Номер 137 за 18.09.2014
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Людмила Гриневич: «Стікаючи кров’ю в ХХ столітті, ми прикривали Європу»
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

«Петлюрівець» продає Україну «загниваючому» Заходу... Такими пропагандистськими політичними карикатурами у 1920 роки готували психологічний ґрунт до «безкровної війни» 33-го.

Відчуття, що «таке вже було», впродовж останніх кількох місяців не полишає мешканців України, хоч трохи знайомих з історією. Найперше згадується 1918-й, з недовговічною «Донецько-Криворізькою республікою», скоординовані червоною Росією повстання на заводі «Арсенал» та похід війська Муравйова на Київ. Що було потім — нове покоління українців отримало шанс дізнатися у школах із підручників. Старше й середнє покоління, за винятком надзвичайно допитливих (що читали котрісь із виданих мізерним накладом книжок чи переглядали документальне кіно, демонстроване на українських телеканалах чомусь серед ночі), про важкі історичні події дізнавалися переважно з власного досвіду чи розповідей родичів. Тепер є нагода відтворити цілісну картину однієї з найтрагічніших подій загальноукраїнської історії, довкола якої найбільше недомовок, домислів чи перекручень — народовбивство 1932—33 років. Створений рік тому Український центр досліджень Голодомору, який очолює доктор історичних наук, відома дослідниця радянської голодотворної політики, фахівець iз питань національної пам’яті Людмила Гриневич, вивчає це явище всебічно й у ширшому історичному контексті, що дозволяє порівнювати Голодомор з іншими подібними злочинами комуністичних та імперських режимів.

«Ту бридоту потрібно знищити...»

— Пані Людмило, ви кілька років працюєте над створенням детальних «Хронік» 1927—1933 років. І чи не вперше з українських дослідників звертаєте увагу на радянську пропаганду в «підготовчий» період перед геноцидом. Якою була її роль у жахливому злочині?

— Так, я спеціально вивчала пропаганду тих років, зокрема приховані смислові коди політичної карикатури та агітаційних плакатів. Вони, по суті, готували психологічне тло для подальшого нищення цілих суспільних верств. У нагоді став концепт Жака Семелена, який у своїй праці 2007 року «Очищувати і знищувати» запровадив поняття «уявна ненависть». Він сформулював цікавий методологічний підхід, який дозволяє нам поглянути на те, як через пропаганду, зокрема карикатури, конструюється «образ ворога». У нашому випадку — «попа», «куркуля» і «петлюрівця». Отже, спочатку відбувається ідентифікація ворога. Потім — дегуманізація його образу. Як на цих карикатурах: «свиня-куркуль», «гусак-піп», «гадюка-петлюрівець». Після цього різними засобами навіюється думка про потребу їх нищення — задля «очищення» суспільства.

Радянські карикатури показують «куркулів» не тільки огидними, із загрозливою зброєю, а й часто-густо — з виразним натяком на національну приналежність. Бідняк зображувався у цей період зазвичай у «пролетарському», міському одязі. А куркуль часто мав ознаки етнічного українця: або з характерними вусами, або у вишиванці. В одній із політичних карикатур червона дуля протиставлена українському національному символу — тризубові, в іншій — петлюрівець «торгує» Україною, пропонуючи її Заходу. Тобто йде навіювання і впровадження в суспільну свідомість ідеї про те, що тільки радянська, «пролетарська» Україна і тільки у складі Союзу РСР може бути «справді українською». А УНР — то проект ворожий, контрреволюційний. Загалом, із допомогою таких карикатур, як я вже зазначала, торувався шлях до репресій. Політика «рознаціоналення» провадилася впродовж десятиліть і досягла значних успіхів. Велика частина населення, яка в досліджуваний мною період вважала українську мову рідною і мислила по-українськи, на період 1980-х стала безнаціональною, витравила у себе пам’ять про те, що в 1920—30-тi роки протест в Україні був не тільки соціальним, а й національним.

— Чи є щось спільне в радянській дегуманізації «куркуля», «петлюрівця», згодом «бандерівця» і пропаганді інших тоталітарних режимів — приміром нацистської Німеччини? Чи нинішні методи офіційної російської пропаганди схожі на ті, що були в СРСР у 1928 — 1930-х роках?

— Уже видано чимало наукових праць, які аналізують, як формувався «образ ворога» в умовах підготування Голокосту. Як уже говорилося, спочатку пропаганда визначає «ворога» — різними засобами — через ЗМІ, книги, карикатури, фільми. На другій стадії відбувається демонізація ворога і його знелюднення. Що робили нацисти перед Голокостом? Спершу розповідали, що євреї «планують ворожі змови», «займають чужий простір». А потім почали змальовувати їх, як хижих звірів, павуків, щурів. На стадії знелюднення, коли бачимо замість людини бридку шкідливу тварину, — вмикається психологічний механізм: ту бридоту потрібно знищити.

Так працювала і радянська пропаганда проти УПА. Її вояка змальовували винятково як чудовисько, злочинця і ката... Свого часу, у складі робочої групи при урядовій комісії, що досліджувала проблематику ОУН і УПА, я спеціально аналізувала зміст листів, які писали люди до Верховної Ради України — за і проти визнання УПА воюючою стороною і вшанування її ветеранів. Більшість листів супротивників УПА була присвячена деталізованим описам неймовірних звірств, які нібито чинили українські націоналісти: катування батьків на очах у дітей, катування малят на очах у матерів... Причому автори листів самі не були очевидцями, вони переважно навіть не бували на тій території, а прочитали це в радянській книжці, побачили у фільмі, почули колись від учителя. Тепер почитаймо і послухаймо, що розповідають сучасні російські пропагандисти про нас із вами, про Майдан і про Українську армію. Згадаймо хоча б оту історію, як на очах у матері розіп’яли її дитину. Я особисто спостерігала на російському телебаченні, як один «очевидець» розповідав про те, що у Львові натовп намагався одного з міліціонерів поставити на коліна, а коли той відмовився — спалив його живцем. Почувши це, вся аудиторія в залі зойкнула! Ось вам і класичний приклад механізмів впливу пропаганди на населення при авторитарному режимі: завдання тут просте — вплинути на емоційно-чуттєву сферу людини, сформувати таке емоційне сприйняття «образу ворога», щоби не залишалося жодного сумніву: врятуватися від цього зла можна, лише знищивши його.

На жаль, усе це є, фактично, складовою ведення війни і психологічною підготовкою російського населення до можливого продовження масштабних бойових дій на території України.

«Не на експорт, а до промислових районів РСФРР...»

— Свого часу ви вперше відкрили голод 1928 року, що передував масштабному геноцидові 1932—33 років. Останніми роками у видавництві «Критика» опубліковано три книжки першого тому вашої праці, що відкривають читачеві цей невідомий досі голод. Він також був штучним?

— Так. Проте влада тоді не ставила за мету спеціально знищити голодом населення. Але розуміла, що заходи, яких вона вживає, ведуть до голоду. І це її не зупинило. Величезна кількість матеріалів, які збереглися щодо голоду 1928—29 років, відкриває можливості для порівняння із ситуацією 1932—33 років. Лише той факт, що в 1928 році в УСРР була створена державна комісія, яка намагалася надавати допомогу голодуючим, а в 1932—1933 роках, попри масштабний Голодомор, такої комісії не було створено, дає нам підстави говорити, що голод 1932—33 років був уже свідомо організований владою з метою знищення частини нелояльного українського населення.

— Величезна кількість публікацій переважно зосереджуються на політичних питаннях штучного голоду. А ви чи не вперше детально аналізуєте його економічний бік. Про що свiдчать цифри сільськогосподарської статистики тих років?

— Справді, у процесі роботи мені довелося добряче попрацювати із сільськогосподарською статистикою, розібратися в методиках обрахування врожаю, площі засівів, хлібофуражних балансів. Мапи недороду та території в Україні, офіційно визнаної недорідною, мені допомогли підготувати картографи Дмитро Вортман та Леонід Криницький. Бачимо, що в 1928 році від недороду особливо постраждали південні регіони УСРР, одночасно і в інших округах республіки ситуація була важкою. Але, попри це, республіка не була визнана потерпілою і була змушена сама себе годувати, та ще й підгодовувати інші регіони СССР.

Однією з конкретних причин голоду 1928—29 років стала впроваджена сталінським режимом специфічна система заходів — повинностей, репресій, — унаслідок якої селяни були позбавлені не тільки надлишків хліба, а й страхових запасів. Цей комплекс репресивних практик, які були впроваджені з грудня 1927 року, позбавив селян економічного правосилля, а попросту кажучи — засобів для існування. Крім того, ще в умовах часткового недороду 1927 року з України — не на експорт, не за кордон, а до промислових районів РСФРР було вивезено майже 130 мільйонів пудів хліба. Звісно, коли наступного року стався масштабний неврожай, Україна вже була знекровлена.

«Осмислення комуністичного минулого — це також війна...»

— Пані Людмило, ви — перший доктор наук iз проблематики Голодомору. І очолюєте Український центр досліджень Голодомору. Яка його мета, завдання?

— Популяризація знання і підтримка наукових досліджень про Голодомор та інші голодні катастрофи, спричинені в різні періоди і в різних кутках світу голодотворною політикою тоталітарних та імперських урядів. В Україні надзвичайно розпорошені наукові сили. Дослідники по регіонах починають займатися проблематикою Голодомору, навіть захищають кандидатські дисертації — але потім зупиняють свою наукову працю, бо не мають можливості приїхати в Київ, попрацювати в центральних архівах. До того ж ці люди погано обізнані, де можна опублікувати свої дослідження, не знають про міжнародні наукові конференції і як на них можна потрапити. Ми плануємо укласти інформаційну базу про дослідників з усієї України і максимально їм сприяти.

Утім наш центр — це не державна установа. Він діє при Національному університеті «Києво-Могилянська академія», його функціонування залежить від донорських надходжень для дослідницької роботи. А збирання коштів і наукові дослідження поєднувати не так легко. Тим паче зараз часи важкі, і вочевидь важливішим є збирання коштів на купівлю бронежилета чи медичного пакета. Утім осмислення причин і наслідків голоду, загалом комуністичного минулого — це також війна, в якій нам потрібно виграти. І тому я вважаю діяльність нашого Центру нагально важливою і в контексті сьогодення, і для нашого майбуття — того самого, де людське життя усвідомлюватиметься як найвища цінність.

— Скільки сьогодні в Україні і за кордоном учених, які фахово досліджують Голодомор?

— Спершу спробуймо розібратися, кого можна вважати фаховим дослідником. За параметрами академічної науки, це люди, які захищають кандидатські й докторські дисертації саме з цієї проблематики. За роки незалежності в Україні підготовлено близько десяти кандидатських дисертацій. А докторська — моя перша. На цьому тлі є тисячі популярних публікацій: краєзнавців, письменників, аматорів, збирачів спогадів... Це масив літератури, який є допоміжним для дослідників. Науковці мають володіти новітніми методиками ведення досліджень, знати літературу, зокрема й західну, вміти працювати з джерелами й аналізувати їх. Зрештою, навіть уміти емоційно дистанціюватися від цієї жахливої теми. Адже ми всі надзвичайно важко переживаємо цю тематику. Час від часу, читаючи документи, важко втриматися від сліз. Але якщо ти науковець, ти — як лікар, котрий оперує і не може допустити, щоб у цей момент у нього розривалося серце від жалю до пацієнта. Він повинен мати холодний розум і швидко оцінити, що слід зробити, аби врятувати життя. Так само й історик має вміти, врешті, емоційно відсторонитися від переживання болю — щоб змогти побачити правду.

«Путін засуджує «ігри» в «національні республіки»...»

— У програмі Центру говориться, що потрібні «міждисциплінарні дослідження, які розглядали б проблематику голоду в ширшому історичному та порівняльному аспектах через вписування в контекст інших подібних злочинів комуністичних та імперських режимів». А яким чином «вписати» цю нашу історичну подію в загальноєвропейський контекст?

— Це ще одна мета нашого Центру. Ми — європейці. Можливо, якби Голодомор — жахлива драма в центрі Європи — був уже усвідомлений як складова європейської ідентичності, як усвідомлений був Голокост, Росія сьогодні не наважилася б так брутально повертатися до імперського проекту. Власне, цього б не відбулося, якби і в самій Росії комуністичне та імперське минуле, її відповідальність за трагічне історичне минуле, було б осмислене і належним чином оцінене. Путін сьогодні, по суті, нам демонструє, що потрібно засудити досвід радянської системи, коли дозволялися «ігри» в «національні республіки», «в права національних меншин» і повернутися до ідеології Російської імперії, де національні ідентичності просто нищилися.

Але ж останні 100 років сформували українську національну ідентичність, а нині триває процес формування української політичної нації. І якщо у ХХ столітті Польща і Фінляндія змогли вистояти проти імперської Росії, — то й Україна, врешті, зможе постояти за себе — передусім тому, що вже виховане покоління людей, для яких несвобода і колоніальна залежність України — нонсенс. Утім на шляху до цього іще можуть бути величезні втрати. І тут варто говорити про відповідальність світової, передусім європейської спільноти, до якої і ми належимо. Світ має зрозуміти, що, стікаючи кров’ю впродовж усього ХХ століття, ми фактично прикривали Європу. У страшні часи голоду західний світ фактично відвернувся від України. І Європа заплатила за це жахливу ціну в роки Другої світової війни, відчувши невдовзі на собі каток нацистського і сталінського тоталітарних режимів.

— Але ж не лише Європа закривала очі на нищення українського народу. Українська радянська інтелігенція — вчені, художники, письменники — також відверталися від цього жаху, а то й вихваляли режим, що ніс смерть співвітчизникам... Також була й частина селян, що гуртувалася в «бригади» й обкрадала односельців...

— Так, це правда, але тут ідеться про різні рівні відповідальності. Коли ми говоримо про Голокост і Другу світову війну, то, однозначно, винуватцями, організаторами цієї трагедії називаємо нацистську Німеччину. Ми також говоримо про те, що якась частина українського населення брала участь у Голокості, і це не можна ані заперечувати, ані замовчувати. Також чимала частина населення, зосередившись на власних бідах і переживаннях, яких вистачало в умовах війни, байдуже спостерігала за нищенням євреїв. Чи повинні відчувати ці люди і ми, їхні нащадки, якусь міру відповідальності за трагедію Голокосту в Україні? Це моральний вибір кожної людини, як на мене — неможливо відчувати себе громадянином країни і не брати на себе відповідальності за її «негативи». Так само і з Голодомором.

Його організатором була комуністична, імперська за своєю суттю, влада СРСР. На місцях вона мала своїх виконавців: деякі були свідомі того, що роблять, деякі не мали виходу, бо розуміли, що коли сьогодні не заберуть хліб у сусідів, то завтра їх викинуть із активу, заберуть пайок, і їхня сім’я теж вимре. Були і письменники, які мовчали про голод чи навіть підспівували злочинній владі. Чимало з них відповіли за це руйнацією свого життя, свого духу, своєї творчості. Когось із них розстріляли в 1937-му.

А взагалі і в умовах Голодомору, і під час Голокосту треба було мати особливу мужність, аби протистояти злу. Недарма вважається, що феномен Праведників світу (тих, хто рятував євреїв, ризикуючи власним життям) — це феномен героїзму. Далеко не кожна людина може принести себе в жертву задля того, щоб інша — була врятована і не страждала. Саме такі люди і повинні стати нашими моральними авторитетами.

Ми, звісно, повинні давати відповідну моральну оцінку письменникам, які славили Сталіна. Але варто пам’ятати і про тих, хто, ризикуючи життям, рятував голодуючих. Люди, наділені владою, ішли на значний ризик, рятували людей від голоду — часто ціною власного життя. Скажімо, секретар запорізького окружкому партії Ікс (Самойлов), етнічний єврей, в умовах голоду, що починався в 1928 році, відверто виступив проти хлібозаготівель. Він був репресований і знищений. В умовах голоду велика кількість людей була врятована завдяки добродійству таких героїв, які не писали поем, не виступали зі сцени — просто ділилися з ближніми. Наприклад, єврейські землеробські колонії, яким надавав допомогу Агроджойнт...

«Світова спільнота виявилася не готовою втрутитися...»

— Навіть у 1933-му? Відомо ж, що діяльність Агроджойнту на теренах України наприкінці 1920-х була припинена...

— Так, але мені вдалося відшукати в Москві унікальні документи, які засвідчують дещо інше. Агроджойнт — це організація, що фінансувала програму переведення євреїв на землю. Вона діяла в Україні до 1928 року, потім їм запропонувати згорнути свою діяльність в Україні і переорієнтували свої фінансові зусилля на Біробіджан. Але коли в 1932 році євреї в Україні стали помирати голодною смертю, Агроджойнт став вимагати відновлення своєї діяльності в УСРР. І йому це дозволили робити, звичайно, без зайвого афішування. Є чимало спогадів, де українці розповідають, що євреї ділилися отриманими продуктами з українцями, які жили поряд.

— Як ви гадаєте, чи змусить нинішня політика керівництва Російської Федерації європейські країни переглянути свої позиції щодо Голодомору і взагалі, щодо української історії?

— Я все ж сподіваюсь на врахування досвіду історичного минулого у вирішенні сьогоднішніх проблем. Документи демонструють: Голодомор не був таємницею для могутніх світових держав. Але в той час світова спільнота виявилася неготовою втрутитися в цю ситуацію й захистити вмираючих від голоду людей. Не було механізмів, бажання. Встановлювали з СРСР дипломатичні відносини, лобіювали вступ його до Ліги націй. Тому коли сьогодні ми говоримо про Голодомор, то саме й намагаємося нагадати світовій спільноті про певну її відповідальність, що під її опікою отой монстр — Радянський Союз, розпочав свій «тріумфальний хід» до Другої світової війни. Коли СРСР викинули з Ліги націй? Лише після того, як він розпочав бомбардувати мирних мешканців міст Фінляндії у 1939-му. І якщо зараз закрити очі на руйнування авторитарним режимом Росії встановленого світового порядку, то що може бути через наступні 7 років? Адже саме стільки минуло з 1933-го до 1940-го.

Для мене особисто тематика голоду безпосередньо пов’язана із захистом людських прав. Голод — це найбільш брутальне порушення головного права людини — на життя. Доведено багатьма науковцями, що стихійні лиха — посуха, повінь — можуть так і не стати причиною голоду. А причиною смертності від голоду, як правило, стає людська, перш за все урядова, діяльність. Розповідаючи зараз світові про нашу трагедію, ми тим самим захищаємо право всіх людей на життя. Щоб світ замислився над тим, що робиться сьогодні у світі. Щоб громадянське суспільство уважніше слідкувало за політикою своїх урядів. А уряди чіткіше розуміли — які б благородні вони перед собою не ставили цілі, немає нічого ціннішого за життя.

ДОВІДКА «УМ»

Український центр дослідження Голодомору заснований у 2013 р. при Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Перший його проект (у співпраці з Громадським комітетом із вшанування пам’яті жертв Голодомору) — Міжнародний науковий симпозіум «Голодомор 1932—1933 рр.: історія і пам’ять» (листопад 2013, Київ), де вдалося об’єднати за «круглим столом» видатних інтелектуалів із багатьох країн світу і наукову молодь iз регіонів. У планах Центру — організація наукових семінарів «Голодотворна політика (faminogenic poliсy) тоталітарних та імперських урядів у ХХ ст.: компаративний аналіз», за участю відомих вітчизняних і західних науковців. Семінари буде проведено і в Україні, і за кордоном — у Канаді, США, Ірландії, Казахстані, інших країнах світу. Також виходитиме друком журнал «Голодомор. Студії / Holodomor studies» (українською та англійською), що продовжуватиме традиції видання The Holodomor studies, що кілька років видавався у Північній Америці з ініціативи професора з Монреаля Романа Сербина. Центр опікується підтримкою та виданням наукових праць — монографій, документів, збірок спогадів свідків Голодомору. Також буде створено інтерактивну базу даних — вільно доступний «Електронний архів Голодомору «Хроніка». Плануються й переклади та видання українською мовою праць західних науковців у царині дослідження Голодомору та геноцидів.

Центр тісно співпрацює з Науково-дослідним центром вивчення Голодомору (HREC) при Канадському інституті українських студій Альбертського університету. Його діяльність підтримується благодійним внеском Костя Темертея — відомого бізнесмена і мецената, вихідця з Донецька.

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
ІнФорУМ
Політика
Селяни і Ко
Освіта
Минуле і думи
Здоров'я
Культура
Спорт
Калейдоскоп
Листи
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев