Бувалі в бувальцях любителі походів Карпатськими горами, котрих тягне сюди, як примагнічених, вважають, що той мандрівник, який на власні очі — хоча б раз — не бачив тутешнього бурого ведмедя (не у вольєрі, зрозуміло, а в природному середовищі), — принаймні невдаха. Автор цих рядків за тринадцять років перебування на Івано-Франківщині сходив тутешні гори мало не вздовж і впоперек. Однак визнаного авторитета місцевої звірини не здибав ніде. Мабуть, таки не пощастило, хоча — зізнаюся, як на духу, — ще не знати, яким би був вираз мого обличчя, коли б справді зіткнувся з «вуйком» (так його величають гуцули) віч-на-віч десь у гірській глухомані. Особливо зважаючи на інформацію очевидців, котрі показували мені «в натурі» малинник біля села Бистриця, «де ведмідь удень роздер коня, а вночі пхався у намет до грибників». Щоправда, поганими вчинками він про себе більше не нагадував. Не те що інший його «придуркуватий» одноплемінник. Біля нічної ватри на березі гірської Чечви слухав я оповідь мисливствознавця про ведмедя, котрий у заростях ожини, за якихось 50 метрів від нашого багаття, так обняв бабусю з села Луги, що зламав їй ключицю і ногу.

Та випадки, коли клишоногий умисно піднімав лапу на людину, стверджують і місцеві жителі, і фахівці-єгері, — не правило, а виняток із ведмежих правил. Насправді ж бурий ведмідь, за словами іванофранківця, кандидата біологічних наук, єдиного в Україні вченого-«ведмежатника» Олексія Слободяна, — цікавий, гарний і цінний лісовий звір. Про нього — наша сьогоднішня розповідь, із почутими від різних людей невигаданими історіями та ексклюзивними коментарями Олексія Олексійовича.