Номер 086 за 16.05.2006
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Павлокома. Пробачити, але не забути
Польський та український Президенти відкрили під Перемишлем меморіал українцям, загиблим від рук польської армії
Марина ТКАЧУК   

Лех Качинський та Віктор Ющенко відкрили меморіал у Павлокомі. (Фото Михайла МАРКІВА.)

      Колишнє українське село Павлокома у Польщі, за 40 км від Перемишля, нарешті дочекалося історичної справедливості, щирої молитви й сотень паломників. Про це місце, вмите кров'ю 366 мирних мешканців-українців, убитих у 1945 році польськими вояками, знатимуть віднині більше по обидва боки кордону. Днями тут за участю Президента України Віктора Ющенка та Президента Польщі Леха Качинського відкрили меморіал, запалили свічки, прочитали молитву представники різних конфесій. А раніше ж на місці масового поховання українців був смітник, мешканці Павлокоми не дозволяли навіть ставити хрести та й українців-паломників не жалували...

      Десятки років ніхто не знав про страшну різню у Павлокомі. Часи змінилися. Сотні людей різного громадянства, свідки тих страшних подій, родичі загиблих приїхали до Павлокоми вшанувати пам'ять полеглих, вкрили пагорби жовто-блакитними прапорами й згадали ті страшні часи. Для того, аби простити, але не забути...

 

Час лікує...

      Павлокома 13 травня була, як ніколи, людна: десятки автівок та автобусів, сотні людей. Місцеві мешканці усміхнені й привітні — махають руками зустрічним авто й виглядають президентів — свого, Леха Качинського, та українського — Віктора Ющенка. Це був великий день. Принаймні для України: Польща визнала Павлокому й вшанувала разом із українцями її жертв — жертв польської зброї... Це сталося вперше в історії.

      Уздовж алеї цвинтаря вишиковуються пластуни та харцежі, майорять польські та українські державні прапори, молоді поляки залюбки фотографуються із ветеранами УПА у військовій формі, тримаючи у руках знамено чужої армії... Сивий дідусь у військовому строї, ветеран УПА, спокійно, по-батьківськи пояснює молодому поляку: «Наш націоналізм — це не шовінізм. Ми — не москалі! Ми теж хочемо у Європу. І ми маємо бути разом... Ми повинні зрозуміти, що час примирення вже настав». На знак згоди юнак киває головою... Так, часи змінилися...

      А 62 роки тому все було інакше в Павлокомі, на усій території так званого Закерзоння. Нам відомо про примусове виселення українців із етнічних територій, про операцію «Вісла» й жорсткий супротив наших земляків. Чому страшна трагедія із жорстоким вбивством дітей та жінок сталося саме в цьому селі, ніхто не скаже вже достеменно. У кожного — у поляка та українця — своя правда. Офіційна (польська) версія і передісторія така: упродовж 1—3 березня 1945 року вояки відділу Армії Крайової під командуванням Юзефа Бісса (псевдонім «Вацлав») під час нападу на село Павлокома вбили 366 його мешканців-українців, серед них жінок і дітей. Акція начебто була помстою за вбитих підрозділами УПА 11 поляків.

      Однак існує чимало подробиць цієї трагедії та інші версії.

Польські вояки розстріляли навіть дітей і місцевого священика

      ... Мешканцю Павлокоми Андрію Лемцю у 1945-му було шість років. Він, син місцевого українського священика отця Володимира, добре пам'ятає той страшний день. Польське військо несподівано напало на село. Перелякані мешканці сховалися у сільській церкві — вона, власне, і стала катівнею — місцевих українців там роздягли догола, мордували, а потім групами відводили на місцевий цвинтар і там розстрілювали. Три величезні ями стали братськими могилами для 366 українців. Убили вояки і священика — батька Андрія Лемця. Хлопчика ж із вагітною матір'ю (загалом же врятованих було близько 40 осіб) під конвоєм відвели до сусіднього села Селиська, звідки вже люди розлетілися по всьому світу. Пана Андрія, наприклад, доля закинула у Самбір Львівської області. Але він пам'ятає про цю трагедії, приїхав на могилу батька.

      Ганна Прядка приїхала із земляками з Німеччини вшанувати пам'ять загиблих. Їй також на той час було шість років, й інакше, як окупантами, поляків пані Ганна не називає. «Наше серце б'ється інакше, як польське», — емоційно запевняє жінка й переповідає страшні речі. Кажуть, що була для польських воїнів-націоналістів у Павлокомі умова: убивати всіх українців у селі, хто старший восьми років. Але очевидці запевняють: поляки табу не дотрималися, і є, мовляв, цілий список убитих дітей, яким ще навіть не встигли дати імена. Не жаліли вояки, стверджують свідки трагедії, і вагітних жінок... Загалом же тієї ночі було знищено більше 13 українських родин...

      Однією з них була родина Катерини Барбашек із Перемишля. Цю малесеньку бабусю в інвалідному візку цiєї суботи неможливо було не помітити на кладовищі — так вона тужила й гірко плакала. Її історію переповідає сестра Катерина (бабуся нині мешкає в будинку для людей похилого віку й не може обійтися без сторонньої допомоги). Їй було 15 років, коли сталася трагедія. Пані Катерину та її батьків урятувала випадковість — на момент погрому вони були в іншому селі. А коли повернулися, то 15 членів їхньої родини вже не було серед живих... « Пані Катерина збирала всі свої сили, аби приїхати сюди сьогодні. Вона вже дуже слаба», — каже сестра милосердя.

«Жінкам вирізали груди, а юнакам випалювали на спинах тризуби»

      Звісно, ця трагедія була не одна така. Тому в Павлокомі в суботу можна було зустріти свідків подібних жахів — тільки з інших селищ. «Я також переселенець, — розповідає нинішній львів'янин, художник Іван Мігус, політв'язень, що відсидів 18 років у сталінських тюрмах. — Моє село було на кордоні Галичини із Холмщиною. Ольгівок називається. Я свідок того, як поляки йшли великими загонами на наші села, як вони знищували їх i палили. Нашого села їм не вдалося взяти, бо воно було дуже патріотично налаштоване. І село наше так боронилося, що тільки в одному бою за одну ніч загинуло 24 селян. Якраз тоді з Холмщини втікали до нас люди. І я бачив жахливу картину: батько поганяє підводу, на якій лежать тіла його дітей: донька 17 років із вирізаними й засоленими грудьми і син, у якого на спині випалений тризуб. Я бачив це, дитино, власними очима й ніколи цього не забуду!.. Нас усіх до єдиного виселили — кого в нинішню Україну, кого на німецькі території... Але сьогодні сюди, у Павлокому, приїхало з усіх усюд стільки людей! Я пройшовся: із усієї Польщі купа моїх знайомих — усі вони переселенці».

      Нині Іван Мігус не має злоби на поляків. Каже, що потрібно прощати. «Я приїхав сюди для того, щоб віддати честь тим безневинно вбитим людям. Щоб подивитися на це все і щоб, знаєте, зворушити душу. Бо часом уже і починаєш забувати. А не можна. Потрібно миритися, пробачати, але не забувати! Інакше цивілізованими ми не будемо ніколи», — каже пан Іван.

Помста чи спланована акція?

      Українці не вірять у те, що різня у Павлокомі була помстою за вбивство місцевих поляків. Серед аргументів — відсутність будь-яких документів про існування чи поховання, свідчень, прізвищ цих 11 людей. Тоді як дані про всіх загиблих у Павлокомі українців існують. Навіть припускаючи варіант загибелі поляків, ветеран УПА Григорій Слободенюк заперечує участь воїнів Української повстанської армії у розправі над ними. «Рiч у тiм, що ми зустрічалися із польськими боївками — ми їх ловили, це не секрет. І в них командири були — російські комуністи. Вони спеціально йшли до поляків у армію, щоб бити українців, підставляти їх і розбрат сіяти. Так що чиїми руками ці вбивста коїлися — це ще питання», — каже ветеран.

      Історик Олександр Колянчук, член головної ради Об'єднання українців Польщі, стверджує, що на час трагедії у сусідніх селах діяв відділ НКВС, убиті поляки могли бути їхніми жертвами. Трагедію ж у Павлокомі Олександр Колянчук помстою все одно не вважає. Саме на лютий—квітень 1945 року припадає пік масових убивств українців у Надсянні. Трагедія Павлокоми — 3 березня (336 жертв), Березка — 11 березня (161 жертва), Бахів — 11 березня (90 жертв), Лубно (78 жертв). Скопів — березень (100 жертв), Малковичі — ніч із 17 на 18 квітня (150 жертв), Пискоровичі — 17 квітня (300 жертв)... Цей список довжелезний... «То яка ж це була помста?» — резонно зазначає Олександр Колянчук.

На кладовищі у Павлокомі поляки не дозволяли ставити хрести й пасли корів

      Трагедію Павлокоми не забули завдяки свідкам, які врятувалися та виїхали, — хто за кордон, хто в Україну. Місцеві ж мешканці зруйнували павлокомську церкву, не визнавали поховань українців. Ще на початку 90-х на цвинтарі були хащі й сміттєзвалище, тут паслися корови. Місцева влада усіляко протидіяла намаганням увіковічнити пам'ять загиблих —зрівнювали насипні могили, ламали хрести, навіть за квіти могли побити. А місцевому мешканцю Діонісію Радоню — поляку, який був свідком трагедії й доглядав за похованням як міг, погрожували розправою і навіть підпалили якось стодолу. У 1995 році на панахиді у Павлокомі були присутні 10 осіб.

      Сьогодні ж ситуація змінилася. Місцеві мешканці не протидіють і спокійно сприймають паломників. Цвинтар огородили (тепер він займає 2000 метрів квадратних), насадили дерев, встановили меморіальні плити, три гранітні хрести. Одним із тих, хто фінансував ці роботи, став підприємець із Перемишля Олександр Бачик — громадянин Польщі українського походження, також переселенець. «Нікого на цьому цвинтарі з моїх близьких немає. Але я розумію: хтось мусить цим займатися, — каже пан Олександр, — Два роки тому я познайомився з генеральним консулом України в Польщі Іваном Грицаком, і від того часу ми спільно відновлюємо цей цвинтар».

      Про кладовище у своєму селі, де поховані загиблі воїни УПА та вбиті мирні мешканці з Холмщини, згадує Іван Мігус: «Село перемістилося в інше місце, і на нашому цвинтарі, де хоронили холмщаків та воїнів УПА, за часів совєцької Польщі зробили стадіон. Нині там поле, засіяне житом. Тепер я займаюся питанням, щоб і там було впорядковане кладовище. Польські діти мені допомагають. Бачте, менталітет міняється. І це добре».

      Загалом же, за підрахунками Олександра Колянчука, роботи у цьому напрямі українцям — хоч греблю гати. «У часи українських визвольних змагань 1917—1920 років у Польщі діяло близько 30 таборів інтернованих і полонених українців — вояків Галицької армії та армії УНР. До тих таборів було переселено та депортовано 150 тисяч галичан та волинян. Із періоду 1918—1939 років у Польщі з'явилося більше ніж 130 місць захоронення українців, 13 цвинтарів військових. На території Польщі спочиває понад 13 тисяч вояків армії УГА та УНР, 52 генерали, — розповідає пан Олександр. — Більш як 200 місць пам'яті повоєнного періоду». Усі ці захоронення у плачевному стані. У Варшаві більше ніж 100 могил відреставровано, є меморіал. У Кракові, де спочиває 2000 вояків Галицької армії, поставлено на цвинтарі пам'ятник. Відбудовано під Перемишлем кладовище. Та ще й тут, у Павлокомі. Загалом відомо 44 місця, де є принаймні хрести чи таблиці, а решта вимагає впорядкування.

«Вибачати може тільки сильний»

      Для багатьох поляків поїздка їхнього президента у Павлокому — хвороблива тема. Це засвідчили ті ж таки місцеві журналісти. Напередодні відкриття меморіалу, на спільній прес-конференції обох президентів, українські та польські репортери мали лише по два питання до глави держави. І польські журналісти, пожертвувавши політикою та економікою, допитувалися: «А чи почують у Павлокомі завтра українці «Вибачте»?», «А чи відомо Президенту Ющенку, що польська молодь влаштовує акції протесту?»... Напередодні усі польські канали обговорювали поїздку, на радіо Павлокома стала темою номер один... Однак Лех Качинський до Павлокоми поїхав. І чимало поляків його підтримало. Польський президент разом із Віктором Ющенком поклали квіти, виголосили промови, дружини глав держав запалили лампадки...

      «Перед нашими народами було два шляхи: продовжувати у своїх душах війну, міряти літр на літр крові, рахувати невинно загиблих людей із обох сторін чи подати одне одному руку, — сказав Віктор Ющенко на цвинтарі у Павлокомі. — Із тих доріг ми вибрали дорогу порозуміння. Ми пройшли ряд кроків: відкриття цвинтаря Орлят у Львові, відзначення волинських подій у селі Павлівка та сьогоднішня подія. Це єдина вірна дорога, яка нам може гарантувати перспективу. Наші відносини мають не тільки державний вимір, а й суто людський. Я можу уявити, якою тяжкою була дорога для десятків тисяч людей до примирення, свідками якого ми є. Але я переконаний: вибачати може тільки сильний. Віднині Україна та Польща декларують нову політику солідарності. І для наших стосунків це особливий день, який увійде в історію».

      За словами Віктора Ющенка, питанням історичного примирення займається спеціальна українсько-польська комісія, яка працює в тому числі над відновленням пам'ятних знаків по всіх трагічних місцях, які стосуються історії обох народів. До роботи комісії залучені громадські організації українців у Польщі та поляків в Україні. «Сподіваємося, що через цей механізм ми зможемо дати повну відповідь на виклики історії», — сказав Віктор Ющенко.

      «Прийшов уже час, аби не приховувати правду й говорити про неполагоджені кривди, — сказав у своїй промові Лех Качинський. — За жодних обставин для жодного злочину немає виправдання. Пам'ятаючи і поганий, і добрий досвід, ми повинні підняти тягар польсько-української історії. Є ще багато трагічних місць, часто безіменних могил із обох боків кордону. Ми повинні говорити про болісне й важке минуле відкрито, крок за кроком опрацьовуючи оцінку всіх тодішніх воєнних трагедій. Ці трагічні події — У Павлокомі, на Холмщині, на Волині, у східній Галичині, ті, які супроводжували акцію «Вісла», повинні знайти ретельне вивчення у діалозі політиків, істориків і звичайних людей. Ми не можемо змінити минуле, але можемо зробити так, аби воно не визначало майбутнього. І наша присутність свідчить про готовність із обох сторін до продовження цієї великої справи».

      Павлокома того дня чула чимало зворушливо-важливих слів. Глава Української греко-католицької Церкви Любомир Гузар тим часом сказав прості, однак такі правильні речі: немає жодної нації у світі, яка б нікого не скривдила. І навіть церква має гріхи перед Богом. Тому єдиний вихід, за словами Любомира Гузара, сказати ближньому: «Прощаємо і просимо прощення»...

Статті по темі Друкована версія
Обговорення у форумі
 Topolja  16.05.2006 12:30 
РОЗДIЛИ
Політінформація
ІнФорУМ
Світ і Україна
Економіка
Право
Суспільство
Наука
Здоров'я
Культура
Спорт
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев