«Пишу тепер рукою сина»

06.10.2005
«Пишу тепер рукою сина»

Володимир Перхун із книжкою про сина — воротаря-рекордсмена, який дебютував у вищій лізі у наймолодшому віці. (Фото УНІАН.)

      Після загибелі сина Володимир Сергійович у футбольному житті Дніпропетровщини став помітною людиною. І матчі «Дніпра» відвідує регулярно, і в організації дитячих турнірів пам'яті Сергія бере активну участь. Навіть місцем для нашої зустрічі він обрав один із футбольних майданчиків, де цього дня відбувалися дитячі баталії. Перхун-старший особисто вручав кращим дітлахам кубки та грамоти. Обличчя юних футболістів мимоволі змінювалися, коли їм повідомляли, що нагороди вручає батько Серьожі Перхуна. Після смерті сина, яка сколихнула весь футбольний світ, Володимир Сергійович поклявся продовжувати його справу... Зробити встиг уже багато. Зокрема, видав книжку «Мій син — воротар».

 

Наша доля — воротарська

      — Володимире Сергійовичу, чи не від вас, бува, потяг до футболу передався синові?

      — У часи мого дитинства СРСР показував значно кращі результати у хокеї, ніж у футболі, і ми, хлопчаки, намагалися наслідувати наших визнаних майстрів. Я неабияк захопився і хокеєм, і футболом. Був воротарем, бо мав непогану реакцію. Однак найбільших успіхів досяг у велоспорті — після вступу до Дніпропетровського державного університету виконав норматив майстра спорту.

      Мабуть, мої спортивні гени передалися й синові. Улюбленішої за м'яч іграшки для нього не існувало ледь не з пелюшок. Однак у 6-річному віці мама відвела Сергія до секції плавання. Там він витримав три тренування, після чого безапеляційно заявив: «Я не хочу бути плавцем — краще відведіть туди, де вчать грати у футбол». Без зайвих вагань я його відвів на стадіон «Трудові резерви», розташований неподалік. Однак тренер Анатолій Бурганов засмутив, сказавши, що набір закінчився. «Син ночами не спить — тільки футболом марить», — намагався умовити. Зрештою, наставник здався — дозволив Сергієві з хлопчаками побігати. Так розпочався шлях мого сина у великий футбол. І вже через три роки він потрапив до збірної Дніпропетровська, члени якої з часом склали кістяк футбольної школи «Дніпро-75» у своїй віковій категорії.

      — Наскільки Сергієві вдавалося поєднувати футбол з навчанням у школі?

      — Він із цим справлявся, хоча без непорозумінь не обходилося. Приміром, у 9-му класі новий учитель фізкультури поставив Сергієві «трійку». Самі колеги педагога почали обурюватися — мовляв, хлопчина за «Дніпро» грає, таких успіхів досяг... Той неабияк здивувався і став прохати допомогти з... квитками на матчі. Хоча син у цьому, здавалося, не відмовляв нікому — за найменшої нагоди проводив на матчі не тільки знайомих, а навіть незнайомих.

«Не продавайте мене у «Фіорентину» — я коштую більше»

      — Коли син досяг перших вагомих успіхів?

      — У складі «Дніпра-75» Сергій виграв український чемпіонат серед старших юнаків. Я разом з іншими батьками наших хлопців у Шостці Сумської області став свідком незабутньої події. У фіналі дніпряни з розгромним рахунком 4:1 перемогли київських динамівців, яких тренував наставник юнацької збірної України Володимир Киянченко. Той гол для Сергія став єдиним, пропущеним на турнірі, вперше виграному «Дніпром». А восени 1993 року юнацька збірна України з сином у складі у відбіркових матчах чемпіонату Європи розтрощила в Угорщині господарів і вірменів із загальним рахунком 10:0!

      Там, в Угорщині, я пройшов неабияке випробування. Селекціонерам італійської «Фіорентини» сподобалися дії Сергія, й вони запропонували мені укласти з ними контракт, адже до 18-річного віку футболісти не можуть це робити самостійно. За сина пропонували 50 тисяч доларів плюс підйомні та відповідну зарплату. Наводили приклад українця Омеляновича, який опинився у бельгійському «Шарлеруа». Вкрай приголомшений, я розшукав Сергія для серйозної розмови, і його цілком дорослі міркування мене вразили не менше за італійців: «Тату, по-перше, ще майже два роки школи. Потім інститут, на який ви з мамою мене націлюєте. Та й не такі це вже великі гроші — я коштую більше».

      Проти таких мудрих слів сина я не зміг нічим заперечити.

      У фіналі чемпіонату Європи у Північній Ірландії наша збірна виступила цілком успішно, посівши почесне третє місце. За це мій син отримав звання майстра спорту. У 1994-му Сергія визнали кращим воротарем престижного турніру в іспанському Сан-Себастьяні, де українці посіли перше місце, обігравши у фіналі по пенальті старших за віком господарів. А згодом такий же успіх мав син і на змаганнях у Словаччині. Коли віце-президент УЄФА Вацлав Жира під шквал овацій на переповненому стадіоні вручив йому кубок кращого воротаря Європи серед юнаків до 17 років, Сергій не стримував сліз радості. Того ж року син склав на «відмінно» вступні іспити до Дніпропетровського інституту фізкультури.

Наймолодший воротар і гол між ноги

      — У вищій лізі українського футболу Сергій стартував напрочуд рано. Преса тоді повідомляла про це як світове досягнення...

      — Цей рекорд ніким у світі не перевершений і дотепер. Польові гравці виходили в основних складах і раніше — пригадайте хоча б Пеле. Але тільки не воротарі.

      Мій син вперше вийшов на поле в основному складі «Дніпра» у віці 16 років, одного місяця і чотирьох днів. Вийшов, щоправда, цілком несподівано. Напередодні матчу з традиційно принциповим суперником нашої команди «Кривбасом» в основного голкіпера Миколи Медіна... обікрали квартиру. В такому психологічному стані йому на полі робити було нічого. Так у воротах «Дніпра» з'явився школяр.

      Перший млинець виявився зовсім не глевким. Хоч наші й пропустили гол першими. Нападаючий «Кривбаса» Сергія буквально «розстріляв». І хоча про його провину в тому епізоді не йшлося, син його згадував усе життя. Адже пропустив м'яч поміж ніг. «Дніпро» тоді таки переміг з рахунком 2:1, а я від переживань втратив зо три кілограми у вазі.

      Син провів у «Дніпрі» п'ять сезонів, а потім два роки відіграв у молдовському «Шерифі», звідки потрапив до останньої команди його життя — московського ЦСКА...

      Провів чимало матчів за молодіжну збірну України, а в товариській зустрічі із Латвією (наші виграли 1:0) дебютував і в головній команді держави.

«Радіоприймач мене пожалів»

      — Епізод матчу «Анжі» — ЦСКА, 18 серпня 2001 року, коли Сергій Перхун трагічно для себе зіштовхнувся з форвардом господарів Будуном Будуновим, телеканали прокручували сотні разів. За яких обставин ви дізналися про трагедію?

      — Востаннє я спілкувався з сином по телефону після пам'ятного матчу збірних України та Латвії. Сергій мені повідомив, що на ЦСКА очікує важка виїзна гра у Махачкалі, обіцяв зателефонувати по поверненнi до Москви. Я ж його встиг порадувати прочитаним у газеті «Спорт-експрес» списком кращих воротарів чемпіонату Росії, в якому син значився на першому місці. «Дякую, тату. Я постараюся й надалі радувати вас своєю грою», — це були останні слова, сказані мені сином у цьому житті...

      Того недільного дня ми з друзями відпочивали на турбазі. Вони умовляли залишитися там і на ніч, але я поспішав додому, бо тільки в місті можна було спіймати якісний радіосигнал із Махачкали. Однак усе одно з ефіром виникло чимало проблем: сигнал то з'являвся, то затухав... Тільки й дізнався, що гра закінчилася з рахунком 0:0. «Добре, хоч не програли», — мимоволі потішив себе думкою. А потім з'ясувалося, що старенький радіоприймач того вечора мене просто пожалів.

      Зранку наступного дня повернувся на турбазу й раптово почув по радіо повідомлення про трагедію у Махачкалі. «Травма воротаря ЦСКА Сергія Перхуна», «клінічна смерть» — ці страшні слова пронизали мою свідомість наскрізь. На друзів я дивився скляними очима, не здатний промовити ані слова. Вдалося зв'язатися з Сергієвою дружиною Юлею, яка змалювала картину у загальних рисах. Ледь дочекавшись ранку, ми з дружиною помчали в аеропорт. А в кіоску вже продавали свіжі газети, які повідомляли про трагічний випадок у Махачкалі.

      У Москві нас із дружиною зустрічали невістка та представники ЦСКА. Відразу поїхали до інституту імені Бурденка, де медики намагалися врятувати життя синові. Можете уявити наш стан після побаченого. Сергійко лежав із заплющеними очима непорушно на спині, спокійно та рівно дихаючи. Неначе мирно спав. Ото й тільки видавав величезний набряк під оком та безліч різноманітних трубок, приєднаних до нього. Здавалося, він чув наші слова і відчував доторки, однак відповісти не міг.

      Так минули десять днів. Ми чергували у лікарні, вимолюючи у Бога порятунку для сина. Вкрай пригнічені поверталися до квартири на Ленінградському проспекті і відразу з надією телефонували медикам, які залишалися незворушними: «Стан так само стабільно важкий». Очікуваного поліпшення ми так і не дочекалися. Вранці 28 серпня 2001 року серце мого сина перестало битися...

«Як я можу вважати Будуна порядною людиною?..»

      — Чи спілкувалися ви з форвардом «Анжі» Будуновим, зіткнення з яким виявилося для Сергія смертельним?

      — Я чекав, що Будун пояснить усім нам, рідним, як могло статися, що він залишився живий, а Сергійко загинув. Буквально наступного дня після фатального зіткнення, коли син перебував у комі, Будунов уже давав інтерв'ю тижневику «Футбол-ревю». Вчитайтеся у його рядки: «Я зрозумів, що він буде «вбивати» мене. Але вирішив не відступати. Мабуть, можна було б зімітувати стрибок і ухилитися від зіткнення з надією на вдалий відскок. Але я бачив, що встигаю до м'яча першим, і вирішив: ударю в бік воріт, а там хоч би що».

      Він жалкував тільки з приводу незабитого голy... Як може Сергій асоціюватися зі словом «убивати»? Адже його називали інтелігентом на футбольному полі. Не дивно, що під час зіткнення з Будуновим він навіть коліна прибрав. І голову ухиляв — тому й дістав удар у скроню. А Будунов ішов лобом... Як борець у недавньому минулому, він не міг не знати, чим це загрожує. Чи можу я після такого вважати його порядною людиною і не винним у тому, що сталося?

«Навіть Лобановський через Ващука й Шевченка передав 200 доларів на пам'ятник»

      — «Пишу тепер рукою сина» — так ви назвали один з розділів своєї книжки. Це мимоволі сприймається за глибокий образ. Що на сьогодні вже встигли зробити для увічнення пам'яті Сергія?

      — Написати книжку про сина я задумав ще на початку 1990-х років. Але хто знав, що все повернеться настільки трагічно? Писав протягом півтора року, решту відклавши на другий план. Що ще зроблено? Відомий медальєр Євген Грошев відлив медаль Сергія Перхуна, яку від імені Федерації футболу України вручатимуть кращим воротарям пам'ятних турнірів. На могилі сина у Дніпропетровськy встановлено пам'ятник. Це зроблено за кошти ЦСКА, який також придбав у центрі Москви квартиру для Сергієвої дружини Юлі з двома доньками, одна з яких народилася вже після смерті батька.

      Дещо затягнулося питання зі встановленням пам'ятника біля входу до Дніпропетровського інфізу. Хоча ентузіасти, за що я їм безмежно вдячний, почали збирати кошти відразу після смерті сина. Навіть Валерій Лобановський через Ващука передав мені 200 доларів. Владислав їх віддав Андрієві Шевченку, а той своєму кумові — голові Федерації футболу Дніпропетровщини Андрієві Павелку...

      Пізніше я зателефонував Григорію Суркісу. Він запросив мене до Києва, де я провів два дні. Президент ФФУ підписав документи на необхідну суму. Затягнувся процес через те, що довго не могли зійтися в ціні з архітекторами, які спершу запросили астрономічну суму. Але тепер усі питання владнано, і 8 жовтня на Дніпропетровськ очікують відразу дві грандіозні події — відбірковий матч чемпіонату світу з футболу між збірними України та Албанії й урочисте відкриття пам'ятника Сергієві Перхуну.