Нагорода знайшла Героя... через 60 років

06.05.2006
Нагорода знайшла Героя... через 60 років

До вiйни Михайло Василишин служив у польському вiйську.

      Лише півроку знадобилося Комісії державних нагород та геральдики при Президентові України, щоб розв'язати втаємничений клубок людської долі під грифом «секретно», який родині загиблого в останні дні Великої Вітчизняної Михайла Василишина не вдавалося розв'язати дуже довго. Понад два десятиліття Марія та Василь Федіви — старша донька і зять героя намагалися довести, що Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року про присвоєння звання Героя Радянського Союзу стосується їхнього батька, а не його однофамільця. Відновити історичну справедливість не змогли ні численні публікації місцевої преси Івано-Франківщини, починаючи з 80-х років, ні жоден з судів загальної юрисдикції. Але крапку в багаторічних поневіряннях подружжя Федів по судах, військкоматах та архівах днями особисто поставив Президент Віктор Ющенко. 3 травня 2006 року, напередодні відзначення 61-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, глава держави підписав Указ про присвоєння Михайлу Василишину звання Героя України. А почалася розв'язка з публікації в «Україні молодій» восени минулого року.

 

Коли справедливість торжествує

      «Може, завдяки вашій газеті хтось із впливових чиновників нарешті допоможе розрубати цей вузол. Нам не треба ніяких пільг і нагород. Ми хочемо, аби заради встановлення істини було лише визнано помилку, допущену облвійськкоматом при врученні нагороди 28 лютого 1947 року. І на цьому — крапка», — ці слова Василя Федіва були наведені у тій самій резонансній публікації власного кореспондента «УМ» з Івано-Франківщини Івана Крайнього «Один подвиг й одна «Золота Зірка» — на двох Василишиних?» у номері нашої газети від 26 жовтня 2005 року. В «Україну молоду» Федіви звернулися як в останню «інстанцію справедливості».

      I дійсно публікація не лишилася непоміченою для спiвробiтників Комісії державних нагород та геральдики, які впливовими себе не вважають, натомість, останнє слово сказав глава країни. Як результат, наводимо текст тепер уже історичного для родини Героя Михайла Василишина документа — Указу Президента за № 335/ 2006: «За особисту відвагу i героїзм, виявлені під час форсування р.Одер у Вісло-Одерській операції Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., постановляю: Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка» Василишину Михайлу Івановичу (1910-1945 рр.) — воїнові-кулеметнику, уродженцю села Спас Рожнятівського району Івано-Франківської області ( посмертно).» I підпис — Президент України Віктор Ющенко.

      Здавалося б, декілька скупих рядків, а насправді за цим стоїть відновлення історичної справедливості не лише щодо простого хлопця з Івано-Франківщини, призваного до лав Червоної армії влітку 44-го, де він відбувся як відважний боєць, здатний повести за собою на ворога інших. За лаконічним текстом проглядається i шістдесят років фактичного забуття його подвигу, нагороду за який кулеметник Василишин так i не отримав ( помер у шпиталі від ран за місяць до Перемоги), натомість зірку Героя вже у 1947 році отримав інший Василишин, теж Михайло Іванович, теж з Прикарпаття, i теж з кулеметної обслуги одного й того ж 175-го гвардійського стрілецького Віленського полку 58-ї стрілецької дивізії 5-ї армії. Щоправда, молодший за «нашого» Василишина на вісім років, та й родом з іншої мiсцини тоді ще Станіславської області — iз села Чорний Потік Печеніжинського (нині Надвірнянського) району. Крім цього, цей президентський указ підвів риску під майже сорокарічним періодом повної відсутності інформації про справжній бойовий шлях чоловіка, батька, тестя, дідуся... Після якого було 20 років боротьби родини Федів за відновлення історичної справедливості. Адже лише у 1984 році, завдяки надрукованому в районці «Нові горизонти» листу ради ветеранів 58-ї стрілецької дивізії, рідні загиблого дізналися про його подвиг i про те, що Героєм Радянського Союзу є саме їх рідний Михайло Василишин. Зусилля рідних по відновленню справедливості у ці роки не були марними ще й тому, що, збираючи докази по крихтах, вони таки знайшли могилу батька на військовому цвинтарі у польському місті Ключборку.

Ніхто не забутий...

      Хтось скаже, що даний підзаголовок банальний. Мовляв, згадуємо ці слова кожного року на 9 травня, а реальний зміст нові покоління вже не відчувають, навіть для влади це лише гарний слоган з минулого. Дозволимо з цим не погодитися, адже історія обох Василишиних засвідчує, що це не так. Нагадаємо подвиг Михайла Василишина зі Спасу. 25 січня 1945 року під час форсування Одеру він одним з перших переправився на лівий берег з кулеметом, мокрий та замерзлий, закріпився на вдало обраній точці й шквальним вогнем відбив фашистську контратаку, що дало можливість переправитися іншим. Коли ж радянські бійці пішли в атаку, Василишин вирвався уперед i повів підрозділ на ворога. Німців вибили із села, завоювавли плацдарм на лівому березі Одеру. Потім був нагородний лист за підписом командира полку, але зірка Героя засяяла на грудях іншого Василишина. Тоді як героя з Рожнятівщини вже поховали у Польщі. У нагородному листі якимось чином переплелися біографічні дані обох Василишиних. Помилку виправили лише зараз...

      Тут слід зауважити, що навіть після офіційного з'ясування проблеми з «авторством» подвигу на Одері не можна жодним чином посягати на право родини Василишина з Чорного Потоку вважати його Героєм Радянського Союзу. Та й Федіви не мають до батькового однофамільця ніяких претензій, звинувачуючи у всьому лише колишню систему. Заступник керiвника служби забезпечення дiяльностi Комісії державних нагород Віктор Бузало зазначив «УМ», що цілком могло статися, що обидва Василишини здійснили подвиги, i тому гідні «Золотої Зірки». До того ж, про подвиг на Одері Василишина з Чорного Потоку теж відомо — його описано в книзі «Герои Карпат» (1972 р.) У тій же Вісло-Одерській операції Василишин разом з напарником зупинив наступ кількох німецьких танків та бронетранспортерів. От тільки його командир до нагороди його не представив.

      А взагалі, історія обох Василишиних, їхнiх подвигів, це не лише історія окремих родин, а історія усього українського народу. Бо, здавалося, йдеться лише про одне, розповсюджене на Прикарпатті прізвище, але ж скільки таких Василишиних, Іваненків, Бондаренків та iн. з усієї України лягло смертю хоробрих на фронтах Другої світової? Скільки знаних i незнаних? Що й казати, літопис тієї війни точно засвідчів, що Героями Радянського Союзу стало 2069 українців. I це неабияка цифра, бо серед усіх нагороджених «Золотою Зіркою» в СРСР  кожен четвертий був українцем!

«Раніше до Кучми цей «папірець» навіть не дійшов би!»

      У попередній публікації про Василишиних «УМ» логічно зазначала, що її варто сприймати не як завершену доказову базу для прийняття рішень, а лише як привід для ретельнішого вивчення фахівцями архівних матеріалів та зібраних подружжям Федівих десятків вагомих документальних підтверджень щодо остаточного встановлення особи Героя Радянського Союзу М.І.Василишина. Питання, як бачимо, вирішилося досить швидко. Чому ж раніше подружжю Федів довелося битися за правду два десятиліття? Радянський період облишимо. Але ж i в роки незалежності вони «набридали» різним інстанціям, судилися, сварилися, вимагали. Особливо в останні роки, коли доказової бази у них було більш ніж достатньо, натомість останні свідки, якi так чи інакше знали про нагороду, один за одним пішли з життя. Не дожив і Василишин з Чорного Потоку.

      Обiзнанi люди розповiдають, що за часів Кучми таке подання на перегляд справедливості до Президента навіть не дійшло б. Як «папірець», не більше, його з обуренням повернув би якийсь чиновник з Банкової.

      «Зміна влади у країні змусила навіть найчерствіший пласт чиновництва думати інакше. Зараз ми активно працюємо над відновленням історичної справедливості у багатьох напрямах. А те, що Президент реагує на такі питання, порушенi пресою, ще раз свідчить про зрушення у ставленні влади до людей, про прямий зв'язок між громадськістю i Президентом», — переконаний Віктор Бузало. Вiдповiдальний секретар Комісії державних нагород Володимир Репринцев додає, що у ролі активного рупора в цьому плані виступає саме «Україна молода». Як доказ наводить попередні ініціативи нашої газети, наприклад, про відзначення заслуг  відомого громадського діяча, визначного дослідника Голодомору 1932-1933 років в Україні Джеймса Мейса. Адже саме після ініціативи «УМ» ще у листопаді минулого року Президент своїм Указом посмертно нагородив видатного американця, що помер в Україні, орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня, а згодом Віктор Ющенко підписав розпорядження про увічнення його пам'яті. Невдовзі у Києві буде встановлено пам'ятник Мейсу, днями столична влада внесла на розгляд уряду відповідний проект.

      Пан Бузало розповідає, що раніше все, що стосувалося державних нагород, вважалося справою закритою i кулуарною, тепер, навпаки, усе інакше. Тон роботі апарату задає саме глава держави. Спілкуючись, дійшли висновку, що поки що це лише паростки справжньої демократії, адже на тому ж демократичному Заході на публікації ЗМІ влада на усіх рівнях реагує адекватно й миттєво вирішує проблемне питання. У нас без вказівки згори повертатися обличчям до людей у багатьох регіонах ще не навчилися. Але ланцюжок вирішення складного «питання Василишина» насправді виявився простим. Віктор Бузало зізнається, що, окрім обов'язку держслужбовця, працівниками Комісії під час з'ясування правди про героя керував i певний інтерес, бо «справа Василишина» була досить інтригуючою. Фанатам геральдики та нагородної справи (інші сюди не йдуть), історикам за освітою, було цікаво «викопувати» істину. Схема? Прочитали газету, виклали обставини у листі до Генпрокуратури, а далі своє розслідування провела Військова прокуратура Івано-Франківського гарнізону.

      Й тут неабияка заслуга військового прокурора Михайла Олейняша. Ретельно все перевіривши, підполковник юстиції дійшов висновку, що «Золоту Зірку» було присвоєно саме Михайлу Василишину зі Спасу, а не його тезці з Чорного Потоку. Це засвідчили й нововиявлені архівні документи. «З метою встановлення історичної справедливості, прошу Вас ...внести пропозицію Президенту України про присвоєння посмертно Василишину Михайлу Івановичу... звання Героя України, з врученням ордену «Золота зірка», за здійснення визначного героїчного вчинку», — написав до Комісії державних нагород військовий прокурор  Олейняш.

 

«Україна молода» зв'язалася з подружжям Федів, щоб привітати із присвоєнням Михайлу Василишину звання Героя України. Втім вони вже про все знали й не приховували сліз радості

      Марія Федів-Василишин, донька Героя, мешкає в селі Камінь Рожнятівського району Івано-Франківщини:

      — Ми пережили справжній шок, коли почули про присвоєння звання Героя України моєму батькові. Я зайшла в хату з городу, де садила кукурудзу, і побачила, що на мобільному телефоні онука (він у цей час був у школі ) аж десять пропущених дзвінків. Потім ще раз подзвонив військовий прокурор і повідомив про цей Указ Президента. Не знаходжу слів, аби передати наші почуття і глибину вдячності всім, хто допоміг нам розв'язати цю складну, дуже заплутану справу, особливо редакції газети «Україна молода» і її власному кореспонденту Івану Крайньому та Президентові України Віктору Андрійовичу Ющенку.

      Я ще не можу повірити в те, що нарешті сталося. Ми сьогодні (4 травня. — Ред.) після обіду не відходимо від телефону, дзвонимо рідним і близьким: одна донька живе у Львові, друга — в Долині. Повідомили мамі, татовій дружині, в Спас, їй 88 років. Я дуже жалкую (плаче. — Ред.), що мої брати не дожили до цього дня. Усім добрим людям — наша найщиріша подяка і низький уклін.

      Василь Федів, чоловік пані Марії, натхненник пошуку справедливості:

      — Спроби довести, що подвиг при форсуванні Одеру здійснив батько моєї дружини, почалися невдовзі після завершення війни, але тоді в нас не було доступу до архівних документів. Цій справі ми присвятили останні 22 роки, і я вже, чесно кажучи, не дуже вірив, що вдасться подолати завали бюрократизму і байдужості послідовників тих, хто допустив помилку півстоліття тому і не хотів її визнати. Тепер я переконався, що в Україні таки є справедливість, і безмежно вдячний усім, хто допоміг у це повірити...

  • «Устина могила»

    На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>

  • Легіон січовиків

    У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>

  • Поховали Гію

    Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>

  • «Афганська» родина без Олега

    «...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>

  • Криваве Вогнехреще

    Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>