Квартиру, в якій донедавна мешкала, сім років тому я почала знімати за 60 доларів. Цілком пристойні, як на той час, гроші. Щоправда, через півтора року вже було 80$, потім 100$, 150$, і зрештою усі 250$. Прикметно, що в самій квартирі за цей час зовсім нічого не змінилося, якщо не враховувати мною ж куплених телевізора та холодильника, шафи, книжкових полиць тощо. Не було навіть банального косметичного ремонту. Словом, за все те ж саме, що колись коштувало 60$, згодом довелося віддавати у 4 рази більше. Якось я прикинула, що за сім років на оренду витратила загалом понад 8 тисяч доларів. За цінами, які панували на ринку столичної нерухомості на 2001 рік, на ці гроші можна було придбати цілком пристойну однокімнатну квартиру (у той час мої знайомі за 7 тисяч у.о. саме купили новеньку «хатинку» на Позняках у відомої будівельної компанії). Якби ж тоді була можливість узяти кредит! Але банки ринок житла на той час інвестували дуже обережно й кредити видавали максимум на 5 років під 25% річних. Звичайно, знімати житло було вигідніше, ніж платити такі шалені відсотки банку.
Нині ситуація радикально змінилася: банки видають кредити на 20 і більше років. При цьому перший внесок може становити 5—10% (а то і без нього), а відсоткова ставка — 9—15%. Одначе і ціни на столичному ринку нерухомості разюче змінились. Але чекати, доки цей баланс стане оптимальним, можна вічно. А можна і взагалі його не дочекатися, тому коли мій хазяїн вкотре виставив нову ціну за свої 30 квадратних метрів, я нарешті вирішила впрягтися в лямку під назвою «кредит».
Найважче у кредиті — це зважитися на нього. Коли ж механізм уже запущено, відступати не захочете. Інакше потім не скоро зважитеся знову пройти ці сім кіл пекла.