Інтелігент із кувалдою

24.09.2005
Інтелігент із кувалдою

Сталева композиція Сергія Полуботька «Гра в кості» (2005 рік).

       Як не дивно, українці Галичини у такій важливій ремісничій галузі, як ковальство, після падіння Галицько-Волинського князівства зазвичай на своїй землі не грали першої скрипки чи то пак — не махали першою кувалдою. Власниками кузень, а отже, й першими номерами фахового рейтингу в містах і містечках, як правило, були представники інших націй. Мало кому з українців вдавалося порушити гегемонію чужинців. Не тому, що руки до молота не стояли — з цим якраз усе було гаразд, бо галичан охоче брали рядовими ковалями. Очевидно, намісники Відня та Варшави завбачливо обмежували доступ автохтонів до володіння кузнями: в періоди вибухів народного гніву тут можна було б і «обух сталить», і клепати ще скільки завгодно різновидів холодної зброї. Можливо, були й інші причини, проте факт залишається фактом — у ковальському ремеслі Галичини верховодили здебільшого поляки, чехи та євреї.
      За СРСР художнє ковальство взагалі захиріло — ковані елементи були потрібні радянській архітектурі, як п'яте колесо до воза. Їх майже зовсім витіснили індустріальні технології та спрощене до примітивізму панельне домобудування. Однак горн та ковадло не стали запиленими експонатами краєзнавчого музею. Навпаки, в останнє десятиліття відбувається ренесанс давньої вогняної професії. До неї навіть потягнулися люди з кола творчої інтелігенції. Один із представників нової хвилі — 44-річний голова Асоціації ковалів України іванофранківець Сергій Полуботько.

«Розпечений метал зачарував і мене»

      — Пане Сергію, ви часом не належите до роду українського гетьмана Полуботка, про золоті запаси якого, нібито вкладені в один з англійських банків, наприкінці вісімдесятих-початку дев'яностих років минулого століття ходили неймовірні легенди?

      — Дослідження з цього приводу в нашій сім'ї ніхто не проводив. За радянських часів не знали ні про гетьмана Полуботка, ні про його скарби. Хоча батько мені розповідав, коли я був малим, що його дід, а мій прадід, котрий мешкав на Чернігівщині, у 1913 році їздив на з'їзд роду Полуботьків у старовинне місто Стародуб. І мій батько з тих країв. Коли він, військовий льотчик, повертався із фронту, то заїхав до товариша в Станіслав (теперішній Івано-Франківськ. — Авт.). На Прикарпатті познайомився з мамою і залишився назавжди. Тут і я народився.

      — Чи були гетьмани у вашому роду, ще належить з'ясувати, проте ковалі, мабуть, були напевне.

      — Ні, я перший. Можливо, до цього ремесла і був хтось причетний у глибині століть, але я того не знаю. У ковальство ж прийшов зовсім випадково. Після закінчення художньо-графічного факультету Івано-Франківського педінституту в кооперативі займався художнім розписом. Зі мною працював талановитий хлопець Олег Бойко (на жаль, його вже немає серед нас). Він закінчив Косівський технікум декоративно-прикладного мистецтва за спеціальністю «Обробка шкіри». Фахова переорієнтація у нього відбулася після того, як він одружився. Тесть ще за Польщі вчився на коваля, але після війни працював електрозварником. Проте в нього вдома, у стодолі, збереглися горно і ковадло. Коли Олег побачив, як розігрівається метал, що з нього можна зробити, він кинув дерево і шкіру й почав кувати, використовуючи скромну тестеву матеріальну базу в селі Стриганці. Нова робота захопила його з головою. Розпечений метал невдовзі зачарував і мене. Було це в 1988 році. Я почав шукати хоч якийсь методичний посібник. Знайшов лише єдину книжку, видану в Радянському Союзі в 1982 році, — перекладену з чеської «Історію і технологію ковальства». Вчитися довелося самотужки.

      — Ви тоді вважали себе просто ковалем-ремісником чи, так би мовити, митцем, який працює з металом?

      — Ковальство ділиться на багато видів — технічне, побутове, художнє. При цьому техніка, прийоми роботи — їх усього дев'ять — однакові. Підковування коней, наприклад, колись було окремою спеціалізацією. У російській мові навіть існувало два підвиди цього фаху: «кузнец» — майстер широкого профілю та «коваль» — той, хто підковував коней.

      Я розпитував поважного віку івано-франківських ковалів, котрі отримали сертифікати ще за Польщі, то вони підтверджують, що тоді в місті також діяли спеціалізовані кузні. На вулиці Довгій, приміром, кували цвяхи, на теперішній вулиці Мазепи робили фіакри, молотки й сокири — в іншому місці. Більш універсальними були ковалі в сільській місцевості. Але й вони прикрашали ужиткові вироби — заслінки, клямки, засувки тощо — елементами художнього оформлення.

      Щодо визначень, то в нас, на жаль, бракує не тільки науково розробленої термінології, а й не окреслено відмінностей між художнім куванням як ремеслом і мистецтвом. Так склалося, що в нас, на відміну від країн, що розташованi західніше України, ковальство занепало. Як багато ми втратили, я зрозумів, побувавши в Чехії. Тоді ніби потрапив в інший світ.

«Альфред Габерман для ковалів, як Папа Римський для католиків»

      — І що ж вас так подивувало?

      — Коли відкрилися радянські кордони, мені пощастило познайомитися з відомою у Чехії родиною Габерманів, побувати у них вдома. Альфред Габерман серед європейських ковалів має такий авторитет, як Папа Римський серед католиків. Він родом із Моравії, йому під сімдесят і його теж поважно називають «Папою». Завдяки пану Альфреду чеський замок Хельфштин уже 24 рази ставав центром проведення фестивалів ковальського мистецтва загальноєвропейського рівня. Тепер ковальська Мекка перемістилася до маленького австрійського міста Ібзіц, бургомістр якого, мудрий і далекоглядний керівник, умовив Альфреда Габермана переїхати до них в Австрію, обіцяючи всіляке сприяння в популяризації ковальства.

      Отже, коли я побачив чеську кузню, їхній інструмент, то здивуванню не було меж. Ми з Олегом працювали кувалдою, молотком і зубилом. А з'ясувалося, що 90 відсотків успіху в художньому ковальстві залежить саме від інструменту. Його як ноу-хау чехи успішно продають за кордон. Тоді ж я зрозумів, що метал у гарячому стані — той же пластилін, але пальцями його не промнеш. Зате інструментом різної конфігурації можна зробити те, що скульптор робить із глиною.

      — Невже ковальство в Україні і східніше від неї так безнадійно відстало від Заходу?

      — Про Галичину вже казав, а на теренах колишньої Російської імперії це ремесло не піднлося до західноєвропейських стандартів. Я об'їздив чимало російських міст і можу це підтвердити. Якщо не брати до уваги старовинні вироби, то розвиток художнього ковальства зупинився там на рівні так званого класицизму, коли в моді були стандартизовані речі.

      Станіслав розвивався у період еклектики, тому тут створено багато оригінальних речей. Це, між іншим, одна з причин, яка заохотила мене до ковальства.

      — За півтора десятиліття ви, напевне, багато чому навчилися. Тепер ваші роботи варті уваги Альфреда Габермана?

      — Він заохочує до вдосконалення майстерності. Мене запрошують за кордон для участі у фестивалях, мої роботи з'являються в тамтешніх спеціалізованих журналах та каталогах.

«Разом підніматимемо престиж України у ковальському світі»

      — Давайте повернемося на батьківщину. Коли і в кого виникла ідея об'єднати ковалів України?

      — Торік ми дізналися, що в Донецьку вже вшосте проводитиметься фестиваль ковальського мистецтва. Там у них за будинком облдержадміністрації є навіть парк кованих фігур. Ми, представники Західної України, поїхали до них, зустрілися, поспілкувалися. Це відбувалося ще напередодні Помаранчевої революції, але політична атмосфера в Донецьку була дуже напружена. Без полеміки не обійшлося, та ми зуміли не тільки не побити горщики, але й домовилися про об'єднання, аби обмінюватися досвідом, разом піднімати престиж України у ковальському світі. Установчий з'їзд, на який зібралися представники 16 областей нашої держави, відбувся в лютому цього року в Києві. Спершу обрали правління з дев'яти чоловік, а потім — мене головою. Довірили керувати Асоціацією упродовж двох років.

      — Ви тепер знаєте, в яких регіонах України художнє ковальство найбільш розвинуте?

      — Інтерес до нього пробудився скрізь. Творчих ковалів, мабуть, найбільше у Львові, Донецьку, Івано-Франківську. В Одесі відкрили кузню брати Абдуллаєви, біженці iз Середньої Азії. Вони володіють досвідом східних майстрів, зокрема у виготовленні прикрас.

      — Після того, як очолили Асоціацію, до горна, мабуть, стаєте не часто.

      — Після того, як я освоїв техніку кування, взявся за фах проектанта, дизайнера, аби робити вартісні ексклюзивні речі. У нашій фірмі нині працює двадцять ковалів різної, звісно, кваліфікації. Фахових шкіл поки що не існує, тому особливого відбору робити ні з кого.

«Ексклюзивні замовники у нас є, особливо в містах з високою концентрацією капіталу»

      — Художнє кування для вас не хобі, а професійне заняття. Мабуть, працюєте лише для дуже заможних людей, адже ковані решітки, меблі — надто дорогі вироби.

      — Починали ми справді з решіток на вікна, огорож, брам, перил. Тепер тенденція інша: з екстер'єру перейшли на інтер'єр — ковані крісла, столики, світильники, решітки для камінів тощо. В Україні це нині дуже модно. Коштують такі індивідуальні вироби справді недешево.

      — І бажаючих заробити гроші на куванні, певне, також не бракує.

      — В останні п'ять років ковальські фірми в Івано-Франківську ростуть як гриби після дощу. Раніше їх нараховувалося три-чотири і можна було безпомилково визначити, хто зробив той чи інший виріб. Тепер не вгадаєш: одні роблять простішу і дешевшу продукцію, інші — вищого стандарту. З'явилися бізнесмени, які на цьому заробляють гроші, не претендуючи на мистецький чи надто вишуканий рівень.

      — Це коли ціна кованої продукції визначається у квадратних метрах?

      — Це особливо дістає, коли приходить замовник і з порога запитує, по чому у вас продукція? Доводиться пояснювати, що працюємо ми не за кількома взірцями, а робимо індивідуальні речі, і в нас не металозатратне, а працезатратне виробництво. Вартість металу у виробі мізерна. Приміром, оригінальний світильник можна зробити й з металобрухту, тобто ціноутворення в ковальстві передусім залежить від складності виконаної роботи та оригінальності продукції. Що ж до ексклюзивних замовників, то вони в Україні є, особливо у великих містах, де сконцентрований капітал. Крім того, вироби нашої фірми — в основному інтер'єрні — потрапили мало не у всі країни Європи, у США та Канаду.

      — На День міста Івано-Франківська ковалі кілька разів привселюдно демонстрували свою майстерність. Травень 2006-го не стане винятком?

      — Наступного року, окрім українців, на фестиваль приїде багато іноземних ковалів. Хотілося б, аби для великої імпровізованої кузні організатори святкування Дня міста надали нам увесь майдан Шептицького. Уже підтвердили свою участь австрійці, голландці, німці, фіни та французи. Сподіваюся, що громадянами цих країн перелік гостей не вичерпається. А чим більше буде представників різних національних ковальських шкіл, тим цікавішим стане дійство під відкритим небом.

 

 

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>