ДУХОВні танки

29.07.2005
ДУХОВні танки

Микола Духов. (Фото з сайту www.kirovski.ru.)

      На початку Великої Вiтчизняної війни технічні переваги були переважно на боці нiмцiв. Конструктор знаменитого на весь світ автомата Михайло Калашников розповідав, що стріляти доводилося з гвинтівок часів громадянської війни. Та й тих не вистачало — на трьох бійців танкового екіпажу припадала одна гвинтівка. Зате СРСР мав досконаліші танки.

      На жаль, ім'я одного з геніальних конструкторів радянських бойових машин, українця Миколи Духова досить довго, аж до його смерті в 1964 році, було засекречене.

      Син фельдшера із села Веприк Гадяцького району Полтавської області, він став видатним ученим у галузі механіки, генерал-лейтенантом інженерно-технічної служби, тричі Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Ленінської і п'яти Державних премій СРСР, головним конструктором важких танків, самохідних гармат та іншої оборонної техніки.

 

Перші замовлення на «бойову зброю» Коля одержував уже в семирічному віці

      Інтерес до конструювання в Духова проявився із самого дитинства. Перші «замовлення» на військову зброю він приймав від старших сусідських хлопчаків уже в сім років. Ті просили його виготовити для своїх ігор дерев'яні пістолети і рушниці. Майстерня Колі була розташована в тісній комірці будинку, в ній він робив різноманітні іграшки. Підлітком міг полагодити годинника, сівалку. А один раз Микола, вже після закінчення Гадяцької чоловічої гімназії, приніс у сільський клуб коробку, загорнену в рушник. І сказав, що сконструював радіоприймач. Довго крутив якісь ручки, рився усередині, але «шухляда» видавала тільки тріск. Знічений, побіг додому і п'ять днів не показувався в клубі. А коли знову з'явився на людях, радісно повідомив: «Уже не мовчить!». І повернув ручку вимикача. Так жителі Веприка вперше почули радіо.

      Пізніше, уже працюючи на Чупахівському цукровому заводі (зараз Сумська область. — Авт.), виробництво радіоприймачів Микола Духов поставив, що називається, на конвеєр. Багато заводчан, які раніше не чули радіо, захотіли мати у своїх хатах «восьме чудо світу». І головний бухгалтер підприємства погодився передати Миколі алюмінієві пластини з конторської картотеки (листового алюмінію тоді не було) для виготовлення приймачів. З них майстер-самоучка вирізував потрібні деталі й обточував їх вручну. Ізоляційні планки робив із проварених у парафіні дощечок, а для постійного конденсатора використовував фольгу від цукеркових обгорток.

      Через рік Миколі Духову як кращому серед комсомольців виділили єдину путівку на навчання на робфак Харківського геодезичного інституту.

      У 1928 році Духову пощастило зайняти єдине місце, виділене для України, у Ленінградському політехнічному інституті на механічному факультеті, де готували конструкторів тракторів і автомобілів. Його долю вирішила випадковість. Один раз на Сумській, центральна вулиця Харкова, він зустрів свого земляка з Веприка, сина місцевого провізора, Олександра Аркадійовича Полоцького. На той момент земляк обіймав посаду заступника наркома освіти України. Він запросив юнака до себе, і той, побачивши в нього привезений iз-за кордону радіоприймач, зацікавився апаратом. Коля розповів Полоцькому, що давно мріяв вивчитися на інженера, але путівка трапилася тільки на робфак геодезичного інституту. Заступник наркома пообіцяв посприяти з направленням у престижний вуз і дотримав свого слова.

      Правда, ця протекція, пише в біографічній повісті «Микола Духов» (Київ, видавництво «Молодь», 1988) Володимир Сергійчук, ледве не нашкодила талановитому хлопцю. Після виклику на розмову до людини в напіввійськовій формі, що мала в інституті не зовсім зрозуміле, але, безсумнівно, важливе становище, Микола написав Полоцькому листа, повного скарг і образ невідомо на кого. Під час тієї розмови до студента Духова було багато претензій — і щодо походження його батьків (мама Миколи, Марія Михайлівна, була дочкою зубожілого поміщика, а батько-фельдшер, Леонід Вікторович, відносився до сільської інтелігенції), і щодо особистого знайомства з керівником народного комітету освіти. Полоцький відповів на той лист коротко. Він писав, що зробить усе необхідне і можливе для подальшого навчання свого земляка, тому що вірить у його неабиякі інженерні можливості.

Побачивши перевернуту мильницю, конструктор відразу придумав форму башти на танк

      Після захисту дипломного проекту в 1936 році обдарованого, перспективного інженера залишили для роботи в конструкторському бюро заводу «Червоний путиловець». Побачивши, що Микола вносить у свою роботу елементи творчості, керівництво доручило йому конструювати устаткування першого радянського легкового автомобіля Л-1. І Духов справився з ним блискуче.

      Незабаром він увійшов і до складу групи конструкторів, котрі за завданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працювали над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонного крана, що складався з 23 тисяч деталей, були виконані всього за 23 днi, завдяки чому важливе державне завдання завод виконав достроково. Причому три чверті литих деталей Духов переробив для зварювання і запропонував використовувати замість старої маломіцної сталі високолеговану. У результаті під час іспитів кран підняв вантаж вагою 90 тонн, що було на 15 тонн більше проектувальної потужності.

      Колеги Духова відзначали, що навіть на дуже складні, здавалося б, нерозв'язні задачі, у нього завжди знаходилося досить просте і геніальне рішення. І тільки коли воно не спрацьовувало, він приступав до пошуку складнішого. Особливо яскравий талант молодого інженера проявився у воєнний час, коли від швидкості прийняття технічних рішень залежав результат боїв Радянської армії. Ще в 1936 році Микола Духов був призначений начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства і незабаром став його провідним конструктором. Під його керівництвом створювалися танки Т-28 і Т-34, КВ і його різні модифікації, знамениті ІСи і їх остання військова модель — «щука», яка, сподівалися творці, буде штурмувати Берлін. Цікаво, що багато пропозицій Миколи Леонідовича були використані в танках уперше в світі. Наприклад, торсіони і сталеві пружини, що працюють на крутіння. Зараз навіть важко уявити, що перші танки взагалі не мали ресор і при русі машини екіпаж відчував жахливу тряску. А ті ресори (листові, на зразок автомобільних), що почали встановлювати пізніше, були громіздкими, уразливими до бойових ушкоджень і більш-менш терпимо працювали тільки на легких танках.

      До речі, звичний важкий однобаштовий танк — теж ідея Духова. Ще наприкінці 30-х років минулого століття два конструкторських колективи СКБ-2 і заводу імені Кірова за завданням автобронетанкового керівництва Червоної армії займалися розробкою нових важких танків із протиснарядним бронюванням. Нові машини проектували трибаштові, що робило їх неповороткими, громіздкими. Духов же неофіційно працював над проектом, який, по ідеї, не мав шансів на життя. Він створював однобаштовий танк, у якому повинні були з'єднатися і максимальний броньовий захист, і могутня гармата, і гарна маневреність. До речі, форма вежі спала конструктору на думку випадково. Одного разу він перекинув мильницю, і — бац! — є ідея!

      Танк із «будиночком» сподобався в СКБ усім, а за своїми технічними характеристиками перевершував усі попередні машини. Але ж його ніхто не замовляв! Як сповістити про це Сталіну? Тому директор СКБ-2 Котін і директор Кіровського заводу Зальцман повезли в Москву на утвердження макет трибаштового танка СМК. Під час демонстрації й обговорення макета в уряді

      Котін зненацька сказав:

      — Йосипе Віссаріоновичу, а що, якщо ми знімемо одну вежу?

      Сталін на кілька секунд задумався.

      — А скільки вона важить?

      — Дві з половиною тонни.

      — Що ж, використовуйте їх на посилення броньованого захисту.

      «У ту хвилину, коли Сталін схвалив ідею посилення броні й зняття для цього веж, я відчув страшне полегшення — адже в нас на заводі вже був майже готовий у кресленнях однобаштовий танк Духова. І тепер ми могли сказати про це в Кремлі», — згадував Зальцман.

      Новий важкий радянський танк, який запустили у серійне виробництво в 1939 році, був названий на честь маршала Климентія Ворошилова — КВ.

      Завдяки блискучому розуму Миколи Леонідовича він постійно удосконалювався і мав багато унікальних відмінностей від танків попередніх серій. На ньому стояв дизельний мотор, який був більш безпечний, якщо раптом у танк влучить снаряд, ніж бензиновий, замість дефіцитних шарикопідшипників Духов запропонував установлювати ролики. До речі, на думку про ролики його наштовхнула... ручка, що покотилася по столу.

      КВ давили своїми гусеницями цілі батареї німецьких протитанкових гармат, самі при цьому залишаючись неушкодженими. Бувало, після бою екіпаж нараховував понад сотню вм'ятин і подряпин на броні від прямих влучень ворожих снарядів. Не випадково гітлерівці змушені були залучити на боротьбу з новими радянськими танками зенітну артилерію, що мала 80-міліметрове знаряддя, і випускати для своїх танкістів інструкції-пам'ятки. Одна з таких, розповідає Василь Вишняков у повісті «Конструктори» (Москва, видавництво ДТСААФ СРСР, 1989) якось потрапила в руки конструктора, і він спочатку засумнівався у своєму знанні німецької. У листівці Вермахт закликав своїх солдатiв хоробро зустрічати «Духів панцир» (тобто танк Духова) і з відрами, наповненими бензином, забиратися на танк, обливати його і підпалювати. За цю сміливість гарантувалася двотижнева відпустка додому.

Купуючи з премії «Волгу», Духов узяв кілька лотерейних квитків — і виграв ще один автомобіль

      Духов не був на війні. Але серед його численних орденів є і полководницький орден Суворова, якого удостоювалися бойові генерали.

      Після перемоги Микола Леонідович якийсь час працював у мирній галузі. Під його керівництвом створений трактор С-80. А він виношував «дріб'язкові» ідеї: наприклад, зробити холодильник, компактну електробритву, «розумну» вудку...

      У короткі моменти відпочинку Микола Леонідович любив приймати гостей, фотографувати, грати на гітарі, відвідувати театри. Дружина, Марія Олександрівна, розповідала: «Здавалося, він уважно слухає музику і дивиться балет, але це продовжувалося лише кілька хвилин. Потім він дивився на сцену, але я відчувала, що він у цей час перебуває зовсім в іншому світі, цілком переключився на свої розрахунки. Тоді я обережно торкалася його руки і пошепки говорила: «Пішли додому, Колю». Ще в машині він брав ручку і просто на театральних програмках щось записував. Писав дуже швидко, начебто боявся, що не встигне. Іноді засиджувався до глибокої ночі, а, закінчивши працювати, говорив, посміхаючись: «Як добре, що ми сьогодні залишили театр».

      Серед видатних розробок Миколи Духова були і розробки мирного характеру, і все-таки партія й уряд мали щодо нього інші плани. У 1948 році його призначили головним конструктором і заступником наукового керівника одного з найбільших науково-дослідних інститутів оборонного відомства в Москві. Пізніше у своїй автобіографії конструктор скромно напише, що виконував спеціальне завдання уряду. Насправді Духов працював над створенням ядерної бомби й інших видів атомної зброї, міжконтинентальних балістичних ракет.

      ...Творець автоматики підриву ядерних боєзарядів Микола Леонідович Духов був надзвичайно везучою людиною. Одного разу, одержавши солідну премію за чергову атомну бомбу, він поїхав в автомагазин на Бауманську купити собі «Волгу». Касир прийняла гроші, перерахувала і говорить: «У мене дріб'язку немає. Візьміть на здачу лотерейні квитки».

      Духов погодився і купив трохи. Яким же був його подив, коли через якийсь час він звірив номер одного з квитків і виявив, що виграв...ще один автомобіль «Волга».

      Але, можливо, саме робота з атомами і забрала його здоров'я. Миколі Леонідовичу був поставлений діагноз, який не давав йому шансів на довге життя. 1 травня 1964 року (цей день тоді збігся з Великоднем) він помер. У нього залишилися дружина, дочка Зоя, онук Ігор і внучка Світлана. Похований Духов на Новодівочому цвинтарі в Москві.

      До речі, ходили легенди, що за його головою полював Гітлер — хотів змусити працювати на Вермахт. Сталін теж постійно стежив за Духовим. Одного разу, перебуваючи в Києві, Микола Леонідович упросив охорону з'їздити на день-другий у Веприк. Але щось перешкодило йому побувати на малій батьківщині, проте Йосипу Віссаріоновичу стало відомо про «змову», і він віддав наказ розстріляти охоронців Духова. Запобігти їхній неминучій смерті допомогли особисті прохання відомого конструктора...

Віктор СОМОВ.
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>