Коуч для розвідників Роман Вільховецький: «Всі мої хлопці хочуть воювати, хочуть іти вперед»

13.12.2023
Коуч для розвідників Роман Вільховецький: «Всі мої хлопці хочуть воювати, хочуть іти вперед»

Розвідник мусить мати відмінну підготовку. (Фото «Суспільного».)

Перед тим як стати Коучем (і за позивним, і за суттю. — Авт.) для розвідників, Роман Вільховецький пройшов три фронти — Харківський, Луганський та Бахмутський.

 

На початку повномасштабної війни він був одним з наймолодших командирів добровольчого формування ТГ «Хартія», що нині має статус 13-ї бригади Нацгвардії України.

 

На передовій чемпіон Європи з кількох видів спорту не лише нищив ворога у найгарячіших точках, а й займався організацією спостережних пунктів та оборонних укріплень.

 

А ще, за словами побратимів, навіть під обстрілами, десь у підвалах, з ліхтариком читав книги з бойової підготовки і змушував учитися інших. Сьогодні весь отриманий досвід та знання передає майбутнім спецпризначенцям, які мусять стати, без перебільшення, універсальними солдатами.

«Хлопця треба довести до стану, коли він уже не тримається на ногах»

— Романе, підготувати розвідника вочевидь непросто, оскільки він повинен уміти все. Чи існують якісь критерії відбору кандидатів?


— Так, звичайно. У першу чергу — бажання. До нас ідуть лише добровільно, — розповів Коуч «Харківському пресклубу». — Потім проходить тест на фізичну витривалість. Кандидат мусить пробігти 10 кілометрів у берцях та формі і, як-то кажуть, не вмерти. А далі починаються психологічні питання. Людина щойно прибігла — голова гуде, дихати важко, а ти його починаєш «мордувати» табличкою множення і відтисканням від землі.

 

Тобто хлопця треба довести до стану, коли він уже не тримається на ногах, проте здатний показати характер без оцього «я втомився, не можу». Потрібен дійсно справжній характер. Якщо людина падає, але встає зі словами: «Ні, я хочу! Дозвольте ще раз спробую», то це наша людина. «Фізуху» ми підтягнемо, але повинні бути внутрішній залізний стрижень і бажання.


Недавно був такий випадок. Хлопець­ пройшов фактично все. Тоді ми його підвели до річки і кажемо: «Пливи». На вулиці холодно, погода — глибоко осіння. Він подивився з-під лоба і починає роздягатися. Ми йому: «Ні-ні, ти мусиш бути в амуніції». Він знімає рюкзак. Ми йому: «Ні, так, пливи». Німа пауза, проте хлопець іде у воду. Я ледве встиг схопити його за руку. Ось таких беремо.


А далі з добровольцем треба просто працювати. Багато. Спочатку йде базова підготовка в Україні, потім також базова — за кордоном. Повернувшись сюди, тренуємося, доукомплектовуємося. Є чимало спеціалізованих курсів усередині країни.


Ти мусиш уміти все. Кажуть, найскладніше тим, хто перебуває на першій лінії, але розвідники йдуть перед ними. Тобто йдуть туди, куди піхота ще не заходила, бо саме вони повинні її туди завести. Якщо виникає якесь складне завдання, то відправляють розвідку. Потрібно мати відмінну фізичну форму, адже на собі доведеться багато чого нести. Ідеальне володіння зброєю теж необхідне, тому що у тилу противника на тебе часто суне велика кількість людей, яку треба перемогти.


— Чим вас вразили американські тренувальні полігони, куди ви їздили вже не раз?


— Вузькою специфікою. Якщо, наприклад, потрібно відпрацювати зачистку будівель, то бійців відвезуть до спеціально зведеного містечка чи села. Самі будівлі теж відрізняються. Є архітектура і європейського стилю, і східного. Причому з усіма комунікаціями, ресторанами, школами, поліцейськими дільницями. Бачив навіть кіоск з вивіскою «Ювелірка», де на полицях лежить біжутерія.

 

Пам’ятаю також, як один будинок, за легендою, ми спочатку зачищали, а потім обороняли. Заходжу, а там — справжня біолабораторія, де нібито чорні трансплантологи розчленовували людей. Усе дуже реалістично.

Роман Вільховецький, позивний Коуч.


— З іноземними інструкторами знаходили спільну мову?


— Так. Нас учили американці. Але у них немає досвіду, який є у нас. Багато хто з них побував на двох війнах (Афганістан, Сирія), але там була зовсім­ інша війна. Не всі алгоритми дій нам підходять. Десь 50 на 50. Інформацію треба фільтрувати. Ба більше, коли ми показували їм відео з наших боїв, у них одразу — величезні очі. Такого вони не бачили, тому самі казали: «Ми у вас теж вчимося».


Загалом у них уся підготовка базується на практиці. Кожен боєць володіє фактично всіма видами зброї, водить автомобіль, працює з приладами нічного бачення. У нас це привілеї Сил спеціальних операцій, а там усе вміє навіть звичайний піхотинець.


— Звісно, таких полігонів у нас немає. А чи вистачає сьогодні технічних ресурсів, аби розвідник почувався впевнено на передовій?


— Для виконання поставлених завдань потрібні сили і засоби, яких нам, чесно кажучи, не вистачає. Наприклад, зараз ми готуємося до виїзду. Нам украй потрібні дрони з тепловізорами, адже коли ти йтимеш у розвідку на відкритій місцевості, то просто нікуди не дійдеш. Та навіть пересування посадкою без дрона — це вірна смерть. Сьогодні ситуація з БПЛА стала у нас трохи кращою, але у них теж стало краще. Ми вчимося, і вони вчаться, тому динаміка війни дуже сильна.

«За ніч ситуація змінювалася кардинально»

— Романе, перш ніж стати коучем, ви пройшли одразу три фронти — Харківський, Луганський і Бахмут. Напевно, це був зовсім різний досвід?


— Так, на всіх трьох напрямках була різна війна. На Харківському постійно працювала артилерія. Вони ж планували заїхати і пройтися парадним маршем. Заїхали, але їх знищили. Було величезне бажання відкинути росіян подалі від міста, щоб вони не руйнували Салтівку. У центрі теж були прильоти. Серце кров’ю обливалося від руїн.


Моя перша операція була біля Питомника. Це поблизу дороги на Бєлгород. Нас безперервно поливали вогнем. Якщо траплялася тиша, то не довше, ніж на 30 хвилин. Причому ти нічого не бачиш. Просто чути, що танк завівся, виїхав і одразу починає «розбирати» все навкруги. Далі приєднується артилерія. Виліт — і одразу приліт. Стрілецьких боїв там не було. Вони стояли через поле від нас. За три кілометри.


— Тобто ви відкинули рашистів від Харкова і тримали оборону?


— Так. А на Луганському напрямку ми наступали. То вже була війна у замінованих посадках, на полях, у болоті. Над нами постійно висіли дрони. По нас працювали снайпери. У Бахмуті — ще інша ситуація, оскільки ми тримали місто. Бої точилися за кожну вулицю, за кожен будинок із застосуванням усіх видів озброєння. По нас било все, від авіації до артилерії. Противник біля тебе міг з’явитися просто зненацька, перетнувши дорогу з протилежного боку. Один і той же будинок переходив з рук у руки по кілька разів, я вже не кажу про вулиці.


— Проти вас воював «Вагнер»?


— Не тільки. Якщо на Харківському напрямку на нас ішли теж необстріляні війська, то в Бахмуті були ВДВ, що вже воювали. Був і «Вагнер», який не шкодував ні чужих, ні своїх. Їм допомагали так звані «чмобіки» — «витратний» матеріал. Росіяни щось вигадували, ми щось вигадували. За ніч ситуація змінювалася кардинально.


— Тобто це не вигадка, що мобілізовані у них служать гарматним м’ясом?


— Не знаю, як зараз, а тоді довелося спостерігати таку картину. Взяли ми, наприклад, вулицю — і бачимо, як противник заводить піхоту для підготовки наступного бою. Вони тягають ящики з боєкомплектом і можуть навіть спокійно ходити вулицею без страху бути вбитими. А якщо вбили — нічого, росія велика, ще пришлють. Далі на підготовлені позиції, так би мовити, «налєгкє» заходять професіонали і виконують штурмові дії.


У «вагнерівців», відповідно, гарматним м’ясом служили зеки, яких запускали у відкриті посадки по 30-40 осіб. Ми витрачали на них боєкомплекти, ресурси, засвічували свої позиції. Після цього, накриваючи нас вогнем, ішли досвідчені. Ось у такий спосіб противник утилізовував усіх мобілізованих злочинців. Ми тримали оборону переважно на заводі й думали, що повторимо подвиг «Азовсталі». Але нас згодом перевели на інший напрямок.


— Однією з причин гальмування контрнаступу фахівці наразі називають той факт, що рашисти скрізь нарили непролазні траншеї. Це так?


— Так. Ви можете подивитися на карті Токмацький напрямок. Це поля і суцільні посадки. Кожна з цих посадок — окопана. Там сидять росіяни. Як їх вибити звідти? Тільки штурмовими групами. Треба заходити піхотою і перевіряти кожен окоп. Але це все наші втрати.


До речі, інженерія у них розвинена дуже добре. Копати вони дійсно вміють. У зайнятих селах вирили траншеї від хати до хати. А в самих хатах попідривали підлоги, вирили ями й з’єднали їх з вуличними окопами. А далі просто лежать на дивані й чекають штурму. Потім спокійно одягають броники, беруть ­зброю і йдуть воювати. А ось українці чомусь лінуються. Мовляв, якось буде. Може, й так «пронесе». Це абсолютно неправильний підхід. Я своїх змушую.

«Всі мої хлопці хочуть воювати, хочуть іти вперед»

— Романе, зараз військові аналітики говорять про зимову кампанію без особливого оптимізму. А що ви думаєте з цього приводу? Ваші бійці готові?


— Я дуже самокритична людина, своїх треную добре, але при цьому кажу: «Ми готові на 30 відсотків». Потрібно, щоб у кожного був бойовий досвід. Потрібно постійно тренуватися, доукомплектовувати техніку. Лише тоді ми будемо готові. Втім, мої хлопці зараз у добрій фізичній і психологічній формі. Вони всі хочуть воювати, хочуть іти вперед. Але якщо на все подивитися професійно, то потрібно працювати далі. Тобто постійно. Іноді шукаю особливі методи впливу.


— Зараз нерідко лунає пропозиція зайти на територію росії й створити буферну зону, щоб їхня артилерія не била по наших містах і селах. Як ви думаєте, після всього, що вони у нас накоїли, ми маємо на це моральне право?


— З військової точки зору, це дійсно слушна ідея. Але як людина я хочу відбити лише своє та домогтися справедливості.


— А які успіхи на фронті ви назвали б остаточною перемогою?


— Відбиття всіх наших територій, включно з Кримом. А далі необхідно вздовж усього кордону окопатися у десять ліній, звести 30-метрову стіну, замінувати все, що тільки можна, й тримати кордон так, аби вони ніколи більше сюди не зайшли.