Зразки художнього розпису метричної книги м. Корсуня. 1737 р. (Державний архів Черкаської області).
Понад 100 публікацій про пограбування львівського історичного архіву вже надруковано у різних ЗМІ. Низка виступів пролунала в радіо- й телеефірі. Проведено кілька велелюдних «круглих столів», громадських слухань і прес-конференцій (у Львові й Києві). До Верховної Ради, Президента, Прем'єра надійшли десятки звернень. Але віз і нині там. Тобто злочин не розкрито.
Однак уже є пробоїна в стіні «правосуддя», складеній зі «старих зв'язків», шантажу і дуже великих грошей. Її вибили упродовж півтора року «громадським тараном»: потужний голос науковців, педагогів і митців (Схід і Захід разом), немов вічевий дзвін, бив на сполох ще від часу виявлення крадіжки державно важливих документів. Приховати «архівну справу» не вдалося. Однак чи зможе сила громади трансформувати цей сигнал про небезпеку в позитив для всієї архівної галузі? Це питання піднімалося на «круглому столі» «Проблеми збереження музейної та архівної спадщини в сучасній Україні в контексті втрат львівського архіву», що наприкінці жовтня зібрав у приміщенні Національної академії наук України близько 300 істориків, музейників, журналістів, депутатів.
У 2003 році згорів Кам'янець-Подільський міський архів. Понад 100 тисяч його документів XVIII — початку ХХ століття було згромаджено на другому й третьому поверсі костелу францисканців із дерев'яними перекриттями. Під архівними фондами, біля пічки-«буржуйки» працювали представники релігійної громади. Питання про перенесення архіву до більш відповідної будівлі порушували не раз, але, на жаль, безрезультатно. Вогонь знищив документи від часів окупації Поділля Польською державою до 1920-х років, коли Кам'янець був столицею Української Народної Республіки (подейкують, що деякі справи з цього архіву перед пожежею бачили на «чорних ринках»). З полум'я вдалося винести неушкодженою тільки 741 справу. Частину обгорілих паперів (які задовго до пожежі у запущеній будівлі стали поживою для грибка, мишей і хробаків, ще й добряче скупалися у потоках із брандспойтів пожежників), заморозили і віддали на збереження... місцевому м'ясо-консервному заводу.
За даними Держкомархіву, незадовго до знищення кам'янецького архіву горіло архівосховище у Харкові, однак пожежу там швидко загасили. А минулого року залили Державний архів міста Києва — він розміщений на першому поверсі звичайного житлового будинку. Постійні архівні мікроаварії трапляються на Рівненщині, Вінниччині. А в головній архівній будівлі Києва на Солом'янці (де розміщуються три центральні архіви та Держкомархів), сама собою загорілася проводка. Річ у тім, що це приміщення збудували наприкінці 1960-х і з тих пір капітально не ремонтували. А в ті роки ніхто не передбачав, що в архіві з'являться комп'ютери, електрочайники, обігрівачі...
Що не кажіть, а крадіжка у Львові таки привернула увагу керівництва країни до національної архівної спадщини. Так, у бюджеті цього року для семи центральних архівів нарешті виділені кошти на встановлення сигналізації та постів позавідомчої охорони (стареньких пенсіонерів замінять на професійних охоронців). Утім за бортом цього поступу залишаються регіональні архіви по всій Україні. А їх у нас близько 700: 24 обласних, Кримський, понад 150 міських, 480 районних.
Минулого року всю архівну галузь України «обдарували» 30 мільйонами гривень. Для Німеччини така сума — це бюджет одного-єдиного Берлінського земельного архіву, який є аналогом архіву Київської області. «Абсолютна більшість архівних будівель потребує ремонту. Невпинно зростає кількість споруд, які є аварійними, — розповідає директор Державного історичного архіву м. Києва, голова Ради директорів архівів Ольга Музичук. — Дев'ять державних архівів розміщуються у культових будівлях, які мають повернути релігійним організаціям, однак нових приміщень для архівів не будують». У 2004 році на утримання в архівах України однієї одиниці зберігання було передбачено 40 копійок, що на 10 копійок більше минулорічної суми (для порівняння, в Латвії і Литві, в перерахунку на наші гроші, держава витрачає 2-3 гривні на одну одиницю; у Росії — ще більше). Температуру в архівних приміщеннях переважно підтримують підручними засобами, як і вологість, яку можна регулювати, поставивши поблизу шафи з документами миску з водою.
Архівна спадщина українців усе ж хоч якось зберігалася, хоча й нищилася упродовж 300 років у дивних пожежах (скажімо, тисячі архівних справ спалили енкаведисти на початку радянсько-німецької війни). Кримськотатарська ж спадщина, яка є частиною державної української, втрачена майже повністю. «Те, що втратили кримські татари в архівно-бібліотечній сфері, — це катастрофічно, — каже народний депутат Рефат Чубаров. — І архіви, і книги палили після завоювання Криму Росією. Останні багаття палали в 1944 році. Мало що залишилося тут, в Україні». Утім дуже багато документів про історію, культуру, звичаї Криму зберігається в архівах Росії, Польщі й Туреччини. Навряд чи ці країни погодяться на переміщення в Україну архівних збірок. Однак є можливість створити паралельну базу даних — поки що на основі тільки архівів Туреччини. «Турецькі архіви готові дати дозвіл на безкоштовне копіювання документів, які стосуються кримських татар і українців. Ці архіви відкриті для українських дослідників, але сьогодні дуже мало наших істориків володіє староосманською мовою на арабській графіці. Для цього слід готувати високопрофесійні кадри».
Кадрів не вистачає не тільки серед архівістів-тюркологів. Підготувати кваліфікованого реставратора архівних документів або творця модерної системи захисту архівної спадщини (від пожеж і злодіїв) також непросто. «Там, де держава й суспільство турбуються про збереження архівних цінностей, аркуші архівних справ позначені індикаторами, а на виході з архіву встановлені датчики, що розпізнають сигнали індикатора, — пояснює кандидат історичних наук Сагіт Фаїзов iз Москви, де сучасну систему захисту також не поспішають встановлювати. — Можливість виносу документа за такої системи близька до нуля. Інше (система контролю в читальних залах, підвищення зарплат архівістам, покращення підбору кадрів в архівних установах) також потрібно, але це другорядне».
Українські науковці вважають, що архіви мають перебувати під опікою Міністерства внутрішніх справ, і МВС має провадити профілактику злочинів. Архівісти також наголошують на потребі створення страхового фонду національної архівної спадщини — у вигляді копій архівних документів (тобто переведення інформації на іншу основу для її збереження у разі втрати або пошкодження оригіналів). Для цього слід відновити діяльність лабораторій з виготовлення мікрофільмів. На сьогодні таким чином продубльовано лише близько 10 відсотків Національного архівного фонду. Мікрофільмування останніми роками в Україні майже не проводиться, вітчизняне обладнання, яке для цього використовували 15 років тому, вже застаріло. Шосткинська плівка, яка колись славилася своєю якістю, як пояснюють архівісти, вже втратила свою «репутацію», а для сучасних матеріалів треба міняти обладнання для перегляду. Поки що не всі архівні установи України забезпечені звичайними комп'ютерами. Не кажучи про програмне забезпечення для електронного обліку архівних документів.
Здавалося б, катастрофа у Львівському архіві стане ударом вербової лози для архівної галузі. Тим паче що 13 квітня цього року Президент Віктор Ющенко своїм розпорядженням «Про невідкладні заходи щодо збереження національних архівних цінностей України», зокрема, вимагав: «Центральним органам виконавчої влади вирішити питання забезпечення державних архівних установ матеріальними ресурсами та кадрами, відповідно до встановлених нормативів». 23 cерпня Кабмін схвалив концепцію Державної програми розвитку архівної справи в Україні на 2006—2010 роки. Для виконання Програми необхідно близько 455 млн. гривень, чи 91 млн. гривень щороку. Однак, як пояснила Ольга Музичук, заходи задля збереження архівних і музейних фондів і досі майже не фінансують.
«Хочу запевнити всіх від імені наукової громадськості Львова, що вона не припинить своїх дій до повного розкриття архівної справи», — заявив професор Ярослав Дашкевич на жовтневому «круглому столі» в Академії наук. 1 вересня інтернет-конференція «Львівська архівна справа, або Що діється з нашими архівами?» на сайті «Майдан» об'єднала у віртуальному просторі кількасот шанувальників історичної спадщини з багатьох областей України та з діаспори. 4 жовтня львівські наукові й громадські діячі, архівісти, музейники й бібліотекарі створили Комітет захисту архівів України (як відповідь на зухвалу заяву «головного міліціонера» Львівської області Віталія Максимова про закінчення слідства у «львівській архівній справі»). До президії комітету ввійшли дуже поважні люди, серед яких директор Інституту українознавства ім. Крип'якевича Ярослав Ісаєвич, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв Борис Возницький, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич, почесний директор Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника Лариса Крушельницька, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, голова НТШ у Львові Олег Романів, єврейський громадський діяч Мейлох Шейхет. Члени комітету вимагають припинити переслідування осіб, які виступили за чесне і об'єктивне розслідування пограбування документів і дати змогу вільно висловлювати свою позицію всім працівникам архіву (до речі, 17 жовтня директор ЦДІА у Львові Діана Пельц таки звільнила з роботи у Львівському історичному архіві Галину Сварник, яка першою почала вимагати розслідування крадіжки). «Це справа не тільки архівістів чи істориків, це справа честі Львова і всієї України», — вважає Мирослав Маринович. За його порадою Комітет уже звернувся по допомогу до Харківської правозахисної групи, «Міжнародної амністії» та Гельсінкської спілки.
І ось наприкінці жовтня новий хід «архівної історії» — велелюдний «круглий стіл» в НАНУ, більш подібний на громадські слухання. Його організаторами, зокрема, виступили Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, Міжнародний фонд «Україна 3000». Головував на «круглому столі» президент Міжнародної асоціації україністів академік Ярослав Яцків. Науковці, представники всіх державних архівів Києва, студенти «Могилянки», художники, бібліотекарі й музейники мали змогу вислухати заступника міністра культури Ольгу Шокало-Бенч та координатора проектів Міжнародного фонду «Україна 3000» Олексія Копитька, які проаналізували стан вітчизняних архівів і музеїв. Голова Держкомархіву Геннадій Боряк на запрошення узяти участь в цьому «круглому столі» не відгукнувся. Не було на слуханнях і юристів, фінансистів, меценатів (хоча б потенційних). Ділового спілкування між архівістами й правознавцями ще не налагоджено. Як відомо, тоталітарний режим ретельно роз'єднував різні сфери суспільного буття: усі зв'язки мали відбуватися тільки через партію. Уже інші часи. Але й сьогодні не так багато інтелектуалів готові зайняти не оборонну, а наступальну позицію. Скажімо, розробити програму реорганізації архівної галузі на основі світового досвіду. Та вимагати у влади її втілення.
У резолюції «круглого столу», яка може стати основою для такої програми, активісти-архівники від Верховної Ради вимагають, скажімо, забезпечити прийняття нових редакцій чи змін до законів, які сприяли б розвитку благодійництва у галузі культури; встановлювали чітку процедуру реєстрації приватних колекцій; посилювали кримінальну відповідальність за викрадення культурних цінностей з музеїв і архівів. Кабінет Міністрів вимагає порушити перед Генеральною прокуратурою України, МВС, СБУ та іншими органами питання щодо необхідності створення спеціалізованого міжвідомчого підрозділу для розслідування справ, пов'язаних із викраденням історико-культурних цінностей. Окремим пунктом позначена вимога до Генеральної прокуратури взяти під особливий контроль хід розслідування справи про пограбування Державного історичного архіву Львова і перевести її розгляд до Києва.
Наступним ударом «громадського дзвону» мають стати парламентські слухання. Тим часом шанувальники архівів нагадуватимуть владі, що стародавній європейській державі не обійтися без загальнонаціональної інвентаризації архівних, музейних і бібліотечних фондів. Адже в них міститься інформація про всіх нас, громадян України — наших родичів, історію нашого міста чи села, наших князів і гетьманів. До речі, всі ми сплачуємо податки, аби ця наша спадщина, в контексті загальнодержавної, дбайливо зберігалася.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
