Варшава-Київ: перезавантаження

28.02.2006
Варшава-Київ: перезавантаження

«Показова» українсько-польська дружба.

      Сьогодні і завтра в Україні гостюватиме президент Польщі Лех Качинський. Із формального боку — це пересічна офіційна поїздка глави іноземної держави, приязної до Києва, але з іншого — це візит надзвичайної важливості.

      Зауважимо, що це перша закордонна поїздка Качинського після його повернення з Вашингтона, де, серед іншого, обговорювалась і підтримка української демократії та її євроатлантичний курс. Водночас польський лідер відмовився їхати з візитом до Москви, наголосивши, що не проти зустрічі з президентом Путіним, але... на нейтральній території. І йому не залежить, аби це була Варшава. Тож не виключено, що місцем порозуміння може стати саме Київ.

 

Зустріч «помаранчевих» президентів

      Польща є так званим «стратегічним» партнером України (це насправді досить порожній термін, якщо врахувати, що нашими стратегічними партнерами одночасно є всі, кому не лінь, — від нашого споконвічного заклятого друга Росії до ЄС і США; стратегічно ми дружимо також з Узбекистаном, Молдовою, Грузією, Болгарією і Китаєм). Але, як то кажуть, стратегію дружби часто визначають гроші: впливові апаратчики з оточення посткомуніста Кваснєвського мали добрі бізнес-стосунки з «соціал-демократичним» оточенням Кучми. Досі за фасадом демократичного благополуччя Польщі ховається непримиренна боротьба двох таборів: посткомуністів, згуртованих організаційно і з примноженим «золотом» партії, та антикомуністів, котрі нагадують «помаранчевий табір». Антикомуністи в єдиному пориві спочатку єднали лібералів і націонал-демократів, а згодом розкидали соратників по різних ідеологічних «закапелках». Польські «помаранчеві» після перемоги над оточенням Кваснєвського так і не змогли домовитись між собою, і пропрезидентська партія Качинського «Право і справедливість» була змушена блокуватись у парламенті з потенційно небезпечними популістами.

      Попри відмінності, ситуація у Польщі та в Україні в основних рисах подібна — президенти щиро прагнуть робити масштабні реформи, парламентські ж угруповання перейняті переважно власними образами й амбіціями, блокуючи роботу уряду. Щоправда, Лех Качинський вгамував депутатів Сейму, пообіцявши у разі продовження інтриг розпустити парламент і призначити дострокові вибори.

      «Помаранчеві» команди президентів Качинського і Ющенка мають ще одну спільну рису, про яку зазвичай забувають, — їм справді пхають палиці в колеса. Щоправда, у  Польщі з меншим розмахом, не так цинічно і не за «нафтодолари» з російським запахом.

      Кілька років тому Лех Качинський проявив себе блискучим міністром юстиції, який у Польщі одночасно є й генеральним прокурором, викривши зловживання попередньої команди. Але досить скоро уряд націонал-демократів було відправлено у відставку. Історія Качинського чимось нагадує історію Віктора Ющенка. Вони обоє не були комсомольськими вожаками чи компартійними клерками, самовіддано займались власними фаховими справами і намагались безкомпромісно обстоювати інтереси свого народу в боротьбі з колишньою партійною номенклатурою, яка у Польщі скупчилась у великому бізнесі, пов'язаному з колись провладним Союзом лівих демократів і Кваснєвським. Обоє  — традиціоналісти, дуже побожні люди, безкомпромісні патріоти і романтики, які на перший план висувають моральні вартості, не застосовуючи брутальних методів навіть проти найзапекліших ворогів. Обоє взялися за вкрай важку перебудову, щоправда, у своїх реформах Качинський скутий лише європейським законодавством, а Ющенко до того ж і «п'ятою колоною» вірних «путенят», якими, вочевидь, вправно маніпулюють безпосередньо з Кремля. Обоє вкрай щирі й відверті у спілкуванні, не люблять лицемірства, інтриг та чиновницької запопадливої псевдовідданості.

Стратегічний шлюб за коханням

      Попри численні економічні чинники і взаємопов'язаність оборонних інтересів Польщі та України, нинішній потяг двох країн обумовлений не лише цим. Сенс українсько-польських стосунків побудований і на метафізиці — полякам справді незатишно і самотньо в «євросоюзівському» клубі багатих європейських країн, а українцям некомфортно поблизу агресивної Росії. І одні, й інші мають комплекс державної неповноцінності, який підміняють комплексом власної унікальності. Поляки при цьому обтяжені месіанізмом, яким готові хизуватися без кінця і краю, українці ж — концентрацією на власній жертовності впродовж останніх трьох сотень років.

      І українському, і польському народу є що згадати. Адже колись об'єднані «миротворчі» сили успішно дійшли до Москви; якби не Мінін з Пожарським, не було би що палити Наполеону; не було б ані Сталіна, ані Голодомору, ані «газової війни». Водночас радянська пропаганда, яка навіть у соціалістичному таборі діяла за принципом «поділяй і володарюй», задля легітимізації Переяславської псевдоради рвучко плодила стереотипи про «гонорових ляхів», котрі уярмлювали «волелюбних покозачених селян».

      Після вивільнення країн від комуністів стосунки між ними були теплими, але переважно декларативними. З цілком зрозумілих причин. Попри те, що Польща першою визнала незалежність України, влада колишнього комуністичного апаратчика Леоніда Кравчука обережно простягала «братні обійми». До того ж мислення Леоніда Макаровича навіть після перефарбування залишалось совдепівським — увійшла в усі збірники політичних анекдотів пропозиція Кравчука створити новий Союз... із поляками і прибалтами. Остовпілий від несподіваної пропозиції тодішній польський лідер Лех Валенса довго не міг прийти до тями, для чого, вирвавшись з обіймів одного монстра, створювати іншого?!

      Якщо польська «Солідарність», очолювана Валенсою, у зовнішній політиці керувалась принципом «без вільної України не буде вільної Польщі», то в Києві точилась судомна боротьба за саме існування української держави. Українські ж комуністи зі зрозумілих причин ніколи не любили «Солідарності», але проблеми були і з антипольськими упередженнями в лавах чорноволівських націонал-демократів. Від галицьких патріотів «старої закваски», котрі досі міряли реальність категоріями інтегрального націоналізму Донцова, доводилось чути непоодинокі вислови про «зарозумілих ляхів, котрим не можна довіряти». Лунали й не менш абсурдні, а подекуди просто образливі фрази з боку польських націоналістів, котрі застрягли в часах передвоєнної Польщі.

Невеймарський любовний трикутник: Україна, Росія і Польща

      Особливістю української закордонної політики кучмівського періоду було те, що нею переважно керували вручну. А концентрація дипломатів високого рангу зі світлим совєтським минулим  лишалась вкрай високою — відповідними були як їхні стратегічні вподобання, так і особливості роботи. За чутками, в українському МЗС навіть були люди, уповноважені Кремлем коригувати курс євроатлантичної інтеграції України. У разі  ж відхилення від путінського «світлого шляху» лунали недвозначні попередження з президентської адміністрації. І, так би мовити, свого часу міністра Бориса Тарасюка «склював орел».

      Непрозорість з кадрами була і в посткомуністичній Польщі, але після приходу до влади братів Качинських, прихильників безумовної люстрації високопосадовців, почалися радикальні зміни. Поляки почали успішно вичищати російських лобістів зі свого уряду. Нещодавно польський президент разом із міністром закордонних справ Меллером і прем'єр-міністром Марцинкевичем зробили безкомпромісну річ, відправивши у відставку чимало «досвідчених» амбасадорів «у лампасах».

      Польща була не лише «адвокатом» України. На жаль, подекуди Кваснєвський виступав адвокатом і Кучми. Тож виглядає на те, що «помаранчеві» президенти матимуть можливість поглибити особисту симпатію, котра виникла під час беззастережної підтримки Качинськими Помаранчевої революції. Якби не тиск «Права і справедливості» та «Громадянської платформи» на Кваснєвського, невідомо, наскільки активно він би наприкінці 2004 року долучався до мирних переговорів за «круглим столом». І саме польські антикомуністи допомогли президентові «правильно зрозуміти» українську ситуацію.

      Тож зустріч Леха Качинського з Віктором Ющенком обіцяє щиру розмову про наболіле, без гучних обіцянок, але з реальним баченням проблем і, найважливіше, — зі щирим прагненням розпочати правдиву, а не декларативну співпрацю. Адже маємо силу-силенну невиконаних обіцянок, котрі накопичувались роками: це й проект добудови нафтопроводу «Одеса-Броди-Гданськ-Плоцьк», це й ситуація з неконтрольованим польсько-українським кордоном,  це й невирішені проблеми польської меншини в Україні та  українців у Польщі. Але, водночас, є й нагальні проблеми глобального масштабу, породжені Кремлем. І Польща, котрій почасти вдалося подолати національні комплекси і вийти на інтерконтинентальний рівень, може переказати свій, без перебільшення, унікальний досвід «слов'янської» модернізації.

      «Польське питання» часто-густо відігравало роль лакмусового папірця в українському політичному процесі. Зазвичай той, хто найбільше звинувачував у всіх бідах «жидів і поляків», виявлявся лагідним і мовчазним у питаннях, пов'язаних із політичною й економічною експансією Росії. Досі найзапекліші вороги польсько-українського порозуміння скупчуються в «соціал-демократичних» середовищах та в Криму. Цікавий приклад: у Львові найпалкіше виступав проти відкриття польського військового цвинтаря саме голова проесдеківської фракції Львівської міської ради.

      Посилення польсько-української співпраці для Росії є величезною загрозою, адже саме тоді може з'явитися простір, неконтрольований із Москви, з населенням під сотню мільйонів людей. Ясна річ, наразі це лише потенційна можливість, оскільки шкутильгає співпраця навіть прикордонних областей. Але відповідний клімат після візиту Качинського таки потеплішає.

Комусь потрібний прозорий кордон?!

      Свого часу занепокоєність викликала низька зацікавленість з боку  кучмівських дипломатичних служб у Польщі життям місцевих громад. Відомий польський журналіст, фанат польсько-українського порозуміння Марек Цинкар на питання щодо співпраці з українською дипломатією гірко відповів: «Ніхто з нами, простими «робітниками» польсько-української дружби, не зустрічається. Дипломатія проводить зустрічі у форматі: влада, банкет та й по всьому. Зустрічаються з багатими людьми і залагоджують свої справи. Принаймні так робив попередній амбасадор». І, як це не прикро визнати, новий посол України під час візиту до Перемишля теж погордував редактором «Радіо-Жешув», не помітивши колосальних зусиль у налагодженні міждержавної дружби прикордонного журналіста.

      До Помаранчевої революції мене вразили слова молодої українки, котра живе в Перемишлі: «Мені якось соромно за владу Кучми в Україні і за її пасивну позицію у Польщі. Їм просто не болять наші проблеми, таке враження, що нас немає. І це мене гнітить найбільше». Станіслав Стемпень, директор Південно-Східного інституту в Перемишлі, зауважив, що й Київ, і Варшава досі чекають перших кроків назустріч. А дієвим механізмом подолання цих проблем є створення допоміжних інституцій, для яких головною статутною метою буде нормалізація ситуації на кордоні і які  матимуть право координувати різні відомства.

      Як інколи видається, чиновники високого рангу забули, що, окрім стратегічних інформаційних воєн і партійної агітації по селах, є і проблеми прикордонної співпраці, невирішені з часів Кучми: перевантажений кордон, недостатня кількість пропускних пунктів, гонорові «хами в косоворотках» обабіч кордону, постійно заклопотані питтям кави, і нелічені «ешелони» вантажівок. У разі ж суперечок із носіями мундирів можна лишитися ночувати на кордоні, оскільки вони мають залізне «алібі» — «ми послуговуємось законодавством, а тобі — поставимо штамп депортації». На жаль, досі головною проблемою чиновники вважають винятково місцевих жителів, котрі прагнуть заробити копійчину, проносячи через кордон цигарки чи горілку, а не мільйонні контрабандні вантажі.

      Днями в Перемишлі відбулося чергове засідання польсько-українського Клубу особистостей. На зустріч із журналістами був запрошений народний депутат України, політолог і поет Володимир Цибулько, який, проаналізувавши ситуацію на кордоні, був просто шокований кількістю фур, котрі чекали на «свою зміну». Поїздка пана Цибулька, члена польсько-української парламентської асамблеї, також мала інспекційний характер — він схопився за голову від черги на кордоні, який, за словами депутата, «мав би відігравати роль вікна до Європи», перебуваючи у стані «кватирки, до того ж напівзачиненої».

      За часів Кучми польсько-українські вiдносини намагались ускладнити і львівські «кучмісти» — бюджетні кошти йшли на що завгодно — від позолочених вокзалів до «голлівудських» ремонтів митниці. При цьому ігнорувалися ті питання, які в розвитку інфраструктури польсько-українського кордону належали не стільки полякам, скільки українцям. У всьому світі прикордонні міста є найбагатшими, але Львів упродовж десяти років «махрового буяння кучмізму» відлякував польських бізнесменів. Та й влада Львова не надто прагнула дружби з «ляхами», адже була смертельно ображеною на тодішнього (колишнього) мера, який дістав гарбуза від польського міністерства закордонних справ — поляки не захотіли його бачити Надзвичайним і Повноваженим Послом України у Польщі. Тож, як вважає Цибулько, для справжнього польсько-українського порозуміння останніми роками бракувало здорового прагматизму, а «вугілля історичних проблем» роздмухувалося для творення так званої димової завіси. На думку депутата, чим активніше націоналісти займатимуться ревізією історії, тим безвідповідальніше розграбовуватимуться залишки міського майна. А «відкритість лише посилює українську громаду в Польщі й польську в Україні, зміцнюючи цим самим обидві країни».

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>