«Хто рятує одне життя, рятує весь світ»*

21.02.2006
«Хто рятує одне життя, рятує весь світ»*

Нiмецькi офiцери на Аскольдовiй могилi.

    Таке звання присуджують неєвреям, імена цих людей, класифіковані по країнах, висічені на стіні пам'яті, ними також названі 16 тисяч дерев на Алеї праведників світу, що веде до меморіалу Яд ва-Шем в Єрусалимі. Багато кому вже посмертно
      61 зиму тому в концентраційний табір Освенцім прийшла радянська армія. Цього року, в день звільнення Освенціму — 27 січня, згідно з постановою Генеральної Асамблеї ООН, міжнародна громадськість вперше згадувала також як Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Звичайно, в першу чергу Голокост був геноцидом євреїв, вони тікали, переховуючись деколи в помийних ямах та на горищах — історії тих, хто вижив, проросли корінням у книгах (наприклад «Возлюби ближнього свого» Ремарка), у фiльмах («Список Шиндлера» — спілбергівська історія про німця, який на своїх фабриках біля Кракова рятував євреїв, забезпечуючи їх роботою, «Піаніст» Романа Поланського), численних виставках. Але Голокост — це історії не тiльки євреїв, а й людей,котрі допомагали виживати переслідуваним, завжди ризикуючи передусім своєю безпекою. Готуючи матеріал про українців, які переховували євреїв, я ставила собі запитання: як би я або мої друзі чинили, живучи у 41-му? Чи змогли б ми забрати вiд рота своїх дітей чи менших за себе половинку скоринки хліба для сторонньої людини? Чи заснули б iз думкою, що, може, знову буде обшук і, можливо, не врятується вже ніхто, зокрема наші близькі? Як би, може, підозрювали сусідку Людку, з якою ще під стіл ходили, приховуючи звичні речі навіть від неї? Сьогодні нам важко уявити себе в таких ситуаціях, але ще можна поспілкуватися з людьми, які жили тоді, — щоб хоча б частково уявити Страшне, запам'ятати його і ніколи не повторити. Як писав єврейський письменник, Нобелівський лауреат Елі Візель: «І ми прочитаємо кадиш не тільки по мертвих, а й по живих, які забули своїх мертвих. (...) Як убивці намагалися знищити саму пам'ять про євреїв, з тією ж пристрастю герої та мученики, що вмирали, всіма силами намагалися зберегти її. Забути їх чи зрадити їхню пам'ять — це все одно, що здійснити повторне вбивство».

«Вони створювали атмосферу, в якій я почувався теж людиною»

      Письменник, журналіст та кіносценарист Борис Хандрос запропонував на розгляд спеціальної комісії в Яд ва-Шемі п'ять українських прізвищ. «До кінця 90-х українських Праведників було дуже мало, — розповідає «УМ» Борис Наумович, — цим ніхто не займався, а от коли ми там кілька років тому знімали документальний фільм «Млин», українських прізвищ було понад п'ять тисяч. «Млин» — це вісім новел про врятованих і рятівників, я — один із врятованих». Борис Хандрос любить показувати старі фотографії, складені у спеціальну валізку. Він поволі дістає з окремих конвертів чорно-білі спогади, приговорюючи, що за кожною з них — людська доля, і розповідає свою. «Першою людиною, яка мені допомогла, був учитель із села Близівка у Черкаській області. Я тиждень пролежав у нього на горищі. Тоді я все ж вирішив заїхати на Поділля, в Озаринці, де жили всі мої рідні і близькі, щоб подивитися, чи залишився хтось живим. Я пробирався до містечка через польське кладовище, і раптом мене хтось гукнув: «Не бійся, то я — Тамара. Тобі в містечко не можна...» Я знав Тамару Бурик опосередковано — через комсомольську організацію, де був секретарем. Словом, вона привела мене до своєї хати. Жила сім'я бідно. Я дуже добре пам'ятаю перші слова дев'яносторічньої бабусі Христини: «Ой, синочку, синочку...» I так я увійшов у цю сім'ю і переховувався у них місяць. Удень мене не існувало, я тихо лежав на печі, а для того, щоб знав, що відбувається в селі, ми вигадали нехитру конспірацію: Христина запрошувала свого сина Василя, двічі приводили мого молодшого брата, і вони в хаті розповідали про сільські новини, а я ховався і слухав — до останнього ніхто з них не знав, що я також чую розмову».

      У гетто Борис Наумович усе ж потрапив, згадує, що найважче було пережити зиму 1941-1942 років. «Євреїв гнали тоді з Румунії, Бессарабії в Трансністрію, від великого скупчення людей, голоду і холоду почалася епідемія сипного тифу, яка викосила тисячі. Я, мабуть, був одним із тих, хто власне, його привіз у гетто — мені треба було кудись їздити, щоб прогодувати сім'ю, і врешті я захворів одним із перших. От тоді й нашу сім'ю, і все гетто — а це сотні євреїв — рятував святий чоловік, лікар Костянтин Стукаленко. Вже потім я шукав його десять років, а коли одного разу нарешті знайшов якісь сліди, був шокований Костянтин Іванович помирав у страшних злиднях у Тульчині. Нас зі Стукаленком познайомила Христина Бурик, яка працювала в лікарні кухаркою, вона казала тоді: «Хороша людина». І я знав: якщо Христина так каже, значить, так воно і є. Одного разу ми з ним випадково зустрілися, і він запитав: «Можна вас запросити в гості?». Для мене тоді це прозвучало, як запрошення самого Бога, тому, що окрім відокремлених стінами та огорожами гетто, була ще одна стіна. Потім я писав у своїй книзі, що буду завжди вдячний цим людям не тільки тому, що вони врятували мені життя, а й тому, що вони створювали атмосферу, в якій я почувався теж людиною. От, наприклад, у лікарняній палаті, де я лежав, на тумбочці постійно лежав хліб, була вода, і завжди якась книжка. Духовна, так би мовити їжа — це все робив Стукаленко!

      У гетто був суворий закон: євреї обслуговують євреїв. Так, наприклад, у Шаргороді від сипного тифу померло тоді 12 лікарів-євреїв. А в нас, в Озаринцях, не було жодного лікаря. Стукаленку ж було заборонено нам допомагати, його дільниця була сільською. І, незважаючи на це, він iшов до незнайомих йому євреїв, знаючи, що їм нічим платити... Пам'ятаю, він приносив нам молоко та цукор, який дуже тоді був потрібен... А коли в маленькій комірчині вмирала моя мама, я написав маленького листа Стукаленку, він прийшов одразу. Приходив щодня, а коли не міг, присилав своїх помічників чи родичів.

      Якось я йшов удень до Стукаленка. Бруківкою крокували відступаючі німці, вони ходили містечком і добивали всіх, кого не вбили попередники. Рiч у тім, що гетто у Трансністрії різнилося від «німецької зони»: тут розстрілювали не всіх євреїв. Німець тоді стріляв у мене от на такій відстані (витягує руку вперед. — Авт.) і, мабуть, тільки тому, що я кинувся йому назустріч, куля потрапила не в серце, а півсантиметра біля нього. Я чомусь не знепритомнiв, а відступив у затемнену маленьку кімнатку поруч. І чув, як німець кричав: «Де він, де він?». Мене врятувала своїм криком мати: «Ти вбив його!..» Німець пішов, але ж я був справді поранений, і от як мене рятувати серед білого дня? Тут же прибіг Стукаленко, з ним прийшли його колеги, взяли мене під руки і повели вулицею, як п'яного, тому що нести на ношах когось не вдалося б — всюди були німці».

      Коли знімальний майданчик «Млина» перенісся в Озарниці, знімальна група на лікарні повісила пам'ятну дошку на честь Стукаленка, а також Христини і Тамари Буриків. Автор цих дошок тоді сказав: «Я не ставлю дату народження життя і смерті, тому що в Праведників світу немає ні початку, ні кінця».

«Брали медикаменти у фельдшера, говорили: для моєї старшої сестри, яка теж хворіла»

      Ніна Богорад за національністю українка, вона народилася в селі Лебединці, Житомирської області. Звання Праведника світу Ніна Феодосіївна отримала за врятованого нею єврея, який у майбутньому... став її чоловіком. «Він сидів у відомій «Уманській ямі», — згадує вона для «УМ», — це була велика пивниця, куди німці садили євреїв. Але Яків Завманович на єврея схожим не був, добре розмовляв українською, і назвався Іваном Даниловичем Хрищуком — так із тієї в'язниці і вийшов, повірили. Та тоді зустрів знайомого, з яким знався з армії, а той сказав, що все одно його видасть. Довелося тікати, й Іван знову потрапив у полон. Відправляли товарняком у Німеччину, а коли поїзд стишив хід біля станції Чирайші, було вже темно — от їх двоє і втекло, один на одну сторону пішов, а інший — на нашу. Це була вже Житомирська область, моє село. А як він до нашої хати потрапив? А коли йшов біля лісу, зустрів хлопця, якого запитав, де можна переховатися. А той і відповідає: «А он іди на Жеренбівщину!» Це був куток села, який у нас усі називали Жидова, тому що ми дуже дружно жили, і всі знали, що ніхто нікого не зрадить. Наші сусіди в часи війни теж одну єврейську сім'ю, пам'ятаю, переховували...

      І от він прийшов до нас, а був ранений у голову, та попросився переночувати. Там уже в нього й епілептичні припадки почалися, то перебув у нас, ми його виходжували. Брали медикаменти у фельдшера, може, він і здогадувався... але ми говорили, що то для моєї старшої сестри, яка теж хворіла...

      А тоді вже й Червона армія прийшла, його ранило під час перестрілки в руку, демобілізували. А через кілька місяців — я вже тоді бухгалтером влаштувалася — приїхав із Києва і попросив моєї руки. Пригадую, ми якось сиділи, а він каже: «Ну я ж не можу запропонувати тобі руку й серце?». А я: «А чого? А що таке?». «Ну я ж єврей». І коли я сказала: «Ну і яка різниця?», видно, щось змінилося»...

«В одному iз сіл селянка дала їй паспорт на прізвище Савчук»

      Один із організаторів цьогорічних вшанувань жертв Голокосту в січні, керівник Асоціації євреїв — колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів Борис Забарко розповідає «УМ», що «історій про врятованих і рятівників дуже багато, в нас є цілі книги. От наприклад, «Праведники Бабиного Яру» Іллі Левітаса. Один із цих фактів такий: «Вчителька Марія Гальперіна йшла в Бабин Яр iз матір'ю і молодшою сестрою, але вже біля самої ями, де йшов розстріл, їй вдалося втекти. Того ж дня вона постукала в двері дому своєї колеги вчительки Римми Крифкович, яка жила з дочкою Світланою і сестрою чоловіка Людмилою Джуган на вулиці Велика Житомирська, 23. Коли німці наскочили з обшуком і почали перевіряти документи, семилітній Світлані, яка гралася з ляльками, вдалося вибігти в кухню і попередити Марію, яка втекла через чорний хід. Марія Гальперіна разом із Марією Джуган ходила по селах, обмінюючи речі на продукти, по кілька днів не з'являючись в місті. 23 жовтня вона покинула Київ і тиждень знаходилася в селі Паланка Вінницької області в сім'ї Віктора і Олени Юрченко. Потім дiсталася до Могильова і опинилася в гетто. В одному з сіл селянка дала їй паспорт на прізвище Савчук, за яким Марії Максівні вдалося прописатися у квартирі Кривкович, і жінка повернулася до Києва. Всім рятівникам Марії Гальперіної в 94-му присудили звання Праведник Бабиного Яру і Праведник світу».

      Директор Єврейського фонду України Аркадій Монастирський розповiдає «УМ»: «Два чи три роки тому наш фонд разом з Асоціацією національно-культурних об'єднань України розпочали окрему програму «Пам'ять та шана», бо зрозумiли, що не буде кого вшановувати — навіть зараз живих свідків тих подій залишилося мало.

      Десь до 50-х років ще можна було побачити написи на пам'ятниках — російською або на івриті — про масові поховання євреїв. Але з часом ці написи затиралися чи руйнувалися, з'являлися вже нові — радянським громадянам. Покрали на брухт металеві огорожі чи постирали написи, прізвища загиблих, отож треба було провести дуже багато досліджень, шукати учасників подій, які ще пам'ятали, де кого поховали. Крім того, є дуже багато на 90 відсотків єврейських містечок, які буквально зникли після Другої світової війни, а ми зараз хотіли би видати (і частково вже це зробили) дослідження, наприклад, про єврейську громаду Торчина, у Волинській області, чи, наприклад, про містечко Несухоже, якого вже не існує — до речі, на його місці ми вже встановили пам'ятник. У проекті також спорудження меморіального комплексу в Чернігівській області на місці, де були знищені представники народу рома».

* * *

   Зустрічаючись із героями публікації чи з друзями-євреями, я часто дивуюся: пам'ять про Голокост і належне пошанування його жертв для євреїв з однаковим благоговінням стало поруч із Торою. А чи багато української молоді знає хоча б кількість жертв Голодомору, не кажучи вже про світову громадськість, яка досі не може визнати його геноцидом країни. А в програмі однієї з партій, серед інших, є таке завдання: «Запровадити державну нагороду «Праведник України» для кожного неукраїнця, який врятував від геноциду або репресій хоча б одного українця». От тільки проходження до Верховної Ради цій партії не пророкують...

* Напис на медалi Праведника свiту.

КОМЕНТАР «УМ»

      Олександр Фельдман, народний депутат, президент Асоціації національно-культурних об'єднань: «Вшанування пам'яті невинних жертв Голокосту, це та благородна справа, за якою сьогодні визначається рівень цивілізованості держави і суспільства та рівень нашої відповідальності перед майбутнім поколінням, відповідальності за його світоглядні та моральні орієнтири. Наша країна не може жити лише минулими перемогами та здобутками, потрібно пам'ятати й страшні часи геноциду, без цього не можливо побудувати сучасне толерантне суспільство в Україні.

      Ми зараз вшановуємо та зберігаємо пам'ять про знищених у гетто та концтаборах євреїв і так само маємо вшанувати тих українців, що в смертельній загрозі для свого життя, а також для життя своїх родин, рятували переслідуваних. Саме тому однією з моїх парламентських ініціатив є всебічне сприяння відкритому обговоренню на самому високому рівні можливості визнання Ізраїлем Праведником миру такої видатної особистості, як Митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Для мешканців Західної України Андрей Шептицький — символ боротьби за незалежність держави та нації, а для тисяч українських евреїв — це велика людина, завдяки якій в греко-католицьких монастирях та храмах у часи Другої світової війни була створена ціла підпільна мережа для переховування евреїв від нацистських карателів. Люди, яких врятував Шептицький, потім розбудовували Ізраїль, деякі з них ще живі, і, я вважаю, що саме в них треба спитати, чи був Андрей Шептицький праведником. Питання щодо присвоєння йому звання Праведника світу я нещодавно порушував в Ієрусалимі на Міжнародній раді євреїв парламентаріїв світу, і що важливо, я відчув там розуміння цієї проблеми не тільки у своїх закордонних коллег, а й у простих громадян Ізраїлю. Маю надію, що таке ж розуміння є і в Яд ва-Шем».

 

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>