Арсен Аваков: Харкiв для нової київської влади — це дверi на Схiд

02.06.2005
Арсен Аваков: Харкiв для нової київської влади — це дверi на Схiд

      У політично-бізнесових колах країни призначення 41-річного Арсена Авакова на посаду голови Харківської облдержадміністрації викликало деякий подив. Рядові ж слобожанцi знизували плечима не менше. Кадровий вибір столиці вони сприйняли хiба як тактичний хід Президента, якому було не з руки бити глечки з «помаранчевим олігархом».

      Цей сумнів мав, швидше, ментальну пересторогу. Досі до керма одного з ключових регіонів України система допускала винятково кадрових управлінців. А тут, страшно подумати — «володар заводів, газет, пароплавів», який не прикидається, за традицією, безсрібником і замість знайомих до болю економічних гасел декларує намір повернути суспільству морально-етичні цінності, діловий клімат і віру в себе. Такий собі залізний прагматик і невиправний ідеаліст в одній особі.

      Як з'ясувалося пізніше, ідеологія нового голови у практичному вимірі має вигляд добре поставленого менеджменту. Аваков не береться за справу, поки не прорахує кінцевий результат, не терпить довгих звітів iз набором незрозумілих для нього понять і нічого не обіцяє лише тому, що вміння обнадіяти людську душу є невід'ємною частиною іміджу вітчизняних чиновників.

 

Ненависник та iдеалiст

      — Арсене Борисовичу, ви маєте імідж успішної людини: банкір, бізнесмен, виробничник, енергетик, співвласник телекомпаній. Це дає підставу припустити, що з колишньою владою ви вміли бодай співіснувати в межах єдиного життєвого простору і що, за великим рахунком, вона вас не кривдила. Але попри все, факт залишається фактом: під час революції ви відкрито перейшли на бік опозиції, хоча перемогу «синьо-білих» у Харкові мало хто ставив під сумнів. Навіщо потрібен діловій людині подібний клопіт?

      — Ви знаєте, чому я ненавиджу колишню владу і чому перейшов до неї в опозицію? Бо все, що маю у житті, отримав не завдяки облдержадміністрації або столичній владі, а тому що разом зі мною працювали люди, які, всупереч багатьом недолугим економічним законам, створили щось власною працею і отримали вигоду. Я ненавиджу владу і за те, що вона позбавила людей віри в ідеали. Вбила віру в те, що людина людині — не вовк, і що не гроші правлять цим світом.

      — Образ бізнесмена-ідеаліста — плід вашої внутрішньої установки, філософії чи несподівано вдалий піар?

      — Я глибоко переконаний, що в основі будь-якого руху суспільства вперед лежить гармонійний союз ідеалів, підкріплений певною матеріальною базою. Той, хто вивчав марксизм-ленінізм і політекономію у старих радянських вищих школах, називали це базисом і надбудовою. Сьогодні я цю думку сформулював би так: рух уперед неможливий без зосередження ідеалів у певному інтелектуальному середовищі й не матиме перспективи, якщо не грунтуватиметься на конкретній матеріальній основі. Будь-яка ідея мусить бути підкріплена матеріально. І навпаки, будь-який статок у своїй основі повинен мати внутрішній стрижень і мораль, інакше він буде депресивним за своєю суттю.

      І ще одна особливість філософії нової влади — ця влада для людей. Вона працюватиме для них, незважаючи на те, як до неї ставляться, подобається чи не подобається їй склад пікету під вікном. Хоче того пенсіонер чи не хоче, перебуває він у полоні своїх ілюзій чи ні, ми все одно прийшли забезпечити йому краще життя.

      — Вашому попередникові часто закидали те, що він своєму столичному патрону служить більше, ніж рідній області. Ви вже визначилися з пріоритетами?

      — Служити потрібно не Президентовi чи уряду, а країні. Служити лише Президенту для мене немає жодного сенсу. Я підтримую його в ім'я тих ідей, які він декларує. Заради цього я й прийшов на цю невдячну роботу, яка позбавила спокою і сну.

      — Чи може ідеаліст у нашому наскрізь прагматичному світі розраховувати на суттєву перемогу?

      — Це питання риторичне, але для мене є ключовим. Якби я не вірив у цю перемогу, в ці ідеали, то ніколи б не прийняв пропозицію очолити регіон. Я вірю в те, що роблю. Інакше мені було б просто нецікаво жити.

      — Чи спрацьовує філософія ідеаліста на практиці? Наскільки я зрозуміла з ваших останніх виступів у пресі, ви свідомо уникли публічного аналізу першої «стоденки» на новому посту. Невже немає що поставити собі у заслугу?

      — Я найменше сьогодні думаю про це. Просто намагаюся працювати в межах визначеної системи при наявності позитивних результатів. Але ставити це собі в заслугу ще рано. На мій погляд, нам вдалося, перш за все, змінити клімат, який панує у колі управлінського персоналу. Впевнений, саме з цього починаються всі решта змін. Таким є головний зміст, і ні про що інше серйозно говорити не можна. Так, ми маємо прогрес у промисловості, але насправді він вторинний, і я не подавав би його під «вивіскою» якісних змін влади. Він, швидше, заслуга наших людей. Ми ж повинні зараз відкоригувати основні фундаментальні речі, а потім уже йти далі.

Спершу — крила, танки — потiм

      — Віктор Ющенко порадив регіональним керівникам зосередити свою увагу на кількох напрямах роботи і в такий спосіб продемонструвати найближчим часом свою успішність. Яким є вибір вашої команди?

      — По-перше, змінити діловий клімат у суспільстві. Це фундаментальна річ, і , вважаю, вона вдається. По-друге, звісно ж, радикально очевидним, реальним. Усередині цього зростання ми виділили авіабудування. Сьогодні тут спостерігається максимальна активність,  тому я тримаю в себе у кабінеті макет літака, а не, скажімо, танка. Хоча підкреслюю, проблема виробництва харківської бронетехніки теж сьогодні ефективно обговорюється на державному рівні.

      Чому ми хочемо досягти радикального успіху на одному з промислових гігантів авіапрому? Бо це автоматично потягне за собою кооперацію зі значною кількістю підприємств. Лише в Харківській області їх майже тридцять. А по всій Україні ще більше. Якщо нам пощастить підтягти ХАЗ, він поведе за собою весь сектор економіки, в тому числі — науку й освіту. Днями у мене був пан Ман, який прагне розглянути питання гігантських інвестицій. Ідеться про півмільярда доларів. Тобто навколо цієї ідеї починають розгортатися проекти, які дозволять випускати не по півтора літака на рік, а по 15-20-30. Це наше надзавдання.

      Третя мета стосується підвищення заробітної плати. Тут ідеться не стільки про саме зростання доходів харків'ян, стільки про зміну філософії роботодавців, які мусять усвідомити цей процес і вивести зарплату з тіньового до легального сектору. Ми ставимо завдання простимулювати як державні підприємства, так і приватний бізнес (приватники, до речі, платять непогані гроші, але ховаються з ними від держави), аби середня заробітна плата в регіоні становила б принаймні 800—900 гривень на місяць.

      Четвертий пріоритет випливає з першого, тобто морального, стану суспільства. Це розвиток освітньої і культурної сфери, ставлення громади до цих речей. Саме тому ми сказали про бібліотеки. У кожному населеному пункті людина має право (якщо вона сама високих моральних якостей чи потреб освітніх) отримати таку інформаційну можливість. Ми довго готувалися до реалізації цього проекту і зрештою вийшли на конкретну схему. Завдання стоїть таке: створити приміщення, найняти людей, забезпечити їх зарплатою, надати стартові фонди, які шукатимемо у благодійних організаціях, а ставки закладемо в бюджет.

      З енергії цих ідей у нас почали розвиватися й інші. У тому ж Краснокутському районі після того, як ми зачепили цей культурний пласт, стали відбуватися просто дивовижні речі. Там у нас і поетеси є, і книги видають, і вечори проводять, і, нарешті, люди пригадали, що саме у них Іван Мазепа «коронувався» на гетьмана. Тепер у нас у кожному районі виникла цікавість до свого коріння. І в цьому насправді багато глибокого сенсу, адже подібний патріотичний порив обов'язково дасть хороші результати.

Арсен i його команда

      — Вам вдалося сформувати команду, яка спроможна працювати в межах саме такої управлінської схеми?

      — Процес призначень у нас тривав довгих сто днів. Що тут скажеш? Є плюси і мінуси в тому, що довелося змінити всіх колишніх керівників. Багато хто з них впав жертвою конформізму і угодовства з власним сумлінням. Головна моя претензія до старої влади в тому, що вона поставила людей на шпагат своїми моральними якостями і вимогами з боку керівників держави. Цим вони повністю викривили і деморалізували суспільство. Тому людям, які будучи висококласними професіоналами, пішли на змову з власною совістю і скоїли великий чи малий злочин проти власних громадян, ми повинні (тут я абсолютно згоден з Президентом) надати можливість відпочити від влади. Я глибоко переконаний, що найдостойніші з них через півроку чи рік займуть своє місце у цьому житті.

      Серед новопризначених керівників — дуже великий віковий дiапазон. Найстаршому — 56, двом наймолодшим — по 26. Останні, при всіх моїх хвилюваннях, — одні з кращих.

      Визнаю, процес добору кадрів дуже складний. Але серед тих, кого ми призначили на посаду голів райдержадміністрації, немає таких, ким я був би різко невдоволений. Так, багато хто з них вчиться, робить помилки, але ми намагаємося їм допомогти. Зрештою, їм дістався нелегкий шматок роботи. У нас є, скажімо, райони, де до 30 відсотків земельних угідь не оброблялися взагалі, а зі статистики цього не було видно...

      — Процес так званого «притирання» кадрів у вищому ешелоні влади вже став притчею во язицах. Президентовi нерідко доводиться виступати в ролі арбітра міжосібних сутичок. Чи є протиріччя у складі вашої команди?

      — Я працюю тут не для компромісу з політиками, а для результату, тому всередині команди ніяких протиріч немає.

      — А чому, в такому разі, ви відмовилися від послуг керівника обласного відділення партії «Наша Україна» Івана Варченка як радника на громадських засадах?

      — Коли в облдержадміністрації створюється група радників, вона працює над тими проблемами, які не в змозі вирішити управлінський апарат. Ідеться, скажімо, про стратегічні напрями, довгострокове планування. На цій основі роблять конкретні висновки, відпрацьовують конкретні рішення, які згодом будуть використані у публічній політиці. Подібні консультації проходять у вузькому колі фахівців. Коли ж пан Варченко, будучи моїм радником, продовжує консультувати мене через вікно з мегафоном у руках, то ця ситуація дещо ненормальна. Тому, поважаючи Івана Григоровича й далі, я просто відновив статус-кво. Працюватимемо так, щоб він впливав на мене не як радник, а як політик. Це, мабуть, правильно і гармонійно.

Плацдарм для походу на Схiд, Едуард Лимонов та iнтернет-форуми

      — Арсене Борисовичу, в української правлячої еліти вже склалася традиція йти до влади з високо піднятими антикорупційними гаслами. А чому ви так довго з цього приводу мовчите?

      — А хто вам сказав, що я розпочав свою діяльність не з боротьби з корупцією? Це дуже важливе і серйозне питання, яке потребує не рекламного, не ситуативного підходу. Корупція на Харківщині має місце у великих масштабах. Скажімо, недавно була перекрита діяльність злочинного угруповання, члени якого розкрадали газовий конденсат на території кількох районів — Валківського, Коломацького, Красноградського і Краснокутського. Обсяг цих махінацій сягав десятків, сотень мільйонів гривень на рік. Було також покладено край «лівим» операціям у лісовому господарстві, коли в результаті наших перших кроків із контролю у цій сфері зростання промислового виробництва в області сягнуло 46 відсотків. Це свідчить про те, що до того, як ми навели тут порядок, кожне друге дерево було «лівим».

      — Словосполучення «харківський потенціал» керівники усіх рангів за десять останніх років встигли заялозити до такої міри, що воно сприймається тепер як добре радянське гасло: красиве по формі, але порожнє за змістом. Що це поняття означає для вас?

      — Сталося так, що Харків здавна вважають інтелектуальною столицею України. У нас найбільша кількість студентів, є багато НДІ. Так, у нас є ХТЗ з усіма властивими йому пролетарськими традиціями, є культурно-інтелектуальний центр із богемним стилем життя і є те, що зв'язує ці два полярні світи в одну потужну спільноту. Той таки Едуард Лимонов перебрався з харківської околицi на вулицю Сумську і, сприйнявши себе через цю своєрідність, став відомим у світі письменником. Я зараз звернувся з клопотанням, аби його пустили на Батьківщину, і він зміг провідати хвору матір. На мій погляд, це обурливо і неправильно, що режим Кучми, потураючи російському тоталітарному режиму, перетворив його на персону нон-грата.

      Говорячи про харківський потенціал, я б сказав ще й таке. У Харкова ніколи не було фанатизму. Так, він постійно вариться у власному казанi, він весь у своїх ідеях, комерційних проектах, але при цьому його неможливо збити на якийсь крайній радикалізм. Тому його потенціал завжди дуже високий. Треба лише надати йому можливість розкритися.

      — Чи розуміє це, з вашої точки зору, нова столична влада?

      — Я постійно говорю київським керівникам про те, що Харків — це плацдарм і шлях на Схід. Саме тут можна отримати максимальний результат, саме харків'яни можуть найбільш адекватно сприйняти нові реформи. Коли я заступив на посаду голови і на співбесідах постійно озвучував цю думку, то дивився їм у вічі й запитував: «Ви це усвідомлюєте? Ви будете мене підтримувати?». Я отримав схвальну відповідь скрізь.

      — У свій час ви неабияк здивували харків'ян активною участю в інтернет-форумах і, як не дивно, не облишили цю справу й досі. Це спроба бути модним чи стиль вашої роботи?

      — Я для себе відчув, і зі мною погодилися мої колеги з облдержадміністрації, що такий механізм (між іншим, до кінця ще не вивчений) дозволить новій владі отримати певний зріз і деяку оцінку подіям, які відбуваються у суспільстві. До того ж консолідоване формування поглядів є чимось на зразок суспільної моральності, яка завжди волає, коли у нас щось не так. Висловлені думки я намагаюся реалізувати на практиці, а також маю надію, що ігрове сприйняття подібного спілкування невдовзі перейде у мiру певної відповідальності. Це мені допоможе в роботі.

  • «Якщо людина знає свiй родовiд, вона стає сильнiшою»

    В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>

  • Віктор Матчук: Насамперед займатимусь «дурнями і дорогами»

    Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>

  • Олег Гаваші: Те, що довелося пережити, не хочеться побажати навіть ворогу

    22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>

  • Нова влада-2

    Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
    Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
    У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
    Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
    А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
    А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
    Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
    А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>

  • «Я відкрив для себе дуже цікаву Луганщину»,

    Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
    Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>

  • Іван Гладуняк: Люди зачекалися чесної влади

    Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>