Світове «золото» бердичівського прапорщика

      На першій церемонії вручення премій Ukrainian Sport Awards («Українські спортивні нагороди»), яку наприкінці 2005 року заснував Національний олімпійський комітет, «Відкриттям року» було названо Юрія Кримаренка. Саме він приніс Україні єдину медаль — і одразу золоту — під завісу чемпіонату світу з легкої атлетики в Гельсінкі, сенсаційно перемігши у секторі стрибків у висоту.

      Якщо зважити на місце, де ця подія відбулася, то успішний політ бердичівського легкоатлета над планкою можна сміливо називати «містикою року у спорті». Адже маємо справу з такою ось низкою фактів: 13 серпня 1983 року на тому ж стадіоні в столиці Фінляндії першим чемпіоном світу зі стрибків у висоту також несподівано для багатьох став дебютант радянської збірної з Одеси Геннадій Авдєєнко. Кримаренко якраз тоді народився — 11 серпня 83-го. І ось 22 роки по тому Юрій, уперше виступаючи за дорослу збірну України, приносить золоту нагороду легкоатлетичній Україні з результатом 2,32 м. Таким самим, як у Авдєєнка! А якщо зважити, що на тому ж стадіоні у 1983-му своє перше «золото» взяв у стрибках з жердиною і Сергій Бубка, то Гельсінкi стає просто місцем народження українських зірок висоти.

      У Юрія Кримаренка була ще одна вагома причина здивувати світ. Адже він родом з Бердичева — містечка на Житомирщині, яке впродовж багатьох років феноменально стабільно готувало саме стрибунів у висоту високого класу. Таємницю цього явища так ніхто і не розгадав, бо Віктор Лонський, засновник школи стрибунів свого імені, не лише мав свою методику підготовки, а й власний педагогічний талант, який важко пояснити простими словами. На жаль, заслужений тренер СРСР і України лише трохи більше року не дожив до найбільшого успіху своєї школи — «золота» чемпіонату світу. Натомість 2-й «Меморіал Лонського» в Бердичеві минулого вересня вперше був підсилений участю діючого чемпіона світу, свого рідного чемпіона.

Феномен Лонського

      Наша розмова відбулася після того, як Юрій Кримаренко зустрів Новий рік у рідному містечку й повернувся до Києва, де він тепер постійно тренується. Перше, що попросив розповісти кореспондент «УМ», — це своє бачення феномену Віктора Лонського.

      — Якщо відверто, то легендарного Лонського як людину я не дуже добре знаю. Ми були ще маленькі, коли бачили цього дідуся, який приходив на трибуну стадіону і спостерігав за нами. Звичайно, він щось підказував нашим тренерам — своїм учням. Єдине, що я можу стверджувати точно — за традиціями «Школа Лонського» чи не найсильніша взагалі. Звідти виходили незвичайні люди — кожен обов'язково чогось досягав, якщо не в спорті, то в іншій царині. Віктор Лонський міг усім дати напрямок, підібрати необхідні слова так, що кожен знаходив себе у житті.

      — Наставник кількох поколінь підкорювачів висоти був відомий далеко за межами України ще й як майстер карбування по металу. Чи передав він комусь зi своїх учнів навички цього мистецтва?

      — Наше покоління вже не робило спроб навчитися цьому, проте тренери казали, що намагалися карбувати, але в них нічого особливого не виходило. Вочевидь, потрібно мати надзвичайний дар.

      — І все ж один дар передається з покоління в покоління. Тебе тренували три учні Лонського — Сергій Шеремет, Олександр Михальченко і зараз — Володимир Журавльов. Останній привів тебе до історичного успіху в Гельсінкі. Але преміальні Журавльов, подейкують, розділив між попереднiми  наставниками чемпiона свiту.

      — Так, безумовно, усіх людей того покоління «Школи Лонського» об'єднує спільна риса — вміння віддати належне іншим людям і проста людська порядність. До речі, з тієї ж плеяди і мій батько, теж стрибун, який свого часу через травму зупинився на висоті два метри.

      — Яку ти подолав ... коли?

      — Приблизно у 16 років. Норматив майстра спорту я виконав у рідному Бердичеві, підкоривши висоту 2,15 метра на міжнародному турнірі на призи Віталія Лонського.

      Взагалі у першого наставника — Сергія Шеремета — дійшов до позначки 2,21. Минулого року виконав норматив майстра спорту міжнародного класу на турнірі в Португалії — 2,28, а свій особистий рекорд встановив на комерційному турнірі у Німеччині — 2,33.

Чемпіонові завжди важче...

      — Чи думав, що на чемпіонаті світу можна перемогти, навіть не дотягнувши до особистого досягнення?

      — Звичайно, ні, адже у секторі були конкуренти, які мали у сезоні 2,38 м. Я виступав абсолютно спокійно, прагнучи потрапити до фіналу. А коли це вдалося, то думав, а раптом вдасться зачепитися за призове місце. Я просто щасливий, що тепер є чемпіон світу з Бердичева!

      — Тепер, коли вже минуло стільки часу після перемоги на чемпіонаті світу, можеш розкрити таємниці підготовки чемпіона?

      — Між молодіжним чемпіонатом Європи і виступом у Гельсінкi було три тижні. «Таємницею» є те, що ми з Володимиром Костянтиновичем відмовилися від усіх комерційних стартів і сконцентрувалися на чемпіонаті світу. Це було дуже успішне рішення. Як сказав тренер, нам вдалося зробити усе так, як ми планували.

      — Пам'ятаєш свій перший чемпіонський вечір?

      — Це був останній день чемпіонату світу, тож після нагородження поїхав на бенкет. Там усі, звичайно, мене вітали, але усвідомити успіх повністю не мiг.

      — Це, вочевидь, прийшло пізніше, коли ти, не зупиняючись, брав участь в одному старті за іншим і побачив, що змінилося ставлення суперників до тебе...

      — Стало важче. Раніше ти стрибав — і про тебе нічого не знали, нічого від тебе не очікували. А тепер — ось він, чемпіон світу, то подивимось, на що він здатен. А якщо ще не зовсім готовий фізично чи психологічно, то почуваєшся не у «своїй тарілці». Недаремно на Універсіаді в Ізмірі й на найпрестижнішому серед стрибунів турнірі в Еберштадті мені не вдалося показати свої результати. Але на Турнірі в Шанхаї я був уже третім.

      — До речі, Китай — це найголовніша твоя мета у житті, адже у 2008-му там відбудеться Олімпіада. Яке враження від країни, що прийматиме наступний найважливіший старт чотириріччя?

      — Нічого хорошого я там не побачив. Можливо, тому, що відразу потрапив у величезний мегаполіс, де висить туман над містом — через смог неможливо дихати. Хоча публіка на стадіоні така живенька — розмахує прапорцями, вболіває.

«Перед Олімпіадою-2008 подій не форсуватиму»

      — Є різна стратегія у підготовці до змагань. Одні прагнуть (чи принаймні заявляють про це) перемагати на кожному старті, інші відбирають найважливіші для себе змагання. А як ти готуватимешся до Олімпіади-2008?

      — Я думаю про найближчий сезон, проте подій не форсуватиму, адже можна виграти лише Олімпійські ігри і вважати кар'єру вдалою. Хоча це не значить, що можна розслабитися і чекати 2008-го, коли потрібно буде виконати норматив, щоб потрапити у Пекін.

      Останнім часом у мене не було відпочинку, оскільки готуюся до стартів у закритих приміщеннях. Найголовніше завдання наразі — потрапити на чемпіонат світу в Москві, який відбудеться 10 березня. Уже 25 січня відбудеться своєрідний відбірковий турнір у Польщі, 4 лютого виступатиму в Німеччині, 16-го — у Чехії, а 22-23 лютого — чемпіонат України у Сумах.

      — Для тебе має значення рівень суперників у секторі чи ранг змагань для того, щоб встановити високий результат?

      — У нас такий вид спорту, що психологія є чи не найважливішим чинником для подолання висоти. Для мене особисто дуже важливо, щоб суперники були серйозного рівня, бо без конкуренції не можу відповідно налаштуватися. На тренуваннях, скажімо, я рідко коли перестрибую норматив майстра спорту.

      — І все ж з наставником ви підняли планку на цей рік?

      — Так, в одному з інтерв'ю я сказав, що прагнутиму подолати висоту 2,38. А Володимир Журавльов зазначав, що журналіст, пишучи матеріал, «додасть» ще 2 сантиметри — і буде рекорд України, який свого часу встановив Рудольф Поварніцин — 2 м 40 см.

Прапорщик, якому світить квартира в Броварах

      — Після переїзду до Києва ти мешкав у гуртожитку, але після перемоги на чемпіонаті світу, мабуть, можеш претендувати на покращення житлових умов?

      — Зараз я захищаю честь Київської області. На сьогоднішній день мене начебто включили до списків на одержання житла у Броварах.

      — А як сталося, що ти на змаганнях представляєш військове відомство?

      — Мій наставник — полковник, тож і я тягнуся за ним. Був рядовим, після Гельсінкі став прапорщиком і одержав відзнаку.

      — Чи допомагає у навчанні золота медаль?

      — Я став студентом Національного університету фізичного виховання і спорту, коли переїхав до Києва. Зараз у мене закінчується академвідпустка, тож навесні складатиму сесію за четвертий курс.

      — Минулого року тобі довелося чимало поїздити. Від якого місця на нашій планеті залишилися найяскравіші враження?

      — Тут варіантів немає — звичайно, Монако, де відбувався фінал Гран-прі. Дорогі машини, яхти, красива природа і море зірок, які тут живуть і відпочивають.

      — Що ти найбільше цінуєш в людях?

      — Уміння слухати. Деколи почуваєшся ніяково, коли тебе перебивають на півслові, а ти не можеш у свою чергу зупинити співрозмовника, бо тебе виховали інакше.

      — Що побажаєш читачам «УМ» у новому році?

      — Щоб цей рік був кращим, ніж попередній. А ще — здоров'я й удачі.

* * *

      Прихильники спорту, вочевидь, з великим інтересом спостерігатимуть за Юрієм Кримаренком, котрий розпочав «як Бубка», тобто дебютував у Гельсінкі на чемпіонаті світу і відразу виграв. Чому б Юркові не продовжити в тому ж дусі, якщо він має ще одну рису, властиву нинішньому президентові НОК, — бердичівський стрибун залишається порядною людиною, хоч би яку висоту він подолав.

      Наприкінці минулого року Юрій Кримаренко разом із бігуном Іваном Гешком за рішенням конференції Європейської асоціації легкої атлетики потрапив у коло  номінантів на звання кращого легкоатлета континенту. Загалом такий достойник був 21. Звичайно, сенсаційному дебютантові ця винагорода — славнозвісний «Уотерфордський кристал» — може й не дістатися з першого разу. Але хотілося б побажати Юркові тривалого перебування у компанії найсильніших.

ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Кримаренко

      Народився 11 серпня 1983 року в Бердичеві (Житомирська обл.).

      Майстер спорту міжнародного класу.

      Особистий рекорд — 2,33 м.

      Чемпіон світу 2005 року в Гельсінкі (його «золото» стало восьмим в історії, яке здобували на легкоатлетичних першостях світу представники легкоатлетичної України).

      Прапорщик Збройних сил України.