Рятуйте... рятувальника

11.08.2005
Рятуйте... рятувальника

Марганецькі рятувальники зберігають свою боєготовність, незважаючи на випробування долі. (Фото автора.)

      У шахтарських містах важко знайти якісь особливості, що вирізняли б їх на тлі собі подібних. У Марганці — теж, начебто, нічого визначального. Містоутворюючий гірничо-збагачувальний комбінат є для місцевих мешканців чи не єдиним годувальником і надією. Проте не можна не згадати ще одну структуру, якою марганчани по праву пишалися. Це — спеціальний воєнізований гірничорятувальний загін, який було створено ще у 1932 році. Утім, попри всі труднощі минулих часів, найбільше по цій службі вдарила реорганізація вугільної галузі 1998-го року. Тоді було кардинально змінено її суть і обсяги роботи. Якщо дотепер вона підпорядковувалася Міністерству промислової політики, то після реорганізації опинилася у розпорядженні Міністерства з надзвичайних ситуацій (МінНС).

      Самі рятувальники, неабияк збагачені досвідом роботи в нових умовах, у такій реформації тепер бачать суцільні мінуси. Насамперед, суттєво розширилася  сфера їхньої діяльності — тепер вони обслуговують відразу кілька регіонів України. Крім того, якщо раніше доводилося працювати тільки на гірничих об'єктах, то тепер мусять виїздити й на решту, навіть на гасіння пожеж у цивільному секторі. На запитання, чи  доцільно в такий спосіб застосовувати рятувальників, у вищих інстанціях пояснюють: «Це вписується у рамки плану взаємодопомоги».

 

Архаїчний респіратор за зброю

      У структурі МінНС спеціалізованого підрозділу для запобігання аваріям на гірничих підприємствах не було. Упродовж десятків років цим опікувалася фахова служба. Більше того, у кращі часи марганецький загін навіть направляв на навчання до вузу своїх юних висуванців. До рідних пенатів вони поверталися вже з дипломами фахівців гірничої справи. Щоб рятувати людей у шахтах чи відкритих кар'єрах, треба знати назубок специфіку цих об'єктів, — таку прописну істину в Марганці втілювали в життя послідовно.

      У лютому 2004 року марганецький загін, який дотепер називають гірничорятувальним, спіткала чергова реорганізація. Він втратив статус юридичної особи і почав існувати як структурний підрозділ Південного регіонального спеціального (воєнізованого) аварійно-рятувального загону Державної спеціальної (воєнізованої) аварійно-рятувальної служби (ДСВАРС). Власне, розширення спеціалізації марганецького загону є юридично вмотивованим. У зв'язку з прийняттям відповідного закону термін «гірничо-рятувальна служба» замінили на «аварійно-рятувальна». Однак колектив загону завалив численними скаргами, здається, всі можливі інстанції, спроможні вплинути на перебіг подій. Як зазначається в них, ситуація різко погіршилася відразу після реорганізації у лютому 2004 року.

      «Увесь цей час наш колектив, — зазначається в одній із скарг, — не знав спокою, постійно перебуваючи в   напруженому стані через розростання кола проблем, які охопили майже всі сфери нашого існування...» На підтвердження люди наводять переконливі факти. Зокрема, до 2004 року загін мав у своєму розпорядженні до 150 тисяч гривень на поповнення та оновлення матеріально-технічної бази. Після реорганізації не отримали від цієї суми і сотої частки. Або ж ситуація з бензином. Як загін може обходитися двомастами літрами пального на місяць, якщо чотири його підрозділи розташовані на відстані у двісті кілометрів один від одного?

      Згідно зі статутом воєнізованої гірничорятувальної служби, коли йдеться про гірничорудні підприємства, підрозділи рятувальників мають дислокуватися у радіусі 15 кілометрів від об'єкта, який обслуговують, а час їхнього прибуття у випадку аварії не повинен перевищувати 15 хвилин. Нині про подібне доводиться хіба що мріяти. Адже внаслідок скорочення чисельності рятувальників на ліквідацію аварії на великих об'єктах виїздить одне відділення замість двох. Обсяги роботи на п'ятьох рятувальників можуть припасти просто непосильні — скажімо, загальна довжина виробок того ж Запорізького залізорудного комбінату сягає трьохсот кілометрів. Та й ті потерпають через украй недостатнє оснащення. Із довжелезного переліку всього необхідного для роботи багато чого не вистачає. Про що говорити, коли респіратори, якими нині  озброєно рятувальників,  випущені переважно у 1972 році? Отож це рятувальне спорядження перевищує гранично допустимі терміни служби щонайменше втричі. І гасло «Респіраторник! Від справності респіратора залежить твоє життя», вивішене на території дислокації марганецького загону, швидше, сприймається за злу іронію.

Хто бідує, а хто жирує...

      І все ж, за великим рахунком, ситуація складається на користь цього загону. До такої думки схиляє урядова Постанова «Про затвердження переліку об'єктів та окремих територій, які підлягають постійному та обов'язковому обслуговуванню державними аварійно-рятувальними службами»... У всякому разі, марганецький загін із його підготовленими кадрами та тренувальною базою навряд чи має конкурентів. Скажімо, сьогодні загін уклав угоди на обслуговування відразу 137 об'єктів.

      «Для обслуговування такої кількості об'єктів нам людей не вистачає, — пояснює голова ради трудового колективу загону Віктор Пучков. — Зате «центр», навпаки, вимагає скорочувати навіть наявний штат. Але ж ми тоді не зможемо виконувати умови підписаних угод.  При цьому здатні непогано існувати й за власний кошт. І держава від того тільки виграла б».

      Лише за липень загін заробив 274 тисячі гривень. Але й це не межа — раніше заробляли до 3 мільйонів на місяць. Поки не було реорганізації, з цих коштів багато йшло на власні потреби загону. Зокрема, до 140 тисяч гривень на рік витрачали на транспорт та паливно-мастильні матеріали. І — тільки подумати —  мали 220-250 тисяч гривень на преміювання особового складу. Тепер же навіть думки про подібне сприймаються мало не за фантастику.

      У марганецькому загоні не вважають, що так сталося через об'єктивні обставини. Починаючи з жовтня 2004 року, звідси надійшло на адресу різних установ безліч звернень, головною метою яких є намагання «покласти край знахабнілим методам керівництва службою, припинити розкрадання коштів верхівкою, захистити соціальні права і гарантії рядового особового складу лінійних загонів». При цьому винуватцями називають керівників управління ДСВАРС. Командир Марганецького спеціального воєнізованого гірничорятувального загону Владислав Овсієнко та вищезгадуваний Віктор Пучков у листі на ім'я міністра з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Давида Жванії, зокрема, підкреслюють: «Складається враження, що керівники ДСВАРС по-своєму тлумачать слово «розбудова». За рахунок служби «розбудовуються» та багатіють декілька осіб на чолі з начальником, а сотні працівників загонів до цих пір ніяк не зрозуміють «найголовніших завдань служби».

      Не можна сказати, що надто тривожні сигнали залишилися без уваги. Зокрема, на виконання доручення Кабінету Міністрів та відповідного звернення Генеральної прокуратури ситуацію вивчало Головне контрольно-ревізійне управління України. Перевірка підтвердила: дійсно, було незаконно використано бюджетних коштів у сумі 27,6 тисячі гривень на виплату заробітної плати ... начальнику головного управління ДСВАРС Йосипу Радецькому. Виявлено чимало інших порушень.

      Управління контрольно-ревізійної роботи МінНС теж «накопало» чимало викривальних фактів. Зокрема, виявилося, що пан Радецький у 2004 році себе щомісячно ... преміював, ніскільки не зважаючи на відсутність відповідного положення. У такий спосіб він спромігся отримати 19 тисяч 237 гривень. Отож керівникові було явно не до снаги перейматися ще й проблемами периферійних рятувальних загонів.

      Висновок один: хтось у столиці знімає «вершки», не надто замислюючись про життя-буття рятувальників на місцях. У такому разі хто має дбати про гірничорятувальну службу? Занепокоєння з цього приводу висловлюють ті, хто звертається до рятівників по допомогу. Скажімо, генеральний директор ЗАТ «Запорізький залізорудний комбінат» Олександр Фурман. У листі на ім'я міністра промислової політики він, зокрема, зазначає: «Якість підготовки гірничорятувальника починає знижуватись, оскільки потрібен час на оволодіння суміжними професіями, не пов'язаними з гірничим виробництвом. Недостатня практична підготовка респіраторників може призвести до несвоєчасного та неякісного здійснення робіт стосовно плану ліквідації аварії в шахті, а від цього залежить безпека працівників підприємства».

      На думку виробничників та профспілки, гірничорятувальні підрозділи ДСВАРС  необхідно вивести з-під підпорядкування МінНС і передати до Мінпромполітики з подальшим наданням їм статусу юридичних осіб. Лише такий крок дозволить рятувальникам із впевненістю дивитися у своє майбутнє. Як бачимо, не всяка реорганізація є панацеєю від усіх бід. У даному випадку тим паче...