секретаря райкому, представника НКВС і прокурора. Нам ці люди брехали, бо боялися, що побачимо їхні підписи з вироками в архівах КДБ...

      Якби ви знали, що тоді творилося у країні, то сіпалися б від тої правди. Скажімо, у Генічеську повісилася жіночка... — у камері районного НКВС. Чому? Її звинуватили в тому, що вона «фашистка» і згвалтували троє слідчих: спершу пляшкою з-під горілки, потім палицею. Справу припинили, катів не покарали. У Херсоні з третього поверху на Кірова, 4 під час допиту викинулася людина з вікна. Справу закрили. 1937 рік, ув'язнений помер від крововиливу в мозок. Його били пістолетом по голові й вимагали зiзнання. Інший ув'язнений, грек, прийшов після допиту в камеру, облив себе гасом iз лампи, підпалив і помер, хоча його з усіх сил намагалися врятувати, аби допитати про шпигунські зв'язки з Грецією. Таких фактів безліч.

      Тоді Академія наук попередила нас, мовляв, не треба піднімати нову хвилю взаємної ненависті. Онуки одних і інших зараз сидять за однiєю партою в школах і університетах. Не нацьковуймо їх один на одного, не називаймо катів і донощиків. Ми знали і тих, і інших — зі справ...

      — Чи можливе моральне покарання винних у злочинах комунізму?

      — Гадаю, так. От, є полковник МГБ, котрому 90 років. Треба зняти йому погони і нагороди — не фронтові, а за катівню НКВС, дати звичайну робітничу пенсію. Хай знає, що за розстріляних він має понести кару.

      — Чи стосуються реабілітаційні заходи членів сімей репресованих?

      — Тільки зараз діти репресованих стали отримувати якісь копійки. Багато хто не дожив до цієї компенсації. І рiч не тільки у відшкодуванні. Приміром, людина народилася у 1935 р., батька в 1937-му заарештували й вивезли (маю багато друзів iз подібною долею в Херсоні). У школах в 1947-му давали якийсь харч: «Ему нельзя, у него отец враг народа». А йому ж 12 років, він не розуміє, за що?!

      Я не говорю, що ті вихователі заслуговують кари. Швидше ті, які той закон видали.

      — Херсонщину відносять часто до так званого червоного поясу. На кожному кроці ще можна зустріти символи радянської доби...

      — Саме так. Багато хто з офіцерів Радянської армії, які відслужили на Півночі, у розквіті сил потрапляли сюди на пенсії. Вони ж не хотіли в Казахстан, вони хотіли на Чорне море, де їм квартири поза чергою. І тут тих радянських офіцерів цілі вулиці. У Херсоні і Каховці надавався на дві сім'ї особняк двоповерховий. І не забуваймо, що вони ж вірні радянській присязі.

      Портрети Сталіна висять у громадських місцях, як тут у Раді ветеранів. А знаєте, де у нас стоїть Фелікс Едмундович? Перед СБУ. На Кірова, 4 було НКВС, де розстрілювали, трупи скидали в велику яму, на місці якої й стоїть тепер Дзержинський. Коли мої товариші, як наприклад підпільник Кравченко, намагалися туди заглянути в 1940 році, їх звідти відігнали, однак руки й ноги мерців вони встигли помітити.

      — Чи треба знімати пам'ятники, перейменовувати вулиці?

      — Як уже знімати, то знімати й постамент. Таке моральне правило, бо коли один зняли і на те ж місце поставлять кого іншого, то довго не встоїть. Наприклад, на місце Потьомкіна поставили у 1923-му Карла Маркса. Розпався. В 1946-му поставили ще одного, — те ж саме. Потьомкінський постамент кілька років стояв голий. Ще знаю злий жарт, що коли у 1962-му після ХХІІ з'їзду знімали пам'ятники Сталіну, то в одному місті вирішили Сталіну відпиляти голову, а поставити Шевченка. На ранок на постаменті написані вірші: «Сини мої, українці, що ж ви наробили — на грузинську ж... хохла посадили». Щодо перейменування вулиць, то там, де є розумний підхід (як це було зроблено в Одесі), там треба. Була в нас вулиця Ганібалівська, зараз вона «9 січня». Що таке 9 січня — воно нам треба? Що таке «21 січня» — колишня Торгова? Це повстання «Арсеналу» в Києві. А 9 січня — побоїще походу попа Гапона (?!). Ганібал — перший будівник, співзасновник Херсона. Як його увічнити? Зробили площу, а там нема жодного будинку, куди можна було б адресу приліпити. Це немов і постріл, але холостий. Повертаючись до вулиці Тенгінської — потім вона була Тягинська, на честь села Тягинки (тепер Дем'яна Бєдного), біля якого відбулась перша зафіксована в літописі битва козаків iз турецьким флотом. То до чого Дем'ян Бєдний у Херсоні?

      — Знаю, що ви причетні до увічнення пам'яті видатних херсонців...

      — Херсон для мене не тільки цікаве місто, а й таке, де моєю головою вкладено отакі-от написи, як на пам'ятнику Потьомкіну. Перейменовані вулиці. Було 12 Сєвєрних, це що — 125-та Авеню? А ми маємо багато неувічнених героїв-антифашистів. Вулиця Антипенка, Блюхера, Безродного — це все моя робота була. Більш того, мені вдалося віднайти стільки героїв наших — не тільки Радянського Союзу, — з громадянської війни. Мені Семен Будьонний особисто казав: громадянська війна переможців не має, ця війна братовбивча. Я почав цю його тезу пропагувати на лекціях, виступах за радянського часу. Мене вигнали з музею «за втрату політичної пильності». Через 25 років до цієї думки повернулися.

      Маю на думці ще кілька імен. Чи знаєте ви академіка Верещагіна, фізика, що винайшов штучні діаманти? Він родом із Херсона. Тут назвали його ім'ям школу. Можна б і вулицю Верещагінською назвати. Треба повернути вулицю Ерделівську на честь херсонського «губернатора», грека Олександра Ерделі. Тепер вона — Комсомольська. Я би повертав питомі назви, і ними пишалися б не тільки херсонці.

      — Розкажіть про нового Героя України, книга якого у вас на столі — Олеся Силіна.

      — Він для мене просто земляк зі Скадовська. Ми з ним познайомилися на дніпровському теплоході в 1963 році. Він дуже здивувався, що я володію українською мовою. Ми листувалися, я бував у нього в Києві. Силін — це здібна й талановита, дуже цікава людина. Талант буває різний, — як дочка Ерделі в арфі, як Верещагін у фізиці, так Силін в архітектурі. Силін добивався відновлення зруйнованих війною варшавських палаців, віденського театру. Він був проти будівництва київської греблі і затоплення сіл Київським морем.

      Херсонщина дуже багата на талановитих людей. Нещодавно я у Києві перед колегами підніс тост, в якому сказав: усі ви пов'язані з Херсонщиною, бо князь Володимир, йшовши до Корсуня територією Херсонщини поганином, назад повернувся християнином, і нас усіх охрестив. А Херсон названий на честь того давнього Корсуня-Херсонеса. Такі жарти тонус Херсона тримають.

 

ДОСЬЄ «УМ»

      Август Вірлич народився в 1931 році на Кубані в станиці Канівська.

      У роки війни, коли станицю було спалено вщент, родина втратила документи. Батько був угорцем, мати — з дворянської українсько-російської родини. Батько-антифашист загинув у Гроссрозені в концтаборі. У часи війни Август Вірлич був ув'язнений у німецькому концтаборі (за участь родини в рятуванні євреїв). У 1945 році його, звинувативши в приналежності до німецької національності, відправили до радянського концтабору.

      Реабілітований у 1991 році. У 2005 році розпорядженням Президента України Віктора Ющенка «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність» отримав довічну державну іменну стипендію.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>