Україна мрій. Зроблено вдома

12.07.2005
Україна мрій. Зроблено вдома

Улюбленцями Співочого поля були грузини, які заспівали гімн України.

      «Оце дали так дали!» — сказав соліст чернівецького гурту «Гуцул Каліпсо» Богдан Федчук під час свого виступу 9 липня на Великій сцені фольклорного фестивалю «Країна мрій». Як у воду дивився — ця фраза стала лейтмотивом свята на час його проведення — 8-10 липня на Співочому полі у Києві. Такого розмаху не сподівалися навіть найбільші оптимісти, що й казати про песимістів — вони приходили на «Країну» у блейзерах та «подивитися на черепки», а виходили у вишиванках та крислатих слом'яних брилях, мугикаючи «Ой ти, Галю, Галю молодая...». І якщо на відкритті у п'ятницю людей було дві жменьки, то на заключному виступі «ВВ» слова їхньої пісні «Країна мрій» співали, взявшись за руки, всі Дніпрові схили.

 

З чого починається Батьківщина

      Починалася «Країна мрій» з Алеї майстрів. Її курував Олексій Доля, науковий співробітник Музею народної архітектури й побуту в Пирогові, він запрошував гончарів, ковалів, ткаль, різьбярів, писанкарів та інших народних умільців, які безпосередньо на місці не тільки продавали свої вироби, а й могли розповісти, чим, наприклад, відрізняється липовий коник від виготовленого з вишні чи дуба та як купити нетріснутий горщик. Єдине, що дивувало, — це ціни за вироби. Один майстер переконував мене, що продав різьбленого кота завбільшки 30 сантиметрів за тисячу гривень і це, мовляв, його справжня ціна. Хоча, з іншого боку, за стояння на Алеї майстри грошей не отримували; на бензин, хабарі даішникам, бо не мали документів на власноруч вироблений товар, та інше витрачалися самі. Та й самих майстрів небагато, зате «це ж не Андріївський узвіз із його банальними лакованими булавами», — говорить Олег Скрипка.

      А найкращий інтерактив на Алеї для дорослих та дітей, на думку «УМ», — спільне в'язання вузлових ляльок-мотанок. Майстер-клас із сіна тут проводить київська художниця Людмила Тесленко-Пономаренко та Варвара Мацелла на Дитячому майданчику. «Беремо жмут сіна», — керує Людмила Тесленко — учасники, які тут же на сіні розсілися колом, складають травинку до травинки та майструють уявну голову ляльки. Смалить сонце, не вистачає терпіння, заважають довгі нігті та тиснява, але ми терпляче мотаємо і вузлуємо, щоб потім гордо сказати: «Тепер я знаю, як забавляли прадавні мами своїх дітей!» або запитати своїх: «Тобі нудно? Зачекай дві хвилини, зараз я тобі змайструю ляльку-мотанку».

      «Кукла, як її ще називають, виникла разом із цивілізацією, понад 5 тисяч років тому, — розповідає Людмила Тесленко. — Спочатку як жертва, яку віддавали богам, прохаючи чогось навзамін — дощу, здоров'я, дітей, щоб водилася риба в річках, а звір — у лісах. Але поступово лялька набула іграшкових функцій: та не дитина гралася з лялею, а вона забавляла дитину — як баба, як мама, як жінка. Головне у лялі — це голова: робимо хрест з ниток замість обличчя. Вважалося, що коли у ляльки є очі, через них може влетіти душа того, хто майструє, та наробити шкоди. Дівчата не могли тоді купити Барбі, і слава Богу! І лялі робили з того краму, який залишався вдома: клаптики кольорової тканини, сіно, невикористані нитки». А ще раніше колиску ставили в льосі, де зазвичай селилися домовики та миші. І от щоб очистити люльку для новонародженого, у колиску клали ляльку. Вона перебирала весь негатив на себе і тільки тоді уже на її місці лежало немовля.

Народнi умiльцi

      Нижче від лялькового виробництва розташоване індійське шатро — єдиний представник іншої культури та одне з найбарвистіших та найвідвідуваніших на Алеї. Тут можна випити смачнючого чаю та скуштувати національні солодощі. «На розливі» стоїть Сергій Штерн, він сам готує частування, і взагалі виступає ідейником намету: «Цей напій ми готуємо за спеціальним індійським рецептом, — розповідає Сергій «УМ» свої секрети, які він сам назбирав. — Спочатку вариться чорний чай, туди додається молоко і все кип'ятиться, плюс спеції за смаком (куркума, фенхель, імбир). З Індії ми навіть привезли спеціальний термос, он він стоїть. За один день на фестивалі продаємо по 40-50 літрів чаю. Між іншим, у Індії він теж дуже популярний — на кожному кроці можна придбати солодощі та чай. Та й узагалі вся країна — це храми і базари, які змінюють одне одного щодвадцять метрів». В індійському наметі є спеціальні дерев'яні сидіння, можна підібгати ноги і розслабитись чи роздивитися виставку арісського та роджастанського (від назв індійських штатів) живопису. А кожному, хто купував більше, ніж хотів, ціну зменшували на кілька гривень — ці всі маркетингові прийоми «для людей, як для себе» Сергій привіз із Німеччини, де жив 10 років.

      Ще нижче, поруч з «індусами», розклав на траві глечики веселий гончар Андрій Піщур з Чернігова. Цей традиційний поліський посуд він ліпить із семи сортів глини: «Різноманітніша глина — міцнішим вийде посуд, — говорить Андрій, — одна глина відповідає за міцність, інша — щоб майстру легше працювалося, третя — за колір (чим більше в глині заліза, тим червонішим буде глечик)». Ми підносимо горщик до вуха і... аж не віриться! — чуємо, як у ньому кипить борщ. «Люди бачать цей посуд і усміхаються: «О! Мене ж бабуся в дитинстві з таких глечиків годувала...». А черства людина біля такого посуду не зупиниться ніколи», — хвалить свій крам майстер. І гарантію дає — 5 тисяч років, якщо не впустити. Ще й рецептом від гончара для читачів «УМ» ділиться: гриби (які в лісі зібрали), курятина-свинина-яловичина (хто по двору бігав) викладаємо пластами, додаємо розтертих горошин духмяного перцю та небагато вершкового масла. Зверху притрусити тертим сиром, а горщик заліпити тістом (борошно-вода), яке потім засмажиться. На відкритому вогні в такому посуді не готуємо, але його можна запхати, наприклад, у мікрохвильову пічку чи духовку. Смачного!

Герої «Країни мрій»

      По Алеї та повсюдно на фесті тусуються і самі зірки. Зараз ми підійдемо до однієї з них. Сашко Ярмола, соліст гурту «Гайдамаки», роздягся до пояса і щось говорить своєму синові Пилипові. Для Сашка фаворитами фестивалю стали: «Щиро? «Гайдамаки»!», а для його малечі — «розмальовувати будиночки», тобто дитячий майданчик. Ця галявина взагалі стала номер один не лише для дітей, які зі звичайно російського середовища потрапляли у справжню казку: малеча у спеціальних фартушках розмальовувала картонні українські хатки, сама моделювала одяг — шили полотняні сумки чи крайки та майстрували звірів. «До мене навіть підійшла підприємець і сказала, що нарешті знайшла ті нові моделі одягу, які обов'язково запустить у виробництво, — розповідає «УМ» куратор дитячого ігрового майданчика «Равлик» Ірина Запольська, одна з мрій якої здіснилася після минулорічного фестивалю — до їхньої дитячої програми долучилося дуже багато молоді, митців та журналістів. — Таку спільну творчість найкраще проводити під відкритим небом — і концепція фестивалю для цього якнайкраще підходить. У душі кожного з нас є бажання бути творцем, і ми пропонуємо бути учасниками життя; щоб пластиковий світ, який нас оточує, замінювали відповідними нашому менталітетові органічними матеріалами».

      Найкращий «проект» «Країни мрій» — тандем гурту «Тартак» та фольклористичного ансамблю «Гуляйгород», на який чекали довго і який вдався на всі сто. Ну хіба Положик слова забув... Ну й хіба у перший день, коли ті виступали, було мало люду. Між іншим, Положинському пропонували виступати в суботу, але той полетів на етнічний фестиваль українців у Сопоті, а на двох стільцях, як відомо...

      Перші проби цього тандему, що в результаті знайдуть втілення в альбомі (він уже пишеться), відбулися у березні, коли художній керівник «Гуляйгороду», професійний фольклорист Сергій Постольников радо погодився на співпрацю і запропонував свої варіанти деяких пісень «Тартака» з народними вставками. Отож у результаті маємо вісім пісень з нової програми і три старих, оброблених — «Понад хмарами», «Наше літо» та «Стопроцентний плагіат» і чекаємо на платівку.

      А найбільше розчарування — виступ зірки Узбекистану, яка мешкає в Лондоні. Музика Севари Назархан — якісна, і співає вона теж непогано, але цілу годину слухати пісні в стилі «адин палка, два струна» було нецікаво. Люди нудилися та розмовляли по телефонах. Натомість ще одні гості — «з братньої країни Франції», як запрошує гурт «Ред Кардель» для виконання спільного приспіву Олег Скрипка, приємно вразили. Французький вокаліст говорив завчені фрази українською чисто та часто, їхня музика була французькою та марокканською одночасно, і публіка їх сприймала якнайкраще. А от польському гуртові «Жепчино» потрапити в українську країну мрій не вдалося, вони зіткнулися з вітчизняною реальністю — поляків затримали на митниці, і на фестиваль ті взагалі не потрапили.

Президент «Країни мрій»

      Та якщо на сцені Скрипка — шаман, то до організатора йому ще, звісно, треба рости. Він і сам говорить, що до наступного року фестиваль продумають до глибин, подібно до того, як цього року організували краще, ніж попереднього. От, наприклад, минулоріч була проблема: одна сцена заважала іншій. Цього намагалися уникнути на другому фестивалі, але вдалося мало. І коли грузинський чоловічий ансамбль «Басіані» затягує «Тбілісо», з верхньої сцени чути веселе «гоп-ца-дрица», тобто в результаті — нічого. Щоправда, коли грузини починають «Ще не вмерла Україна» — слова нашого Гімну вони вивчили на революції — чути добре, бо співають усі.

      Утім найбільше нарікань було навіть не на місцеві сцени, а на святкування Дня Дніпра, який відбувався в суботу, одразу під територією «Країни мрій» і «не вписувався у наш настрій своєю музикою та невчасним салютом. «Цікаво, що Управління культури давним давно знало про наш фестиваль, — говорить Олег Скрипка. — Ми вирішували питання з їхньою сценою цілий день, і децибели вони начебто знизили, але наш духовний ворог — попса — все одно заважав».

Мешканці «Країни мрій»

      Найбільше публіки збиралося на вечірні виступи на Великій сцені. Молодь сідає на ковдри та каремати там, «де прим'ята трава та дві волошки в ній», знімає черевички та постоли і босоніж відривається під «Висить ябко, висить». «Ноги — чорні», — говорю я друзям, знесилено гепаючись після танців на наше «сідало» — «...Зате душа чиста!» — відповідають вони. Ще одна фраза фестивалю, оскільки такого єднання однодумців не бачили з часів 4 липня, коли Ющенко на цьому ж Співочому полі оголосив про рішення йти в президенти або з часів Майдану. Через рік Ющенко приходить сюди вже Президентом, а схили все так само вигукують його прізвище. Спочатку планувалося, що Вiктор Андрiйович вийде на сцену під заключну пісню «ВВ», але замість Президента закінчує фестиваль Ніна Матвієнко, Олег Скрипка і багато інших музикантів.

      Киянин Олексій Дрозд прийшов на фестиваль з друзями та родичами: «Мене не було в п'ятницю, тому що, чесно кажучи, не сподівався, що все може так вдатися. Я не сумніваюся, що наступного року буде не тільки так, а ще краще. Крім того, неважливо, хто співатиме, основне — це їхня музика. От, наприклад, цього року ми дуже гарно потанцювали з друзями, які, між іншим, слухають абсолютно іншу музику, під вінницький гурт «Очеретяний Кіт». Єдине, що всіх цікавить: де розташоване Співоче поле. Ми коли сюди добиралися, з усіх зустрічних людей не знав ніхто». Як у класика, який, між іншим, сам не знав, де Співоче поле: «нижче від храмів за течією теж до ріки похилилася Бабародіна, велика та срібляста. Риси обличчя у неї розмиті, очі вузенькі, наче щілинки, і в правиці невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стікає-опливає. Чаша кам'яна під ногами в Бабиродіни стоїть, велика, порожня...» (Олександр Ірванець «Очамимря»). Найпопулярніший спосіб доїзду — від станції метро Арсенальна тролейбусом (маршруткою), до Музею ВВС, а потiм — вниз по схилу. Орієнтовний час провітрювання вишиванок — через рік. Зустрінемося!