— Олександре Володимировичу, коли запрошували до свого приватного дому представників ЗМІ, не боялися, що вашу гостинність зрозуміють не всі?
— Та ні, цього не боюся. Але в пресі не раз звучали закиди про мої «хороми». Це була неправда, тому й вирішив: нехай люди прийдуть і подивляться, що нічого особливого тут немає, живу я так уже віддавна... Тепер, думаю, це питання знято.
— Минуло більше трьох місяців, як ви стали головою обласної адміністрації. Які кроки на новій посаді вважаєте вдалими, а які — не дуже?
— Те, що нам вдалося провести ретельний аналіз економічного та соціального стану регіону, окреслити пріоритети, взяти на контроль основні питання, над якими треба працювати, — це я вважаю вдалими кроками. Серед наших пріоритетів — створення нових робочих місць, нарощування обсягів виробництва, відновлення тваринництва, газифікація сіл, житлове будівництво.
Можливо, треба було бути більш публічним. Тепер треба це виправляти — плануємо спілкування з людьми і через щотижневі прямі ефіри, і безпосередньо під час зустрічей у містах та селах. Вже найближчим часом хочу відвідати всі райони.
— Щодо створення нових робочих місць, що конкретно вдалося зробити?
— У цьому році ми хочемо створити на Черкащині не менше 27 тисяч нових робочих місць. Скажу, що наразі нам вдалося працевлаштувати 7091 людину.
Одразу додам, що область стає привабливою для іноземних інвестицій: з початку року обсяг прямих іноземних інвестицій зріс на 4,5 млн. доларів і становить 126,8 млн. дол. Недавно у складі української делегації я побував у Данії, де ми ознайомилися з тим, як там розвивається тваринницька галузь. У цій країні, де мешкає 5 мільйонів людей, на фермах утримується 25 мільйонів свиней! На Черкащині поголів'я свиней нараховує 389 тисяч, що становить лише 20 відсотків від того, як було у 1990 році. Тепер ведемо мову про те, щоб відновлювати поголів'я цих тварин в області за данськими технологіями. Як конкретно, з допомогою інвестицій, спільних підприємств чи закупівлі у Данії обладнання та свиноматок, — все це буде уточнюватися. Але одну маточну свиноферму на Черкащині обов'язково хочемо мати. Питання розвитку тваринництва виносимо на червневе засідання колегії облдержадміністрації. Будемо вживати заходів, аби щороку виробляти в області близько 100 тис. тонн свинини та яловичини, поставляти на молокозаводи 460 тис. тонн молока. І ще скажу про успіхи: загалом з початку року виробництво валової сільськогосподарської продукції збільшилося, порівняно з минулим роком, на 12,5 відсотка; селяни одержали більше 233 млн. грн. кредитів і посіяли майже 1 мільйон гектарів ранніх зернових та зернобобових культур. Нарешті пройшли довгоочікувані дощі, тож будемо сподіватися на гарний урожай.
— Чи задоволені ви результатами роботи своєї команди? Ще не з'явилося бажання до ротації кадрів?
— Ні, таке бажання поки не з'явилося: надто малий термін люди працюють на своїх посадах, щоб робити якісь висновки. Хоча співбесіди, які ми проводимо з головами райадміністрацій та їх заступниками, підштовхують до протилежних висновків. Наприклад, один районний керівник добре володіє ситуацією, бачить перспективи, інший — просто пливе за течією. Але оцінку треба ставити пізніше: ми всім даємо час для виправлення ситуації.
— Олександре Володимировичу, у багатьох черкащан складається враження, що такі полум'яні революціонери, як Любов Майборода, Микола Булатецький, Петро Чернявський, котрі були відомими в регіоні опозиціонерами до попереднього керівництва, тепер стають опонентами нової влади, за яку боролися. Чому так вийшло?
— Це пояснюється досить банально: люди не отримують ті пости, які хотіли, і їм усе не так. Це найбільша наша проблема — мало посад. Пропозицій від партій багато, а посад мало. Я зробив принципово ті кроки, які повинен був зробити: і Булатецькому, і Чернявському запропонував посади заступників мера міста Черкаси, оскільки вони займалися виборами у місті. Це достатньо високі посади і багато влади. І я сподівався мати в особах цих людей у Черкасах надійну опору. Але вони відмовилися, вони хочуть інших посад. А що стосується Майбороди, то вона поставила конкретну вимогу: або я голова обласної ради, або начальник обласного управління охорони здоров'я. Я не заперечую, нехай виставляє свою кандидатуру, але в обласній раді поки є голова. Мені прикро, що ці люди стають на такий шлях, коли вчора говорили одне, а сьогодні — інше. Знаєте, мені хотілося б, щоб із ними у нас була спільна мова, і без великих амбіцій. Але не виходить. І коли мене запитують: «Як справи?», я відповідаю: «Якщо свої не загризуть, то буде добре».
— Олександре Володимировичу, після виборів на Черкащині змінилося тільки 4 відсотки чиновників, всі інші — на своїх місцях. Саботування в роботі з їх боку не відчуваєте?
— Відчуваю. Будь-яке питання деякі чиновники стараються просто заорганізувати, не виконати, ставляться до нього надто по-казенному. І правду кажуть, що нічого не тішить так душу чиновника, як нечітка команда. Тому, можливо, мене і звинувачують, ніби я жорстко вимагаю конкретики. Та без цього не можна. Ніхто нічого робити не буде. Я відзначаю у чиновників обласного апарату повну відсутність ініціативи. Але, певно, вони саме так звикли працювати, і це треба міняти.
— Не так давно ви започаткували мобільне спілкування з жителями області. Чи виправдало воно себе, чи багато нового вам вдалося дізнатися і чи стане така практика постійною у вашій роботі?
— Безумовно, таке спілкування з людьми, коли напряму дізнаєшся про те, що найбільше їх хвилює, як вони сприймають політику нової влади, буде продовжено. Дуже багато проблем сьогодні у людей накопичилося, особливо у сільського населення, зокрема, там де підприємства не працюють, та і в самих Черкасах їх немало. І все це треба вирішувати.
— До речі, «Україна молода» два роки тому двічі виступала з критичним матеріалом «Історія однієї скарги», в якому розповідалося про те, як по коліна в болоті живуть жителі вулиці Набережної у селі Самгородок Смілянського району. Вони двічі писали листа вашому попереднику пану Льошенку, аби влада допомогла покрити дорогу щебенем. На жаль, віз і досі там. Так от, ті селяни надсилали СМС-повідомлення на «мобілку» і вам. Чи є сподівання, що нова влада допоможе тим людям?
— Усі конкретні звернення взяті на контроль, і допомога буде надана. Що стосується Самгородка, то дорогу по вулиці Набережній включено у план робіт, на її ремонт виділено 40 тисяч гривень, і вже найближчим часом роботи там розпочнуться.
— Олександре Володимировичу, в області було багато розмов про те, як за часів старої влади у селі Шевченкове Звенигородського району під патронатом Президента Кучми відремонтували школу, й сам гарант урочисто перерізав там стрічку, а потім виявилося, що вчитися у тій школі діти не можуть, бо повно недоробок і дуже холодно. Яка ситуація там тепер?
— У Шевченкове виїжджала комісія з Кабінету Міністрів. Ми зі свого боку провели облік усіх недоробок у школі, з'ясували, скільки потрібно коштів, аби довести там усе до пуття. Нині цей документ у Києві, нам пообіцяли виділити з державного бюджету кошти на цю школу.
— Шевченків край проголосив про реалізацію обласної програми «Золота підкова Черкащини». На вашу думку, який термін і які кошти необхідні, щоб землею Тараса та Богдана пішли туристичні групи?
— Знаєте, «Золота підкова Черкащини» — це дуже масштабний проект і, безумовно, він не може бути здійснений за рік чи два. Адже потрібно не лише по-новому представити духовні цінності Черкаської області, а й зробити туристичну інфраструктуру. І не за рахунок бюджетних коштів, а із залученням інвестицій та спонсорських грошей. На все це потрібен час. Але якщо ми це зробимо, то духовна спадщина, яку має Черкащина, даватиме ще й економічні результати. Маю на увазі і трудову зайнятість людей, і відрахування до бюджету. У Шевченковому краю дуже красиві історичні місця, водночас бракує добротних доріг, сучасних готелів, закладів харчування. Все це треба виправляти. Скажу, що в «Золоту підкову» увійдуть не лише Чигирин, Моринці, Канів, а й заповідники «Родина Симиренків» та заповідник трипільської культури в Тальнівському районі.
— Від черкаських бізнесменів чути побоювання, що місцевий бізнес може опинитися поза цією програмою, мовляв, потужні київські бізнесмени не залишать їм місця. Що ви скажете з цього приводу?
— Ця програма добровільна і відкрита для всіх. На мою думку, головне — не хто буде засновником чи власником того чи іншого підприємства, а щоб воно працювало й давало робочі місця та відрахування до бюджету. Звичайно, мені, як і вам, хотілося б, щоб це були черкащани. Але якщо там будуть не черкащани — нічого поганого у цьому не бачу. Важливо, щоб «Золота підкова Черкащини» стала тією реліквією, побачити яку прагнутимуть не лише українці.
— Олександре Володимировичу, ви — донедавна керівник обласної філії Нацбанку — підтримували Віктора Ющенка навіть у ті часи, коли від нього багато хто відвернувся. Були люди, які радили вам цього не робити?
— Звичайно, були. І не раз мені казали: що ти собі думаєш, чим це для тебе закінчиться... Але в мене є свої принципи. Звичайно, було прикро й дико, коли Ющенко приїжджав у Моринці, Шевченкове, а я бачив, як чиновники нерядового складу по кущах ховаються. Особливо врізалося в пам'ять те, коли Ющенко-Прем'єр приїхав у Суботів і побачив, що садиба Хмельницького заросла кропивою вище тину. Він тоді дав завдання зробити доріжку, поставити ворота. Це почали робити, але коли Ющенко пішов у відставку, замовлення на ворота відмінили, а доріжка обірвалася на середині. Тільки у 2005-му ми цю справу завершили. Думаємо зробити до садиби ще й капітальну дорогу.
— У період виборів у прихильників Ющенка на Черкащині згоріла хата, вони сиділи в СІЗО, а міліція кидала «їжаки» під автомобілі, котрі везли людей на Майдан. Як почувалися в цей період ви та ваша родина?
— Погрози вбивства на мою адресу звучали чотири рази. І я вдячний працівникам Служби безпеки області, котрі мене про це попереджали. Я знав, що «донецькі» приїжджали на Черкащину, були тут на полюванні і планували, що після перемоги Януковича чотирьох осіб в області, в тому числі й мене, відстріляють, а інших — посадять. Напередодні другого туру виборів на так званому півосторові Тузла-2 в районі Дахнівки під Черкасами вони святкували перемогу, бо було розписано, що Янукович набере голосів виборців на 3 відсотки більше. Звісно, я хвилювався, але був упевнений в перемозі і навіть не сумнівався у цьому. Рідні мені люди були в надійному місці. Вже потім мені один голова райадміністрації казав: «Ми знали, де твоя сім'я, але ж ми тебе не видали!». Правда, саме там моєї сім'ї й близько не було (сміється).
— Олександре Володимировичу, у перший робочий день на цій посаді вам телефонувала тітка й сказала: «Ти ж дивись, не опозорь нас!». Думка рідних для вас багато значить? Коли приїжджаєте у рідні Водяники, пригоди із свого дитинства згадуєте?
— Рідні є рідні, і жодне привітання так мені не запам'яталося, як слова моєї тітки. А про дитинство нерідко згадую. Я ріс у бабусі, жили ми в старій хаті під соломою, якій було сто років. Бабуся моя спокійна за характером і дуже добра була. По сусідству з нею жила її подруга. Вони обидві мною опікувалися й дуже любили. Я їм також старався допомагати. Але й шкоду міг робити. Пам'ятаю, підлітком, коли побачив, як старші хлопці у «войнушку» грають із самопалами, вирішив і собі такий зробити. В сінях у нас стояв керогаз, і я там той самопал майстрував, а бабусі та її подрузі пояснював, що роблю досліди з хімії. Вони ще старалися не шуміти, аби не заважати «старанному» школяреві... Ще пригадую, як після таких «дослідів» пропалив собі нові штани, а бабуся глянула — і не сварилася. Слава Богу, що ті «досліди» без проблем обійшлися.
— За що нині найбільше болить душа?
— За те, щоб люди нас розуміли. Тільки в них бачу підтримку і вірю в те, що конкретній людині стане жити краще. А чиновники мають збити із себе пиху і служити народовi.
Олександр Черевко
народився 6 квітня 1959 року в селі Водяники Звенигородського району Черкаської області.
Закінчив Черкаський фінансовий технікум і Кишинівський держуніверситет, за фахом — фінансист. Кандидат економічних наук (2004), дійсний член (академік) Української академії наук.
Працював керівником банківських установ у Молдові. З 1991 року — керуючий Золотоніським відділенням Агропромбанку «Україна», з 1996-го по 2005-й — начальник управління Національного банку України в Черкаській області.
2000-2001 — радник Прем'єр-міністра України (Віктора Ющенка) на громадських засадах, по тому — помічник-консультант народного депутата Віктора Ющенка.
Депутат Черкаської обласної ради двох останніх скликань по Звенигородському виборчому округу № 10.
Під час президентських виборів 2004 року — голова обласного виборчого штабу Віктора Ющенка.
З лютого 2005 року — глава Черкаської обласної держадміністрації.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
