Здоров'я нації по-українськи:

14.09.2005

Ігор КОРОЛЬОВ

На дистанцiї напiвмарафону « Кубок Незалежностi». (Прес-КIТ.)

Радості на обличчях тих, хто причетний до масового спорту, у День фізичної культури та спорту — минулої суботи — авторові цих рядків побачити не вдалося. Авжеж, відомо, що насправді стоїть за такими заходами: спортивні «гуляння» трапляються раз на рік. Тому що «для галочки». У буденному ж житті нашого суспільства фізкультура перебуває у затінку багатьох сучасних субкультур — пивної, концертної та індустрії розваг загалом. На прес-конференції напередодні свята міністр Юрій Павленко визнав, що, за статистикою, у нас фізичними вправами регулярно займаються лише 10 (!) відсотків людей. Тобто здоровий спосіб життя не є нормою для будь-якої родини. У профільному міністерстві визнають також, що потрібно «вплинути, провести і збільшити»...

Але починати, очевидно, потрібно з іншого. Зверніть увагу, як називається цей день, і на якому місці там стоїть фізкультура. А тепер знайдіть це слово у назві профільного міністерства (ще раніше воно щезло і з Держкомспорту). І це не формальність, а констатація того факту, що у нашій країні найголовнішою складовою здоров'я нації —фізичною культурою — займається лише один низовий департамент. Така собі краплина на дні моря значно важливіших проблем із відповідним фінансуванням з боку держави.

І на місцевих рівнях ситуація ще гірша, бо керівників цікавлять насамперед чемпіони. Наведу приклад, як бажання одного чиновника спростити собі роботу над цифрами призвело до нищівного удару по масовості літніх юнацьких ігор. «Нагорі» вирішили проводити залік лише за кількістю призерів. Як наслідок, представники багатьох областей не доїхали на змагання, бо місцеві «господарі бюджетів» не одержали від тренерів гарантії здобуття медалей.

Пам'ятаєте жарт, що в нас культури немає, а Міністерство культури — є? Так ось, у фізичної культури немає й цього! Хоча саме вона повинна стати пріоритетом державної політики. Адже без здорових людей нікому буде повноцінно працювати на політику, економіку, армію та інші сфери суспільного життя, які вважаються більш важливими. Багатий бізнесмен завжди вкладе кошти в басейн, корт чи поле для гольфу на своїй «фазенді», бо він знає, що успішною людиною може стати лише тоді, коли буде здоровим. Держава ж, як видно із вкладень у фізичну культуру за залишковим принципом, цей секрет фінансового успіху засвоїти не хоче. І не назвеш інакше, як цинізмом, рекламу на телебаченні одного з фармацевтичних гігантів: мовляв, ми щорічно на мільйони збільшуємо інвестиції у здоров'я нації. Йдеться про збільшення випуску таблеток. Приїхали...

Тому, вибачте, про святковий День фізкультури і спорту спортивний оглядач «УМ» може відзвітувати лише сумними нотатками.

За традицією, у нас будь-яке святкування розпочинається з пробігу. Щоправда, дуже символічно, що цього разу «Кубок Незалежності» — легкоатлетичний напівмарафон — уперше не «вмістився» у свій «титульний» День незалежності й був перенесений на 10 вересня. Де була б наша незалежність, якби у людей не вистачило здоров'я для боротьби за неї? Про це, видно, ніхто не замислюється. І це при тому, що цей традиційний пробіг — абсолютний ровесник найголовнішого державного свята.

«Батько» напівмарафону — Володимир Киба, саме той тренер, учень якого Рудольф Поварніцин свого часу першим у світі взяв історичну висоту 2,40 м. Пан Киба вже віддавна мріє про пробіг удвічі довший. І саме з цього ми почали розмову з ним.

«У нас доти буде напівмарафон замість марафону, доки міські й державні керівники не зрозуміють однієї простої речі. Ми сьогодні кажемо, що Київ — європейська столиця. Але ж одним із атрибутів цивілізованих міст континенту є проведення міжнародного марафону найгарнішими місцями мегаполіса! — каже Володимир Миколайович. — Ця подія потім висвітлюється на провідних європейських телеканалах, через що в місті з кожним роком зростає спочатку біговий туризм, а згодом і просто міжнародний туризм. Скажімо, традиційний Берлінський марафон дає прибуток 40 млн. євро завдяки участі в ньому 35—40 тисяч бігунів із різних країн. У нас же існує постійна «відмовка», нібито складно перекривати вулиці столиці. Але ж, коли Київ приймав естафету олімпійського вогню, я переконався: якщо хочемо, то можемо.

Зараз наш напівмарафон досяг 14-річного віку. До повноліття я його, звісно, доведу, а далі — не знаю, чи вистачить сил проводити це змагання без участі державних інституцій. Вони ж повинні бути зацікавленими у тому, щоб цей пробіг став культовим і масовим. Щоб він не обмежувався приходом на старт керівників і проголошенням красивих слів. Вибачте, але бюджет нашого напівмарафону з боку Міністерства молоді й спорту — 5 тисяч гривень, а профільного управління Київської адміністрації — 25 тисяч, при цьому мінімальна потреба — 150—200 тисяч гривень. Ціна того ж Берлінського марафону — 18 млн. євро, а про прибуток я вже казав.

На мій погляд, саме у День фізкультури і спорту ми повинні сказати: досить хвалитися кількістю чемпіонів світу та Олімпійських ігор. Критерій здоров'я нації — кількість людей, які фізкультурою займаються регулярно. Для бігу не потрібно спеціальних споруд і великих витрат, лише відповідна організація і заклик до людей. Спорт великих досягнень — це лише ілюстрація того, що суспільство здорове. А в нас навпаки — великі перемоги за будь-яку ціну при мізерному фінансуванні фізкультурного руху. У суспільстві треба пропагувати тезу: «Здорові люди вигідні для держави». Фізкультурникам не потрібні ордени, звання і премії. Дайте їм більше секцій і регулярних змагань із бігу, плавання, велоспорту, на лижах, ковзанах, де б із ними працювали грамотні інструктори з пристойною зарплатою (а не 300—400 грн., як сьогодні. — Авт.). Тому я переконаний, що не економіка чи ще щось найголовніше в державі, а здорове суспільство. За даними ЮНЕСКО, ми «злетіли» з 70-го на 78-ме місце за рівнем розвитку, бо тривалість життя скоротилася з 69 до 66 років. Невже так важко зрозуміти, що вкладати гроші в фізкультуру — вигідно?!»

* * *

Коли автор цих рядків ішов із Хрещатика під враженнями цього монологу про наболіле, пригадав слова багаторічного керівника спортивного відомства і просто мудрої людини Володимира Кулика, з яким поспілкувався після «святкової» прес-конференції: «Хоч би програму розробив Юрій Павленко, її важко реалізувати на місцях. До тих пір, поки випускники фізкультурних вузів ітимуть у бізнес і охоронні структури. Сьогодні нікому боротися за інтереси фізкультури в обласних бюджетах. Бракує молодіжних організацій, де б виховували керівників — менеджерів нової хвилі».

Що тут додаси... Хіба те, що менеджери таки є, але вони, на жаль, поки нічого не вирішують у цій системі. Їм потрібна підтримка. І, скажімо, керівник СК «Київ-Спорт» Володимир Киба дочекається реалізації своєї мрії про Київський міжнародний марафон лише тоді, якщо в «одного в полі воїна» з'являться союзники й однодумці серед чиновників.

На тій же «передфізкультурній» прес-конференції шеф Мінмолодьспорту Юрій Павленко сказав, що розслідування провалу легкоатлетів на чемпіонаті світу, очевидно, призведе до змін у керівництві цим видом спорту. Але чи мають наші спортивні менеджери ставити на перше місце підрахунок медалей і очок? Чи не краще починати з базису?

Можливо, успіхи у спорті великих досягнень прийдуть самі, якщо в нас буде Держкомітет фізкультури і спорту — саме за таким порядком написання і фінансування.

А наразі... За 30 тисяч гривень 10 вересня ми провели не просто пробіг «Кубок Незалежності», а ще й чемпіонат України з напівмарафону. Зекономили гроші Федерації легкої атлетики за рахунок ентузіастів...