Радянщина по-сучасному

14.06.2005
      Тему відправлення студентів-медиків на село міністром охорони здоров'я України Миколою Поліщуком ми вже обговорювали на шпальтах «УМ» не раз. Але ось одна точка зору, викладена в листі нашим читачем із Кам'янського району Черкаської області. За словами пана Станіслава Моцара, на селі немає умов для роботи навіть досвідченим медикам. Проте нехай він скаже за себе сам.

      «Шановний пане міністре!

      Не вам розказувати про проблеми сучасної охорони здоров'я. Сьогодні хворий та його рідні мають тільки одну думку: «Де відшукати гроші на лікування?» Із цим сільський житель, як і все суспільство, покірно, на жаль, звикся, мов із лихом, що треба просто пережити.

      І цинізм навіть не в цьому, а в тому, що місцева влада системно знищує кадри та матеріальну базу первинної ланки медицини...  

      Я впевнений, пане міністре, що сьогодні суспільство досі отруєне міфами радянщини. Система ж охорони здоров'я особливо.

      Один із найсильніших —  міф про «безкоштовну» медицину. Другий я б назвав міфом про радянську людину.

      Поясню свою думку. Ми всі за радянських часів підлягали тотальній диспансеризації, що, з одного боку, надзвичайно обюрократило керівні органи системи, а з іншого — дуже ослабило персональну відповідальність за своє здоров'я. Я вважаю, що саме через такий патерналізм держави люди сьогодні, особливо на селі, не дбають про власне здоров'я, не займаються профілактикою хвороб.

      А дільничний лікар виглядає жебраком, бо озброєний, як правило, всього лише стареньким тонометром. Крім того, він ще мусить заповнювати купу бюрократичних і нікому не потрібних паперів, бо ж має начальство, яке вимагає цифр!

      Тому в нас досі діє неписаний закон радянського медика, засвоєний ще з інститутської лави: «Зробив — запиши, не зробив — запиши двічі».

      Отак і обманюємо один одного, аби вижити. Та хворому від нашої середньостатистичної «туфти» не легше, бо не він оцінює якість меддопомоги. Виходить, у нас лікар — не для хворого, а для чиновника від медицини.

      Великої шкоди сільській медицині завдала й автономізація сільських медустанов на бюджетному балансі місцевих рад. Який бюджет може бути в сільської ради? Чим вона може допомогти сільській амбулаторії?

      Що стосується сімейних лікарів: усе нове — давно забуте старе. Були колись земські лікарі, будуть тепер сімейні. А хто такий, власне, «сільський лікар», як не той самий «сімейний лікар»? Якщо є всього один лікар на село, а то й на кілька, то мусить дбати про всіх — від малого до старого.

      А от адміністративна заборона вузьких лікарських спеціальностей та примусове направлення випускників на роботу в село межує з антиконституційністю. По-перше, село сьогодні не готове матеріально прийняти молоде поповнення. Що вже казати про недосвідчених випускників, коли навіть мене, лікаря першої категорії, кандидата медичних наук, скоротили? По-друге, зважимо як на мій досвід та, напевно, і ваш, шановний колего (адже ми все це пройшли і пережили)! Молодий лікар сьогодні повинен мати широке право вибору, а не ставати «бидлом», яким, на жаль, згадаймо, були і ми. Не побажаємо ближньому, чого собі не бажали, пане міністре!

      Про здоров'я мають дбати як самі люди, так і держава. Так би мовити, приватне у суспільному, в діалектичному поєднанні: чим вищий рівень соціального здоров'я, тим здоровішою почуває себе людина, і навпаки. Держава створює пристойні правові, соціальні, медичні, екологічні та інші умови, людина ж активно користується ними в цілях профілактики і лікування. Таким чином, здоров'я стає усвідомленою суспільством сферою купівлі-продажу. Питання тільки в тому, хто і за що платить. Роботу медпрацівника повинні оплачувати не за його кількісною, м'яко кажучи, гіпотетичною звітністю у середньостатистичних цифрах, а за конкретним результатом лікування.

      Я, пане міністре, далекий від намагання присвоїти ідею багатоступеневості й менеджменту в системі охорони здоров'я. Нагадаю, що такий проект детально розроблений ще в 1995 р. кафедрою соціальної гігієни медінституту м. Харкова. Я ж, пройшовши курс лекцій зі згаданого проекту, лише запропонував добровільне медичне страхування на рівні села через вклади строкового характеру з річними відсотками у банку з наступним використанням їх на фінансування дільничної лікарні через цільовий рахунок у сільській раді. Так я став божевільним в очах керівників села і району.

      А тим часом це може бути реальним виходом із глибокої кризи сучасної вітчизняної медицини. Це — мрія сільського лікаря, бо в ній — його майбутнє, його життя. Це мій, врешті-решт, пане міністре, рожевий сон, який продовжую бачити, обходячи порожні будиночки, кабінети, палати, кухню з вибитими вікнами, госпдвір у забур'яненому фруктовому садку, бо вірю, що хвиля відновлення сільської медицини не за горами. Вам, шановний пане міністре, і карти в руки.

З повагою Станіслав МОЦАР,

безробітний сільський лікар I-ї категорії, кандидат медичних наук.

Село Телепино, Кам'янський район, Черкаська область».