Два Олеги — дiд i внук . (Михайла ДОРОГОВИЧА.)
— Олеже Оладаровичу, як оцінюєте 2005 рік?
— Рік був непростий. Вдалося створити заплановану кількість робочих місць, збільшити майже вдвічі середню заробітну плату, суттєво поліпшити промислове виробництво. Маємо найвище в Україні зростання кількості малих підприємств. Ми є лідерами з темпів зростання доходів місцевих бюджетів. Усе це дало можливість Закарпаттю, за останніми рейтинговими показниками Кабміну, піднятися з 22-го на 12-те місце в Україні.
Хоча проблем залишається чимало: це і безробіття, і сповільнення іноземних інвестицій через відомi причини, і нестача фінансування Державної програми ліквідації наслідків паводка, і брак коштів на збереження культурної та історичної спадщини.
— 22 січня виповнюється 60 років із часу створення Закарпатської області. Дехто й тепер критикує такий розвиток історії...
— Якщо коротко, то з возз'єднанням із Україною Закарпаття перестало бути придатком до іноземних держав. А це значить, що ми стали повноцінно розвиватися як народ.
— Возз'єднання відбилося й на долі вашої родини...
— Мій рід — із корінних мукачівців. Дід Людвіг був інспектором шкіл Мукачівської округи. Потім став директором Росвигівської школи. На жаль, війна перекреслила його долю. Призвали в угорську армію, і в 1944 році він потрапив у полон. При перевезенні з одного табору в інший загинув. Навіть точно не знаємо, де саме. Відомо лише, що десь під Харковом.
Другий дід Михайло Бабак — із Київщини, служив у радянській армії. У званні майора авіації згорів у літаку над Берліном. До речі, мамині два брати теж загинули на фронті.
— То у вас вдома — соборна Україна?
— У мене — повний інтернаціонал. Адже дружина Ольга — росіянка, з-під Самари.
— І яким був Мукачів у часи вашого дитинства?
— Батько народився тоді, коли ще офіційно писали «село Росвигово». А нині це — один із головних мікрорайонів міста. А тоді було всього кілька вулиць, у тому числі й наша — Яна Коменського. Тож усе будувалося на моїх очах.
Уже півстоліття живемо на одному місці. Причому в нашому дворі — аж чотири покоління: батьки, ми з дружиною, син із невісткою і найбільша наша радість — онук Олежик.
— Чому пішли вчитися на математика?
— Чесно кажучи, хотів бути медиком. Але після хвороби лікарі рекомендували мені вчитися заочно, аби бути під доглядом батьків. А оскільки медичного заочно не буває, то вступив на математичний. Я люблю точні науки.
З 17 років влаштувався працювати в школу. Спочатку лаборантом, далі вихователем у групі подовженого дня. А вже на старших курсах викладав математику. Так що моє навчання в університеті відразу збiглося з практикою.
— Вас призначили директором школи у 25 років...
— Так, я став наймолодшим директором у Мукачеві. Причому однієї з найбільших і найавторитетніших шкіл — СШ №1. Це була колишня гімназія, яка завжди славилася своїми традиціями. Мені приємно, що це сталося в школі, в якій я вчився, у якій пройшов усі педагогічні щаблі.
— Які враження залишилися від часів вашого директорства у школі?
— Сьогодні починаю розуміти, що затримка із розбудовою демократичного суспільства у нас викликана тiєю системою освіти. Більшість уваги тоді концентрувалося на ідеології, на диктаті, на тому, що учень не має права на свою думку.
Мене двічі хотіли виключити з партії. Одного разу за те, що на педраді ми сиділи спиною до портрета Леніна. Питання розглядали навіть на бюро міськкому партії. На що я відповів, що спиною до Леніна у нас сидять усі керівники, адже портрет був у кожного в кабінеті над столом.
А вдруге хотіли виключити, коли на свято поруч із прапором СРСР на школі вивісили прапор не Української РСР, а іншої республіки. Переплутали, бо там і там була синя смуга, але різної ширини. Завжди шукали до чого придертися.
Наприклад, під час перебудови приходили рахувати, скільки разів керівником на зборах було сказано критики: я це робив неправильно, ми не допрацьовуємо, у нас проблеми і т. iн. Отака штучність у всьому.
Хоча не все було погано в ті часи. Система підбору кадрів, їхня підготовка, навчання відповідальності — те, чого зараз не вистачає.
— А що тоді хотілося змінити у школі?
— Те, що і тепер: менше давати матеріалу, а більше вчити учня самостійності. Треба навчити думати, висловлювати свою думку і її захищати. І вчитель, і учні повинні бути в першу чергу партнерами, співрозмовниками, колегами. Не може людина у 20 років бути вільною, якщо з шести років iз неї ліплять раба.
— Олеже Оладаровичу, дехто вважає вас достатньо різким.
— Дивлячись, що під цим розуміти. Я даю можливість людині себе проявити. Але якщо вона не хоче працювати, не справляється з обов'язками, то мушу вживати заходів. Якщо вчитель погано вчить, а мені кажуть, що в нього двоє дітей, я відповідаю, що забувають про сотні тих, які через нього страждають. Може, це не різкість, а вимогливість?
— А з роками ви змінюєтеся?
— За період, який довелося пережити під час останніх виборів, я на багато що в житті почав дивитися по-іншому. Я став компроміснішим.
— Цікаво, що відомий процес департизації почався саме з вас...
— Я перший вийшов із СДПУ(о), але це ще не була департизація. Я працював начальником управління освіти і науки, а керівник обласної партійної організації Іван Різак був першим заступником «губернатора». Він вимагав від мене, аби поповнити партію примусово-добровільно 5 тисячами освітян. І наполягав замінити всіх керівників, які не є членами СДПУ(о), на партійців. Відразу після цієї розмови з Різаком я написав заяву.
— Але змінився «губернатор», і новий голова облдержадміністрації довго вас на посаді не потерпів.
— Геннадій Москаль запропонував мені повернутися в СДПУ(о). Я сказав, що цього робити не буду. Друга його умова була — перестати спілкуватися з Віктором Балогою, який тоді очолив опозицію.
Тож дружби між нами не було, але й війни — теж. Поки Ющенко не приїхав у Виноградівський район, який я тоді очолював, з гуманітарною допомогою. Москаль зателефонував і заборонив Ющенка зустрічати. А Віктор Андрійович, будучи Прем'єр-міністром, багато зробив для Закарпаття. Тепер знову приїхав із допомогою. На другий день ми разом піднялися на Говерлу. З того часу мене почали знімати з роботи.
— І що було далі?
— Став заступником керівника штабу «Нашої України». Займався парламентськими і президентськими виборами.
— Себто стали другою людиною у штабі після Віктора Балоги?
— Так.
— Що вам дали чотири роки в опозиції?
— Те, що довелося пережити, не хочеться побажати навіть ворогу. Хай ніколи політичні баталії не доходять до використання силових та кримінальних структур. Ці чотири роки, безперечно, не минули даремно.
Тепер, коли приймаю кадрове рішення, стараюся його максимально відстрочити. А все-таки, думаю, може, щось зміниться і не треба буде вживати, як ви кажете, «різких» заходів. За цифрами і показниками насамперед стараєшся бачити людину.
— Вам погрожували за ці роки?
— Так. Але більше я переживав, коли погрожували родині. Наприклад, що внук із садочка може не повернутися. Це викликало хвилювання. Але я розумів: якщо піддатися емоціям, якщо я піду, другий-третій, то ніяких змін в Україні не буде.
— Що вас найбільше вразило під час Помаранчевої революції?
— Дивовижна толерантність, солідарність, взаємодопомога і позитивна аура величезної маси народу. Тому ми добре розуміємо, що люди чекають швидких змін на краще. У них великі сподівання. Але, на жаль, не все вдається вирішити так швидко.
— І який наш головний здобуток за цей час?
— Відкритість суспільства. Кожен тепер може висловити свою думку. Дивіться, навіть всередині партій нині існують різні позиції. Ця демократичність, публічне обговорення рано чи пізно дадуть можливість суспільству знаходити правильні рішення.
— Про що думалось, сідаючи в найвище крісло в області?
— Тут, чесно кажучи, не знаєш — тішитися чи сумувати. Адже чим вища посада, тим більша відповідальність.
— Який головний плюс «губернатора» Гаваші?
— Те, що довелося пропрацювати на різних рівнях — головою райдержадміністрації, в.о. міського голови Мукачева, начальником управління облдержадміністрації, першим заступником «губернатора». Я займався багатьма питаннями і цей досвід вважаю великим плюсом.
— Що вам у своєму характері подобається, а що ні?
— Один із мінусів — не завжди сходу і оперативно приймаю рішення. Люблю розібратися в деталях. А це потребує часу. Хоча, з іншого боку, це плюс. Адже перед тим, як прийняти рішення, стараюся вислухати всіх. Це дає змогу в багатьох випадках уникнути помилки.
— Ви — єдиний голова облдержадміністрації в Україні з партійним значком партії «Реформи і порядок». Ваше керівництво обласною організацією ПРП — випадковість чи закономірність?
— Обласна організація ПРП сформувалась після виборів мера Ужгорода. Це було рішення керівництва партії. Перед парламентськими виборами 2002 року єдиною областю, де не було організації ПРП, виявилось Закарпаття, звідки походить голова партії Віктор Пинзеник.
Він запропонував мені очолити обласну організацію. Знаючи, що ПРП буде йти в команді Ющенка і на парламентські й на президентські вибори, я погодився.
— І що сьогодні представляє обласна організація партії «Реформи і порядок»?
— Можу пишатися тим, що до нас не вступають із меркантильних міркувань. Ми нікого в партію не женемо. До нас iдуть за переконаннями. Маємо близько 2,5 тисячi активних симпатиків.
— Цікаво, як ви познайомилися з дружиною?
— Оля вчилася у будівельному технікумі у Вітебську з моєю однокласницею. І приїхала до неї в гості в Мукачiв. Оскільки я вже працював у школі, то зайшли до мене на роботу. Так все і почалося...
— І довго зустрічалися?
— Три тижні. (Усміхається. — Авт.)
— Ого! І як відреагували батьки?
— А що їм залишалося? Я привів Олю, представив і сказав, що ми подали заяву в ЗАГС.
— А проблем у такій інтернаціональній сім'ї не виникало?
— Ні, бо ми до інтернаціоналізму звикли. Адже батько — угорець, мама — українка з-під Києва.
— А угорською володієте?
— Угорською я почав говорити ще, можливо, раніше, ніж українською. Адже в садок не ходив і часто сидів у бабки. Але вдома ми спілкувалися українською, аби не ставити в незручне становище маму. Тому читаю і розумію вільно. Бракує тільки розмовної практики.
— Судячи з ваших полиць, ви любите читати...
— Люблю.
— І яку книжку прочитали останньою?
— «Код да Вінчі». Люблю детективи, які мають свою філософію, глибину. Запам'яталася фраза одного з героїв: «Мене вже не цікавить, що говорять. Навіть не цікавить, що думають. Найцікавіше, що вони будуть робити після того, як сказали й подумали». Ніби про наш час.
— Ваш улюблений афоризм?
— Не кажи «гоп», доки не перескочиш.
Ужгород.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
У Севастополі ще пам'ятають, як на зорі незалежності України сюди — до міста російських моряків — з метою залякування приїздив Степан Хмара на чолі загону бойовиків УНСО. Другий етап української революції переміг у 2004 році, і севастопольці вже було стали в бойову стійку, аби «відбити напад» нового, тепер цілком легітимного представника «націоналістичної влади з Києва». Відтак призначення Президентом Ющенком на цей непростий регіон росіянина, та ще й із прізвищем Іванов (подвiйного тезки мiнiстра оборони Росiї), мабуть, було оптимальним варіантом у сенсі компромісу.
Сергій Іванов — колишній кримський міліціонер — за дві депутатські каденції змінив чимало провладних фракцій, але навесні 2004-го обрав фактично проющенківську групу «Центр» і під час помаранчевої революції голосував в унісон із «Нашою Україною». Виразом обличчя й зачіскою цей невисокий генерал міліції трохи схожий на «бойовика» Брюса Уїлліса, однак у спілкуванні виявляється досить м'якою й обережною людиною. Очевидно, і в керуванні Севастополем також. Такий ось штрих: Сергій Анатолійович запрошує кореспондентів «УМ» у гості — покупатися в морі, доки тепле, але застерігає від уживання в Севастополі української мови — мовляв, не зрозуміють. Що ж, його завдання — не допустити дестабілізації в місті уже не тільки російської слави, на власному прикладі довести, що Віктор Ющенко і взагалі нова влада — не такі страшні, як їх малює російська пропаганда.
Про те, як пану Іванову ведеться у місті базування Чорноморського флоту Росії, про його наміри й успіхи — в ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». Відбулася наша розмова, до речі, у кулуарах з'їзду «Народного союзу «Наша Україна». Севастопольський голова минулої суботи приїздив до Києва як делегат форуму НСНУ, аби звіритися з «лінією партії». >>
