Малюнок А.Базилевича до «Енеїди» Iвана Котляревського.
Про те, що в обласному центрі з'явиться пам'ятник полтавській галушці, прес-служба міськради поінформувала земляків лише на початку цьогорічного жовтня. У лаконічному повідомленні згадувалося і про місце для цього «епатажного монумента» — Іванову гору. Однак тоді на таку «сенсацію» мало хто звернув увагу. Тим більше що в тому офіціозі йшлося про перспективи спорудження ще двох пам'ятників — Українській пісні в образі Марусі Чурай і Батькам, які дали життя на землі. Туманні словесні контури останніх більш ніж однозначно сприймаються не «прив'язаною» до міської влади інтелігенцією. Досить сказати, що перший, Марусин, проект у Полтаві «обговорюють» ось уже більше десятка років, другий, «батьківський», — не набагато менше...
Тож невідомо чия «галушчина» ініціатива багатьма сприймалася тільки на рівні ідеї, пропозиції, що потребує серйозного обговорення, «мізкового штурму» громади. Однак несподівано покотилася з містечкового владного олімпу зі швидкістю — ні, не галушки — такого собі велетенського колобка. Вже через тиждень та ж таки міськрадівська прес-служба повідомила: на апаратній нараді у міськвиконкомі, в якій, за традицією, взяв участь некоронований «хазяїн» Полтави, народний депутат України Анатолій Кукоба, його «підопічні» відзвітували про «завізування» відповідних рішень мерії стосовно спорудження усіх трьох згаданих пам'ятників. При цьому наголошувалося: попри «скупердяйство» більшості депутатів міськради, котрі не підтримали пропозиції щодо виділення на фактично зимове (!) пам'ятникотворення 150 тисяч бюджетних гривень, за грошима діло не стане. Ще б пак — «свою безпосередню допомогу обіцяв народний депутат Анатолій Кукоба».
Тепер ставало принаймні зрозуміло, звідки дме вітер отого шаленого поспіху. В Полтаві вже звикли до того, що всі більш-менш помітні новобудови споруджуються винятково за «геніальними ініціативами» та під безпосереднім «патронатом» і майже «виконробським» керівництвом згаданого нардепа. «Нагинати» місцеві підприємства і підприємців, щоб ті розкошелювалися задля втілення задумів «великого зодчого», тут також уміють. Причому витягування міськвиконкомом на світ Божий уже добряче припалих архівним пилом намірів зведення двох інших пам'ятників важко сприймати інакше, ніж відволікаючий маневр. Коли ж бо ще там постануть у камені безіменні «батьки», а безумовний пріоритет — галушка — ось вона, вже «ліпиться» вражаючими темпами...
Не минуло й кількох тижнів після першого офіційного повідомлення про намір вгніздити галушку на Івановій горі, як саме тут, майже навпроти воріт садиби батька нової української літератури Івана Котляревського, буквально за десяток кроків від дерев'яного паркана, вже вимостили тротуарною плиткою підхід до того «галушчиного» місця. Побувавши там у середині листопада, автор цих рядків побачив групу робітників, які насипали зі звичайнісінького чорнозему своєрідний невеличкий курган, що маскував дві покладені на землю бетонні плити — останні, очевидно, і стануть постаментом для того епатажного монумента. Яким він буде? Не надто охочий до спілкування з випадковими перехожими начальник, котрий керував згаданою бригадою, все ж повідомив: невдовзі перед їхніми очима постане чималий полумисок із, певно, навіть не однією галушкою. Причому з'їсти їх поглядом, найвірогідніше, можна буде вже до кінця листопада...
Найближчі сусіди канонізованої у такий спосіб полтавської галушки — співробітники літературно-меморіального музею І. П. Котляревського (розташована поруч садиба є його філією) — вважали згаданий термін завершення будівництва цілком реальним. Недарма ж тут на їхніх очах ледь не щодня збирається на традиційні будівельні планірки міська чолівка. Далекі від керівництва музейники, звісно, проти такого сусідства їхнього дітища з галушкою. «Та кого цікавить наша думка, і що ми можемо зробити?» — риторично запитували вони кореспондента «України молодої».
Першим забив на сполох і звернувся у корпункт нашої газети голова Полтавської міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» Тарас Пустовіт. Як професійному архівісту, досліднику минувшини рідного краю йому добре відома «родослівна» Іванової гори. Хоча, зрештою, про неї має знати кожен освічений українець. Бо ж гора та — одна з наших «пуповин», без яких важко уявити Україну. Як, скажімо, без Чернечої під Каневом.
У Полтаві взагалі немає більшої святині. Згадаймо: саме за археологічними розкопками розташованих тут давніх поселень науковці визначили вік міста над Ворсклою. У назавше порідненій із цією місциною садибі народився, жив і творив свої безсмертні «Енеїду» та «Наталку Полтавку» Іван Котляревський. Причому все його життя було пов'язане з відбудованим минулого року Святоуспенським кафедральним собором, спорудженим на кошти провідників козацького Полтавського полку. Свого часу в ньому служив дияконом дід Івана Петровича, котрий і купив оту садибу. Її з відомою в багатьох куточках світу хатою на тлі собору, як кажуть, з натури намалював у 1845 році сам Тарас Шевченко.
Біля стін храму поховали його священнослужителя, видатного церковного діяча й поета українського бароко Івана Величковського та інших знаних і шанованих полтавців (їхні могили не збереглися, тож виявлені під час відбудови останки поховань нещодавно перенесли до однієї, так би мовити, «братської» з дерев'яним хрестом). В Успенському соборі відспівували ще одного класика української літератури — Панаса Мирного. Зрештою, крім Тараса Шевченка, Івановій горі доземно вклонялися Микола Гоголь, Леся Українка, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький та їхні побратими з когорти світочів вітчизняної культури. Вони, мабуть, перевернуться в своїх могилах, якщо на початку XXI століття в незалежній Україні ту гору, яка символізує передусім велич і незнищенність українського духу, «прикрасять» ... галушкою.
А як бути сотням, тисячам віруючих полтавців, які вже зараз поспішають на службу Божу до відбудованого Святоуспенського кафедрального собору УПЦ Київського патріархату, але відтепер щоразу «перечіплюватимуться» поглядом об посаджений біля його стін символ «чревоугодія»? Тим паче, що вже згадана спільна «братська» могила з дерев'яним хрестом опиняється біля тієї канонізованої міською владою галушки навіть ближче. Остання ж — ще й буквально перед порогом садиби Івана Котляревського, за кілька десятків кроків од його хати і присадибного пам'ятника авторові «Енеїди»...
А що думає з приводу такого, м'яко кажучи, дивного сусідства на Івановій горі відомий подвижник української справи, найшанованіший полтавський письменник і літературознавець Петро Ротач?
— Це взагалі якась ганебна акція, — не приховує свого обурення «галушчиною» інціативою батьків міста у розмові з кореспондентом «України молодої» Петро Петрович. — Вдумайтесь тільки: на пам'ятники багатьом справді видатним полтавцям, перейменування комуністичних вулиць у нашої мерії немає грошей, а на монумент галушці їх знаходять. Яка ж духовність закладена в цій ідеї? Споруджувати такий пам'ятник поруч із собором і садибою Котляревського, яку малював Шевченко, — то, знаєте, блюзнірство. Ще в ті далекі радянські роки, коли тільки почали відновлювати садибу і запланували збудувати біля неї ресторан, ми протестували проти такої близькості закладів культури, духовності й, даруйте, пияцтва. Я особисто писав тоді листа Олесю Гончару (не так давно листа знайшли в архіві й опублікували). На жаль, до наших голосів влада не прислухалась і ресторан таки збудували. А тепер ще й галушку сюди? Хіба ж це не принизливо для культурної інтелігентної Полтави, яку її керманичі називають духовною колискою чи навіть духовною столицею України? Полтавців іноді жартома називали галушниками — так, усе те бере свої витоки з фольклору. Кажуть, пам'яник галушці намагаються «прив'язати» до Котляревського, його «Енеїди». У ній справді для відтворення національного колориту згадується ця страва, як і десятки інших, ну то й що? Хіба ж ті «харчові» епізоди несуть основне смислове навантаження цього геніального твору? А якщо вже комусь дуже хочеться увічнити літературних героїв Котляревського, то чому й досі немає у Полтаві пам'ятника, скажімо, Наталці й Петру? Захаращувати ж національну святиню, якою, без сумніву, є Іванова гора з Соборною площею, подібною гидотою — просто ганебно й обурливо. Зрештою, якщо це задумали керівники міста і народний депутат Кукоба всяліко підтримує такий задум, то й поставте пам'ятник галушці там, де Кукоба живе, а поруч із галушками — ще й пляшку, бо які ж галушки без випивки?..
До цих слів Петра Ротача важко щось додати. Окрім власної переконаності у цілковитій неспроможності підозр стосовно схибленості протестувальників проти тієї «галушчиної» експансії на якихось комплексах: мовляв, хіба ж вони класиків не читали, хіба не знають про занесену європейськими вітрами моду на «нетрадиційні» пам'ятники на кшталт кременчуцького яйця, бердянського морського бичка чи петербурзького чижика-пижика? Зрештою, чому відбирають у полтавців право на самоіронію, жартівливий погляд у скам'яніле дзеркало на самих себе?
Даруйте, але такі «жарти» на святому для кожного українця місці, здається, з розряду тих, коли пукають у церкві... Класиків також маємо читати уважніше. Спробуйте-но знайти в їхніх творах галушку не для відтворення суто плотського, подекуди навіть напівскотинячого, буття. І згадайте, як назвав великий Микола Гоголь одного зі своїх героїв, який безупинно хлебтав галушки просто з миски, а вареники самі стрибали йому до рота. Ім'я той «заслужив» більш ніж промовисте — Пузатий Пацюк...
До речі, ще з радянських часів цей «лялькофікований» і механізований гоголівський персонаж тішив відвідувачів Сорочинського ярмарку саме перманентним ковтанням вареників. І якби пам'ятник полтавській галушці поставили на Жабокрицькому майдані у Великих Сорочинцях чи у дворі якогось полтавського ресторану, це могло б видатися доречним. Бо славити наші галушки, сало чи вареники, мабуть, таки варто. Тільки ж, як кажуть, до часу і до місця. Переконайте, скажімо, тих же мешканців Петербурга «переселити» свого бронзового чижика-пижика до Ісакіївського собору, могили Достоєвського чи якоїсь іншої загальнонаціональної святині. Здогадуєтесь, що вони вам на те скажуть і куди пошляють із такою пропозицією...
У нас же завжди вистачало тих, хто готовий плюнути в криницю з живою водою, зробити свій брудний мазок у творення образу українця як вайлуватого пришелепуватого поглинача галушок, вареників, сала з часником і сивухи, здатного спілкуватися винятково жахливим суржиком. Особливо втішає багатьох «доброзичливців», коли вправляються у цьому представники «серцевинної» України. Для непосвячених нагадаємо: і вчорашній Тарапунька, й сьогоднішня Вєрка Сердючка — полтавського «розливу».
Та одна справа, коли задля чистогану сідлають цього бридкого коника популярні артисти, й зовсім інша — якщо гідне ліпшого застосування лицедійство демонструють містечкові владні вожді, котрі творять подібні «галушчині» комедії з власних амбіцій і глупоти. Дехто з них, усівшись у високі крісла, так і не переріс рівня «ватерлінії» того начальницького столу, на який їм подають тацю з галушками та пляшкою. Але полтавська галушка в тому не винна. Глевкою і смердючою її роблять тільки такі «кулінари» від влади.
До речі, на Івановій горі й без галушки вистачає відвертих архітектурних «ляпсусів», народжених тими ж таки полтавськими можновладцями зовсім недавно. Чого варта хоча б історія з судовим оскарженням «поправок» до відбудови згаданого Святоуспенського кафедрального собору. Авторами проекту такої відбудови були місцеві архітектори Валерій Трегубов і Оксана Бєлявська. Будівельні ж роботи тривали під безпосередньою опікою народного депутата Анатолія Кукоби. Останній минулого року, щоб завершити спорудження собору до президентських виборів, незадовго до набуття офіційного статусу довіреної особи кандидата Януковича вирішив «спростити» проект заниженням висоти, зменшенням товщини стін храму тощо. Автори проекту з такою сваволею, звісно, не погодились — тоді їх просто відсторонили від нагляду за будівництвом і знайшли «зговірливіших» фахівців. Справжні ж проектанти вже після спорудження собору подали позов до суду, вимагаючи покарання за спотворення їхньої інтелектуальної власності й реалізації первинних задумів, а значить, вивищення храму на одинадцять метрів!
Біля того ж собору встановили ще й капітальну гранітну дошку на постаменті. От тільки напис на ній, що засвідчує, нібито відтворення святині у вересні 1999 року започаткував Президент Леонід Кучма, м'яко кажучи, далекий від істини. Данилович тоді під час передвиборчих «гастролей» Україною справді заїхав на два дні до Полтави. Та, щоб не дратувати виборців зі значно ріднішого йому Московського патріархату, на урочистості з нагоди закладання наріжного каменя головного полтавського храму патріархату Київського так і не прибув — тож разом із патріархом Філаретом «започаткував» ту справу тодішній... міністр оборони Олександр Кузьмук. А будували собор переважно за кошти традиційної для Полтави «дійної корови» — нафтогазового комплексу. При цьому, звісно, приписуючи всі «благодіяння» з його спорудження «сонцеликим» можновладцям.
Останнім до творення фальші, облуди, власне, наруги над почуттями мільйонів українців на святій Івановій горі, як бачимо, не звикати. Їхня недолуга затія зі зведенням там «канонізованої» полтавської галушки лише продовжує той ганебний ланцюг. Чи не пора розірвати його і зупинити нарешті цинічних «галушників»?
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
