«Братні спецслужби» душили українське підпілля в Польщі

16.06.2006
«Братні спецслужби» душили українське підпілля в Польщі

Ігор Галагіда.

      Доктор Ігор Галагіда, науковий співробітник польського Інституту національної пам'яті та Інституту історії Гданського університету, опублікував понад 50 наукових і науково-популярних праць, присвячених долям української меншини у Польщі і польсько-українським вiдносинам, у тому числі монографію «Українці на західних і північних землях Польщі 1947-1957». Його остання книга - «Провокація «Зенона» - про операцію пеенерівських і совєтських органів безпеки з криптонімом «С-1» проти бандерівського крила ОУН і британської розвідки (1950-1954), базована на унікальних документах спецслужб, набула широкого резонансу.

«Усе вказує на те, що рішення стосовно акції «Вісла» було прийняте у Москві, принаймні проводилися консультації з верхівкою СРСР»

      - Етнічні українці, котрі споконвічно проживали у Польщі, зазнавали утисків і від комуністів Варшави, і від Кремля. Чиї чекісти їх переслідували більше?!    

      - Аби одразу розставити деякі наголоси, відповім цитатою з внутрішньовідомчого документа КДБ СРСР, датованого кінцем 70-х років і присвяченого співпраці польських і совєтських органів ГБ: «Політична ситуація після ІІ Світової війни поставила органи безпеки СРСР перед новими завданнями: нести допомогу іншим соціалістичним країнам у творенні і зміцненні їхніх органів державної безпеки (а також) проти ворожих внутрішніх антисоціалістичних сил». Ця цитата, звісно, не цілком пояснює картину. Адже початково органи безпеки Польщі й інших країн-сателітів СРСР були не стільки партнером, скільки виконавцем рекомендацій і завдань НКВД, а згодом МГБ. Одним з центральних для роботи двох спецслужб на території ПНР було питання української меншини, яка зосталася тут після окреслення нових кордонів ялтинською угодою.

      Одразу по війні спільні заходи «гебе» у Польщі були спрямовані насамперед проти українського націоналістичного підпілля - мережі ОУН і військових відділів УПА. Головна ініціатива належала совєтській стороні - через слабкість апарату держбезпеки комуністичної Польщі. Лише згодом, коли режим і польське «гебе» зміцнились, більшість операцій перейшла до компетенції Варшави. Співпраця полягала не лише в обміні інформацією чи в координації спільних заходів, але й у запровадженні тут, у Польщі, зразків і методів боротьби з підпіллям, якi використовувалися совєтськими спецслужбами. Варто згадати про відповідальність за проведення акції «Вісла», себто переселення і розпорошення на заході і півночі Польщі близько 140 тисяч українців. Хоча наразі немає жодних джерел, котрі однозначно підтвердили б, що рішення стосовно акції «Вісла» було прийняте в Москві, але все вказує на те, що попередньо були проведені консультації з політичною верхівкою СРСР, а впродовж самої акції переселення Кремль тісно співпрацював із комуністами Польщі та Чехословаччини.

      - Iгоре, ви досліджували, як виглядала «оперативна ситуація» з польськими українцями після акції «Вісла»?

      - Спільні акції проти українського руху тривали і після 1947 року, фактично після ліквідації українського підпілля на території Польщі, причому головну увагу було спрямовано на «розпрацювання» українських (і не лише пов'язаних з ОУН) емігрантських структур, а також їхніх можливих зв'язків з українською меншиною у Польщі та з Радянською Україною. Схема «роботи» базувалася в основному на створенні фіктивних, керованих через агентів (або через кадрових співробітників совєтських спецслужб) структур, до яких намагалися «втягнути» осіб, котрі прагнули повалення совєтської влади і були готові сприяти цьому. Ці псевдомережі були спрямовані насамперед на «відлов» нелояльних до влади осіб, але часто через подібнi провокації до в'язниць запроторювали сторонніх людей.

      Одну з подібних структур я досліджував два роки. Йдеться про операцію з криптонімом «С-1», у рамках котрої у Польщі було створено і впродовж чотирьох років утримувано фіктивну мережу ОУН. До 1954 року вона була важливим «каналом» зв'язку між еміграційними структурами ОУН і українським підпіллям в СРСР. У такий спосіб ліквідували розвідувальні акції британських спецслужб. Головні оперативні заходи цієї провокації проводилися ІІ відділом ІІІ департаменту МБ Польщі, але низка заходів застосовувалася лише після безпосередніх консультацій як з совєтськими радниками у Польщі, так і з керівництвом КДБ УРСР у Києві, а можливо, і в Москві. Керівником мережі псевдоОУН був Леон Лапінський (псевдоніми - «Зенон», «Рвучий», «Орловський»). До 1947 року він був окружним референтом СБ ОУН на Холмщині, а в 1948-му його завербували і Лапінський став «агентом Богуславом». Лапінський на рубежі 1947-48 років, подорожуючи країною, відшукував членів українського підпілля, пропонував їм співпрацю «у новій мережі ОУН», забезпечуючи грішми і необхідними документами. Якраз ці документи і допомагали «гебе» відстежувати пересування цих осіб. Позбавленим підтримки воїнам УПА Лапінський видавався втіленням турботи. Водночас «Зенон» їх деконспіровував - особливо повстанців, котрі могли йому зашкодити. Сергій Мартинюк, «Граб», один iз головних переговірників між польським і українським антикомуністичним підпіллям, котрий незле знав Лапінського, відмовився від співпраці з ним. І був за підозрілих обставин вивезений до СРСР. Недовіру до мережі «Зенона» мав і Володимир Марчак, брат якого Євген належав до псевдомережі. «Поміркуйте, чи не є ви заручниками якоїсь провокації. Бо влучність, з якою діє НКВД, вища від влучності гестапо», - застерігав Володимир Марчак брата. Мережа Лапінського діяла з 1948 по 1954 роки на території цілої країни. «Зенонові» вдалося не лише здобути довіру багатьох українських підпільників, пожвавити кур'єрські шляхи через «зелений кордон», нав'язати зв'язок із центром українського еміграційного руху - Мюнхеном, але і запровадити агента МГБ у структури ОУН у Західній Європі. Куратором Лапінського був майор Броніслав Врублевський. На жаль, через брак документальних матеріалів неможливо з'ясувати повний об'єм гри, котру вели гебісти з мюнхенським осередком ОУН через «Зенона». На думку польського історика Ґжегожа Мотики, вона могла бути пов'язана з діяльністю совєтського агента в Британії Кіма Філбі, котрий мав попередити про український десант у синявських лісах у 1951 році.

      Операція «С-1» закінчилась по смерті Сталіна імітованим самогубством «Зенона» і арештом решти членів мережі, які ще лишались на волі. Внаслідок цієї акції було заарештовано чи ліквідовано кількадесят членів ОУН-УПА, унеможливлено відкриття кур'єрських каналів між Мюнхеном і Україною та скомпрометовано діячів ОУН в очах англійців. Найгірше, що справа «Зенона» надовго посіяла в українському середовищі, і без того самоізольованому, підозру й недовіру.

«Це сенсація - операція з виявлення співпраці тривала близько 20 років і закінчилася лише у 1988 році»

      - Навряд чи можна стверджувати, що після смерті Сталіна репресії і провокації проти українців Польщі закінчилися.

      - Еге ж бо. Із закінченням операції «С-1» у 1954 році не припинилися провокації проти українських емігрантських середовищ. Зокрема, було проведено сцецоперації «Павуки», «Оси», «Бумеранг». У них провідну роль відіграли таємні співробітники, завербовані «гебе». Найцікавіша започаткована наприкінці 60-х операція «Бумеранг». Її основоположні принципи ідентичні проведеній двадцятьма роками раніше операції «С-1». Проводили операцію і в Польщі, і в СРСР. «Совєтська сторона буде опрацьовувати інформацію, використовуючи для цього окремо взяті ворожі акти в Україні через кримінальні елементи (розкидання агіток, розвішування націоналістичних прапорів). Ці факти підводитимемо під політичну діяльність, - стверджувалось у службовій записці від 1975 року після чергової зустрічі «братніх спецслужб». Вирішили також, аби закордонний осередок передав групі в ПНР друкарську машинку і копіювальну техніку для одноразового «випуску» агіток, які переправлятимуться в Україну задля псевдорозповсюдження. Ці агітки насправді вийдуть на організований нами контактний пункт. Один екземпляр «агітки» буде передано на Захід для переконання тамтешнього осередку в тому, що «переправлене ними в Польщу устаткування працює». Сенсацією є те, що операція тривала близько 20 років і офіційно закінчилася лишень у 1988 році, у переддень краху комуністичної системи. Можливо, що і деякі особи, яких вважали за лідерів української національної меншини Польщі, перебували під «ковпаком» спецслужб. Чекісти, з одного боку, прагнули цілковито заблокувати передачу до ПНР чи УРСР емігрантських видань із Заходу, а з iншого - дбали, аби жодні компрометуючі матеріали не потрапили «польською дорогою» на Захід.

      - А наскільки інтенсивною була робота спецслужб у цьому напрямі у відносно ліберальних 60-х?

      - У другій половині 60-х років спостерігається збільшення справ, бо тоді в УРСР розправлялися з «шістдесятниками», котрі на хвилі післясталінської відлиги не погоджувалися з русифікаторською політикою Москви. Прикладом «польського сліду» в розгромі цього руху є справа з криптонімом «Скорозшивач», яка закінчилася ув'язненням українця з Польщі Стефана Павлище - свіжоспеченого випускника Київського університету. Він після повернення до Польщі привіз iз собою кільканадцять примірників літератури, на яку не мав дозволу. Досить суворий вирок - три роки ув'язнення - мав налякати потенційних спадкоємців цієї справи. Напевно, такий суворий вердикт продиктувала і думка співробітників київського КГБ, до котрих «колеги» звернулися по експертизу матеріалів справи. У відповіді, що надійшла з Києва, стверджувалось, що два тексти совєтським службам досі не були відомі, а громадяни СРСР, названі польською стороною, є підозрюванi в антидержавній діяльності і зареєстровані як фігуранти справи з криптонімом «88». У супровідному листі якийсь співробітник київського КДБ Єрьомін радив: «Слід докладніше з'ясувати, від кого в Україні (Павлище) отримав знайдені у нього документи, перевірити, чи не підтримує він контактів з українськими націоналістами за кордоном і чи не був він посередником у передачі націоналістичної літератури з-за кордону фігурантам справи «88».

«Частину священиків УГКЦ засудили за справжню чи вигадану співпрацю з підпіллям, а деяких - за «шпигунську діяльність» на користь Ватикану»

      - А як виглядала ситуація з офіційними чи бодай дозволеними органами осередками культурного життя українства Польщі?

      - «Кадебісти» двох країн спільно пильнували єдину легальну організацію українців Польщі - «Українське культурно-громадське товариство» (насамперед його провід), а також редакцію тижневика «Наше слово», яку вважали потенційним центром українського націоналізму. Вражаючою є виняткова увага до дрібниць: деякі заходи узгоджувались на дуже високому, ледь не на міністерському, рівні. «Службою безпеки МВС ПНР розпрацьовується група українських націоналістів: Трухан Мирослав, Заброварний Стефан, Сивицький Микола, Васильків Ольга, Грисяк Ян та інші, котрі проникли до проводу Українського культурно-громадського товариства і мають намір використовувати це товариство для проведення націоналістичної діяльності, - йдеться в одному з документів. - Служба безпеки ПНР піддала активній розробці Трухана, Грисяка, Сивіцького та інших українських націоналістів, котрі проходять у цій справі, а органи безпеки УРСР створять умови агентові (КГБ) «Нагорному» для виїзду до ПНР; він буде використовуватися для перевірки інформатора (СБ в українській громаді), а також для допомоги в розпрацюванні Сивіцького, Грисяка та інших українських націоналістів».

      - Навряд чи спецслужби оминули «увагою» греко-католицьку церкву?!

      - Вони пліч-о-пліч рвучко співпрацювали проти греко-католицької церкви, яка з 1946 року в совєтській Україні діяла в підпіллі, а у Польщі (після фактичної заборони в 1947-1957 рр.) владою ледве толерувалася. Вже у 1948 році у Варшаві розпочато дві справи під криптонімами «Орден» і «А-О», які охопили чи не все католицьке духовенство східного обряду (близько 120 осіб), яке перебувало у Польщі. Частину священиків засудили за справжню чи вигадану співпрацю з підпіллям, а кілька інших отримали вироки за «шпигунську діяльність» на користь Ватикану. Частина цих акцій координувалася совєтськими «фахівцями». У зоні особливого зацікавлення перебували відносини у трикутнику: греко-католицьке духовенство - римо-католицька церква - апостольська столиця. Зрештою, є красномовні документи, котрі проливають світло на методи і цілі. «1. Служба безпеки МВС ПНР організує активне розпрацювання греко-католицьких священиків: Гриника, Пушкарського, Ріпецького, Денька та ін., про перебіг котрого інформуватиме КДБ УРСР з метою проведення спільних заходів для припинення ворожої діяльності», - стверджується в одному з планів спільних заходів спецслужб на 1958 рік. «2. Служба безпеки вивчить стосунки між римо-католицькою і греко-католицькою церквами і окреслить можливості використання наявних між ними розбіжностей, а також використання конфліктів серед греко-католицького духовенства для обмеження діяльності цієї церкви в ПНР і СРСР. 3. Служба безпеки ПНР і КГБ УРСР реалізують спільні заходи з метою запровадження своєї агентури до Ватикану і закордонних українських осередків». «Сили безпеки УРСР і ПНР, - написано в черговому документі, - готують умови для приїзду агента (КДБ) «Тібора» до Польщі з метою відвідування своїх близьких знайомих серед греко-католицьких священиків... Приїзд агента «Тібора» в ПНР має на меті виявлення ворожих намірів греко-католицьких священиків, їхніх зв'язків з українськими націоналістами, а також закордонними церковними та оунівськими осередками. Крім того, буде вивчена можливість перекидання «Тібора» до Ватикану або агентурального виходу через нього на (єпископа) Бучка». Наскільки це вдалося, сказати наразі важко.

 

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>