І я, як батько!

03.09.2004

      У довколопершовересневий період як ніколи  хочеться поговорити про дітей. А на сторінці «ЛЯ-ЛЯ-ФА» — про зірок. Тож — зірки-мами і їхні діти. Традиції материнства в Україні, на відміну від Європи, потужніші: мало-хто залишає дітей на першому році життя на руках у нянь чи, вдягаючи ділові костюми та намазуючи губи, дивлячись у бокове скло робочої машини, мчить на «круглі столи» та переговори. Наші мами годують дітей грудьми, варять їм овочеві супчики та співають колискові й в усьому і всюди намагаються бути своїм дітям ближчими, навіть коли на це немає часу. У зірок часу, як відомо, завжди бракує. Як вони поєднують гастролі, гримерні та лаштунки із сімейними переглядами мультиків «Ну, постривай!» та пасочками в пісочницях розповідають:

      Оксана Пекун: «Моє найбільше щастя в житті звати Лідуся — на честь мами, вона її першою після пологів на руках тримала. На жаль, донечка живе не зі мною, в Києві, а з нею — у Тернополі. Бабуся її виховує так, як і мене: Ліда співає і опановує фортепіано. Мабуть, любов до творчості вона всмоктала з материнським молоком ще немовлям. Коли доньці було 6 місяців, я поїхала на конкурс Івасюка. Були ми тоді з мамою у всеозброєнні: з дитячим візочком, переносною плиточкою... Погодую її — на сцену, потім прибіжу на годинку — знову на сцену. Так вона і виросла, зараз тільки мені вказівки і дає. Збираюсь на концерт, вона огляне критичним оком, там підтягне, там поправить.

      Спілкуємося з нею кожного дня телефоном, пліткуємо. Зараз я паралельно займаюся тим, щоб переселити її до Києва, але з такими постійними гонками це ніяк не вдається: прибігли додому, кинули сумки, прийняли душ — і далі, далі...»

      Таїсія Повалій: «У мене є дорослий син Денис. Він вчиться в Інституті міжнародних відносин, дуже самостійний. Музичні задатки в нього теж непогані: сам пише й аранжує музику. В останньому альбомі «Серденько» ми співали з ним дуетом його ж пісню (музика+слова) «Сонячний промінь». Денис — моя дитина від першого шлюбу. З цього приводу ми з Ігорем жартуємо, що маємо п'ять шлюбів: я — його третя дружина, а він — мій другий чоловік. В особистому життi в мене все чудово, маємо класний триповерховий будинок з землею 25 соток під Києвом. Звичайно, нам хочеться ще одну дитину, але, зважаючи на графік, коли щомісяця маємо 10—15 концертів, і на наш великий колектив, люди ж не матимуть роботи... Мабуть, іще почекаємо».

      Жанна Боднарук: «Андрію Карпенкові уже сім років, він — студент театрального факультету Київської дитячої академії мистецтв. Виховання сина в божевільному ритмі життя артиста мені дається непросто. Але впевнена, що все в моїх руках, я справляюсь. Допомагає, звичайно, мама, хоча вона й  живе в Чернігові. Але  якщо треба, то відпрошується з роботи і миттю приїздить до столиці. Я радію, що те виховання, з яким росла я, тепер отримає мій син. Деколи навіть кажу матері: «Чому ти мені свій педагогізм не передала?».

      Чи виникало питання про тимчасову відпустку з догляду — ні! Андрій народився 15 травня, а День молоді не за горами, так я з місячним сином вже на сцені тоді співала... Та він узагалі в нас за кулісами з трьох років живе, а коли почує, що є можливість поїхати на концерт чи гастролі, то одразу готовий усе кинути».

      Марічка Бурмака: «Моя Ярина саме сидить біля мене — ми їдемо на прямий ефір «5-го каналу». Їй уже дев'ять. Коли я чекала донечку — це був 94-й рік, то на шостому місяці записувала альбом «Лишається надія», було і відео. Тоді про те, що я вагітна, ніхто не знав, а коли відеоверсія вже пізніше, після пологів, з'явилась на екранах, люди, які зустрічали мене на вулиці, чи наші знайомі ніяк не могли повірити, що це я... Деякі пісні записувались на восьмому, а «Відлітає печаль» навіть на дев'ятому місяці. Згодом довелося їхати до Москви, на «Українські дні на Арбаті». Тоді Ярині було три з половиною мiсяцi. Люди, що їхали разом з нами в купе, на якийсь час виходили, я зціджувала молоко... Потім, коли їй було шість мiсяцiв, я вела культурологічну програму «КІН»: удень — зйомки, вночі — Ярина. Вона взагалі в мене не любить спати; так з того часу я п'ю дуже багато кави, люди дивуються, чому так... У цілому ж дуже багато припадало на батьків, вона в них, у Харкові, гостювала часто. Та й цього літа вони разом відпочивали на морі. В мене тільки кілька випадкових днів було для цього.

      А щойно ми були на зйомках LG-Караоке, тепер у таксі на прямий ефір... Яринко, а тобі подобається? Каже, що так! А хочеш стати такою, як мама? Каже, що ні...»

      Надія Шестак: «Я думаю, що жінка без сім'ї — це неповноцінна жінка. Це для чоловіків на першому місці може бути робота, а нам треба бути якомога ближчими до рідних. Можливо, саме тому моя декретна відпустка тривала вісім років. Саме стільки зараз має мій старший син — Олег, а меншому — Василькові — два з половиною. На першому місці для мене — вони, а вже потім — кар'єрний ріст. Плідну роботу в другому напрямі я розпочала зовсім нещодавно, давши 19 травня сольник у Палаці «Україна». Зараз, коли старший уже ходить до школи (київська школа «Тріумф», колишня назва — «Плекальня»), я можу, не хвилюючись, доручити йому доглянути меншого. Знаєте, діти  (не лише чужі, а й свої)  так швидко ростуть, що я й не помітила, як ці вісім років проминули. Я з ними разом росла і навіть сама дорослішала, спостерігала, намагалась зблизитися. А вже вчора старший приніс зі школи три оцінки: дві дванадцятки з української мови і одну десятку...»

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>