А води тут тихі...

20.08.2004
А води тут тихі...

Любиш кататись — люби і «саночки» возить. (Фото з архіву учасників експедиції.)

      На прес-конференції, яка передувала науковій експедиції древнім Бурштиновим шляхом, її керівник Сергій Воронов обмовився: «Ми приречені на пригоди і несподіванки». У цьому він не помилився: ні того, ні іншого у дорозі не бракувало. Бо експедиція, що тривала 31 добу, стала чи не найважчою з усіх попередніх (а їх у списку капітана Воронова — п'ять). Нещодавно надзвичайно стомлений, але сповнений вражень екіпаж «Сварога» повернувся до Києва. Про усі перипетії переходу Великим бурштиновим шляхом в ексклюзивному інтерв'ю «УМ» розповіли самі учасники експедиції.

 

Чужі тут не ходять

      Початок шляху — від Києва до Бреста — видався порівняно спокійним. Успішно минули Прип'ять з її 8 шлюзами і Чорнобильською зоною. До речі, в зоні відчуження чи не єдиний раз мандрівникам довелося ночувати серед води — пристати до берега не наважилися, а тому кинули якір просто серед ріки і так провели ніч.

      На Муховці — річці, що зв'язує Дніпробузький канал і Західний Буг, «Сварог» успішно перемахнув за допомогою крана через греблю — іншої дороги просто не було, бо судна тут не ходять. А перший рекорд українців зафіксували біля відомої Брестської фортеці. Її директор, який вийшов зустрічати наших хлопців, сказав: «У цьому каналі востаннє плавали німецькі бронекатери». Було це 22 червня 1941 року.

      — Між іншим, німці свої бронекатери привезли на Західний Буг автошляхами, ми ж 60 років потому дійшли сюди «по-чесному», тобто по воді, — каже Сергій Воронов. — Тому інформацію про нас як післявоєнних першовідкривачів фортечного каналу виставили у місцевому музеї.

У воді по коліна зі «Сварогом» на плечах

      Та справжні випробування почалися на Західному Бузі. Ця річка не відповідає жодній вимозі безпечної навігації. Навіть досвід бувалих моряків, якими у п'яти походах підкорено фактично усі європейські річки, тут «не працював». Жодні прикмети не діяли — де мало б бути мілко — було глибоко, де очікували глибини — зовсім навпаки.

      — На території Польщі при перетині кордону мене як капітана поставили до відома: у зв'язку з низьким рівнем води у Західному Бузі (там тривалий час не було дощів) річка закрита для будь-якого судноплавання, — каже Сергій. — Правда, для нас зробили виняток, але тільки в тому випадку, якщо капітан візьме усю відповідальність на себе і підпише відповідний документ. Експедиція могла б на цьому і завершитися: але я ризикнув. Попередньо домовились: якщо пройдемо перші десять кілометрів, і це буде складно, то повертаємося в Брест, і там корабель зимує до наступного року. Лише пройшовши ті десять кілометрів, зрозуміли, що назад повернутися не зможемо. Подолати ту ж відстань проти течії нереально. Шлях був — тільки уперед. Ось тут і почалися героїчні будні експедиції: середня глибина ріки варiювалася від 30 до 50 сантиметрів, кожні 10—15 хвилин — мілини або каміння. А оскільки осадка «Сварога» якраз і становить 50 см, виплутуватись із таких ситуацій доводилося тільки в один спосіб — увесь екіпаж аврально вистрибував за борт, щоб розвантажити корабель. Вручну близько кілометра відштовхували човен проти течії назад, а розвідка йшла уперед шукати глибокі місця. Протягом дня такі «вправи» робили понад 50 разів!

      Фактично увесь відрізок по Західному Бугу — 480 кілометрів — довелося йти убрід, та ще й корабель на собі тягнути. Зауважте, що «Сварог» із вантажем — це 7 тонн ваги!

      — Ви знали, що маршрут буде настільки складним?

      — Чесно кажучи, кому я не ставив питання, ніхто не володів ситуацією, — каже капітан Воронов. — Всі знали, що це прикордонна територія, але ні польські, ні білоруські моряки нічого толком не могли сказати. Хоча й підозрювали про труднощі — уже років із 200 річка не використовується для судноплавства. Це майже повністю закрита територія: лоцманів немає, карт теж. Існують, правда, прикордонні карти, але вони секретні.

      Словом, замість чотирьох діб на цей відрізок екіпаж потратив одинадцять, вісім з яких лив дощ. Температура води сягала 18 градусів, у повітрі — плюс 16. Героїзм від кожного з членів команди і справжній чоловічий ризик були потрібні щохвилини: будь-якої миті могли сісти на мілину або ж корабель міг «травмуватися» об каміння. Але найбільша небезпека — спалені у 1941 році дев'ять мостів. Їхні конструкції за цей час закам'яніли і випирали з води, мов гігантські зуби акули, натикані один біля одного. У кількох випадках навіть довелося такі мости вручну розбирати, щоб пройти далі..

      — Майте на увазі, що довколишня територія — зовсім пустельна, — каже капітан. — Жодного рибалки за 400 км ми не побачили, жодного села не трапилося дорогою, жодного містечка. Найближчі населені пункти — це щонайменше 23—25 км від берега. Допомоги на випадок чогось чекати було нізвідки. Довкола — Біловезька пуща. Хащі такі, що лише прикордонникам із собаками відомі потаємні стежки. Тобто сівши десь на мілину або отримавши пробоїну, ми поховали б тут «Сварога» назавжди — до нього ні судно не підійшло б обмілілою рікою, ні кран не добрався б. Нам просто неймовірно щастило! Мені якось циганка наворожила, що маю трьох ангелів-охоронців. Мабуть, вони, бідолашні, працювали у поті чола — не менше, ніж усі ми.

Із професора — у варяги

      Дивує й те, що в таких нелюдських умовах ніхто не застудився — було просто не до цього, настільки шаленої віддачі від усіх потребувала ситуація. Єдине — у кожного було повно дрібних поранень, які отримували під час підводних «контактів» із камінням та гілляччям. Зате як увійшли в роль: перебинтовані, неголені, засмаглі, напівроздягнені — варяги та й годі!

      — Розпорядок дня був жорстким — після четвертої ранку підйом, відбій — після десятої вечора, — розповідає учасник експедиції Володимир Кириченко. — Харчувалися здебільшого, як і належить варягам: шмат хліба, сало та цибуля. І так тричі на день. Варити їжу могли вкрай рідко: йшли дощі, дрова були вогкі. Якщо вдалося приготувати щось на вогнищі — це було свято. Така вечеря у нас складалася з трьох страв: на перше — вариво (максимальної концентрації суп з тушонкою), на друге — місиво (щось на зразок каші), на третє — пійло (чай або компот) — так називав свої страви наш кок Сергій Гуляр. Шматок хліба наприкінці дня був неймовірно смачним, а коли в тарілці ще й плавав шмат вареного сала — це вже був делікатес. А хто б їв таке у нормальних умовах?

      Словом, ті, хто мав на меті скинути пару зайвих кілограмів, зробили це без особливих зусиль. Алкоголь і тютюн закінчилися уже на другий день маршруту. «Експедиція стала практично примусовим оздоровленням», — жартує капітан.

      З вибором місця для ночівлі теж особливо не церемонилися: де падали, там і ночували. За місяць дороги українці лише три ночі провели цивілізовано, тобто у ліжку, — у білоруському райцентрі Петриков, де добряче пошарпаних і виснажених негодою мандрівників гостинно прийняв місцевий інтернат, вдруге — у варшавському готелі, а наостанок — аж у Гданську, де завершилася експедиція. Хлопці кажуть, що наприкінці експедиції вже настільки відірвалися від цивілізаціі, що цілком могли уявити, як почувалися люди у таких походах тисячу років тому. Вже не було докторів наук, лікарів, штурманів, капітанів, студентів (у миру члени екіпажу — просто рафінована інтелігенція), а були справжні варяги, які ризикнули відправитися у подорож...

Картина Рєпіна «Не чекали»

      — У те, що ми подолаємо цей екстремальний маршрут, не вірив ніхто, — продовжує Сергій. — Особливо поляки. У їхніх архівах згадується, що останній вітрильник подолав водою шлях від Пінська до Варшави 524 роки тому. Відтоді жодне судно не пройшло цим маршрутом. У Варшаві, де в рамках «Року Польщі в Україні» було заплановано урочисту зустріч «Сварога», нас ніхто не чекав. Тут були впевнені, що ми «спокійно відпочиваємо» десь на мілині під Брестом. Тож коли українські варяги замаячили на горизонті, у багатьох був шок — потім господарі навіть умовили відійти від міста, щоб мати час приготувати гідну зустріч, на яку прибули український консул, польські міністри, глава адміністрації Президента Кваснєвського. Факт прибуття першого українського судна з Києва у Варшаву внутрішніми водними шляхами урочисто зафіксувало Міністерство транспорту Польщі. На якийсь час ми стали тут мало не національними героями — про нас розповідали у випусках новин, наша експедиція була на перших шпальтах газет із заголовками щось на зразок: «Україна таки увійшла в Євросоюз. Але своїм шляхом».

      Та попереду ще була післястихійна Вісла. Екіпаж, який планував бодай трохи розслабитися після важкої дороги, потрапив у зовсім протилежну ситуацію. У горах біля витоків ріки пройшли рясні зливи, і вода у Віслі піднялася на «зайвих» два метри, вздовж фарватера позривало буї. Йти знову довелося фактично наосліп. До того ж була сильною течія — судно несло з хорошою «автомобільною» швидкістю. Таким чином 560 км пробігли за якихось чотири доби.

      У Гданську експедиція офіційно фінішувала. Аби води з Балтійського моря «напився» дерев'яний дракон — скульптура, що встановлена на носі «Сварога», довелося загалом подолати 1970 кілометрів. Але Янтарний шлях таки був підкорений — українська наука тріумфувала!

      — Полякам настільки сподобався наш експеримент, що вони загорілись бажанням збудувати подібний корабель, щоб у наступному році, який буде роком «України в Польщі», приєднатися до нашої експедиції, — каже Сергій Воронов. — Планується, що стартувати будемо двома кораблями у Варшаві і пройдемо теж Бурштиновим шляхом, але вже іншим: через південь Балтійського моря до Клайпеди, потім по ріці Неман через всю Литву, Білорусь до Гродно, потім волоками — аж до Прип'яті, яка виведе через Київське море до Дніпра. Це теж буде нелегкий маршрут, бо річка Неман доволі дика і не «обкатана» суднами, але цей важкий відрізок там складатиме «дрібницю» — усього кілометрів 200.

      ...Наразі «Сварог» «пришвартувався» у Брянську. Тут його законсервували, і до наступного року він безкоштовно позуватиме в місцевому морському музеї як експонат. А пригоди екіпажу продовжаться уже найближчими вихідними: на лодії «Княгиня Ольга» вони відпливуть до Ржищева, де візьмуть участь у зйомках трилогії Єжи Гофмана «Україна».

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>