Україна vs Росія: Кіплінґ правий?

18.06.2014
Україна vs Росія: Кіплінґ правий?

Торік київське видавництво Laurus випустило книжку московського історика Алєксєя Міллера «Украинский вопрос в Российской империи» — наукову розвідку про російсько-українські взаємини у ХІХ столітті, написану в Росії уперше після 1917-го року. Автор — фахівець з імперських історій, що викладав цю дисципліну в університетах Москви, Варшави, Будапешта, Манчестера та у Києво-Могилянській академії. Його студія «Імперія Романових і націоналізм» перекладена у Великій Британії, а нині рецензована українська книжка вже готується до друку в Америці.

Отже, А.Міллєр належить до справжніх науковців, не інфікованих пропагандою. У передмові він згадує обговорення короткого російського видання цієї праці (2000): «Из всех суждений об этой книге мне особенно дорого одно замечание, которое Ярослав Дмитриевич Исаевич высказал в свое время на обсуждении «Украинского вопроса...» во Львове. Он, кажется, имел в виду меня упрекнуть, когда сказал, что при чтении этой книги «не понятно, на чьей стороне автор». Но для меня это была самая ценная похвала моей работе». Максимальне дистанціювання від власних ідеологічних оцінок історичного фактажу є, безумовно, головною принадою книжки для просунутого читача. Але її можна чесно рекомендувати й масовій авдиторії: попри глибоку аналітику, це ще й широка оповідь, очищена від псевдоакадемічної термінології. «Как рассказать эту историю?.. Насколько подходят для этого те слова, которыми мы привыкли сегодня пользоваться?», — починає А.Міллєр свою дослідницьку повість. Це як писала Наталя Яковенко: «Добре продумайте першу фразу — а раптом читач полюбить вас з першого погляду» (Наталя Яковенко. Вступ до історії. — К.: Критика, 2007). Міллєрів «Украинский вопрос...» заслуговує на таке.

Назагал, чи не головна турбота науковця — жорстко сапати терміни-бур’яни на полі спільного знання. Бо саме ними те поле рясно засівають політики. Боротьба точиться за колективну пам’ять: хто контролює масові уявлення про минуле, той здатний маніпулювати сучасниками. Так — завжди. І в описуваний А.Міллєром період, зокрема: «Территория современной Украины превратилась в ХІХ веке в объект настоящей терминологической войны». У книзі реставровано первісні значення та простежено метаморфози понять, що понині фігурують як в офіційній політиці («демократ», «українофоб», «малорос», «українець» etc.), так і в побутовому вжитку («в отличие от польского moskal, обозначавшего всех великороссов, малорусский «москаль» относился только к чиновнику, офицеру и солдату, то есть к «госслужащим»... Для великорусского крестьянина у малороссов был целый ряд других названий (наиболее распространенное — кацап), лишенных, в отличие от «москаля», интенсивной негативной окраски»).

Цікаво стежити, як А.Міллєр мимохідь спростовує — не з опозиційної спонуки, а через наукову чесність — нинішні наперсточні ігри Кремля з поняттями, які дослідник іменує «ментальными картами российского национализма». 1885-го року популярний російський журнал «Вестник Европы» опублікував знакову, як тепер би сказали, статтю авторитетного історика літератури А.Пипіна про «відчуття руськості» щодо імперських окраїн: «Сказав о Волге и Киеве, как о «характерных пунктах родного»... он противопоставляет их популярным у писателей и художников Кавказу, Крыму, остзейскому краю, которые, по его мнению, к категории «родных пунктов» не относятся». Це сказано через століття після завоювання Криму Росією і ще довго потім цитувалося у тодішній російській політології. Відтак, твердження Путіна про «давнє історичне право» на Крим не витримує простої перевірки; здається, Кремль почав остаточно сприймати півострів як «свій» по тому, як на початку ХХ століття там звели літні царські резиденції. Отже, це приблизно так само, як вважати один зі старих українських монастирів — Межигір’я — «ісконним» осідком донецького главаря.

До речі, не витримує критики і міф про тотальну російськомовність Києва часів імперії. А.Міллєр наводить дані перепису 1874 р.: «49,32% выбрали литературный русский, 39,26% — малорусское наречие... Ясно, что 11,42%, назвавших родным языком великорусское и белорусское наречия, — мигранты из низших социальных слоев». Столиці завжди є магнітом для «донецьких» усіх часів і народів, і всюди ці марґінали роблять статистику зручною для політичних маніпуляцій.

Російський історик звертає увагу на суспільні розклади, про які українські колеги часто воліють не згадувати. Наприклад, про те, що у XVIII столітті «не менее 50 процентов русских националистов первого призыва были украинцами», а «вдохновителем антиукраинского Эмского указа был малоросс М.В.Юзефович.., организатором и председателем киевского Клуба русских националистов в начале ХХ века выступил уроженец Полтавской губернии А.И.Савенко. Эти люди вовсе не были «предателями украинского народа», потому что, сохраняя малорусскую идентичность и веря, что лучше понимают интересы края, чем их оппоненты-украинофилы, они отрицали сам проект украинской нации и связанную с ним версию идентичности. Они были русскими националистами в том смысле, что выступали сторонниками проекта большой русской нации, составной частью которой они видели малороссов». І сам цей «проект великої російської нації» — витвір наших співвітчизників, зокрема архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Ґізеля. Приписуваний йому «Синопсис» (1674), де «говорилось о единстве Великой и Малой Руси, о единой государственной традиции Киевской Руси, об общей династии Рюриковичей, и о едином «русском» или «православно-российском» народе» упродовж 100 років «оставался единственной в России учебной книгой по истории... сохранял популярность вплоть до середины ХІХ века. К этому времени он выдержал уже около 30 изданий... Именно «Синопсис» лежит у истоков Русского Исторического Нарратива... Элементы его схемы... можно найти у всех авторов «Историй России» от Карамзина до Соловьева и Ключевского».

Зрештою, українські любомудри-авантюристи ставили ідеологічні експерименти на Московії чи не з часів Середньовіччя. Їх не важко зрозуміти, бо у Кремлі можна було тріумфально зреалізувати будь-який, навіть безглуздий, ідейний креатив, оскільки «представники цього «двору» майже всі були неписьменні десь аж до кінця XVI ст., — зазначає американський історик Едвард Кінан. — Саме ці красномовні та політично досвідчені прибульці (пізніше до них додалася козацька еліта, рекрутована до імперського істеблішменту) наприкінці XVІІ й у XVІІІ століттях створили для московітів — у своїх власних інтересах — міт про «київську спадщину» (Едвард Кінан. Російські історичні міти. — К.: Критика, 2003).

Загумінкове Московське князівство («землі північно-східних околиць Европи, котрі, відверто кажучи, ніхто інший брати вже й не хотів») украй потребувало європейсько-християнської леґітимізації, оскільки києворуське «успадкування було непрямим і ослабленим: надто мало слов’ян за київських часів жило на географічному просторі майбутньої Московії». Можливо, давні київські інтелектуальні гастролери й переслідували місіонерсько-культуртреґерську мету ошляхетнити далеких родичів, але недооцінили дику прагматику московських аборигенів: вони сприйняли ідеологічний комплімент про «київську спадщину» за чисту монету й перетворили її на агресивну зброю, незабаром повернуту проти самого Києва. Відтоді цією бутафорською довбнею Кремль і вимахує.

Але повернімося до книжки Алєксєя Міллера. Двома кризовими піками імперської русифікації України були Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), якими заборонялися українське книговидання і театр. Історик вважає, що адекватність тих дій царського уряду нагадувала гарматну стрільбу по горобцях. Судіть самі: «За 1860–1862 годы типография Кулиша издала в серии «Сельская библиотека» 39 различных брошюр на украинском языке, что равняется числу украинских книг, изданных за предыдущие сорок лет», — отака дещиця породила заборону, що її автор характеризує як «маразматический элемент режима». Звичайно, Валуєвський циркуляр загальмував і той невеличкий національний рух («в 1864-м в Российской империи вышло из печати 12 украинских книг, в 1865-м–1866 — ни одной, в последующие три года по две»), але в цілому — вкупі з Емським актом — обидва окупаційні накази стали «очередным свидетельством того, что история России может быть рассказана как история плохого управления и его последствий... поскольку сами по себе, не будучи подкрепленными достаточно мощным «положительным» ассимиляторским давлением, они не могли обеспечить победу проекту большой русской нации, а именно эту цель их авторы в конечном счете и преследовали».

Інакше кажучи, Кремль хвилювали не так книжки українською мовою, як розширення інтелігентного прошарку в Україні, ментально орієнтованого на Захід, який тоді втілювала Польща. В експертній записці до проекту Емського указу прямо сказано: якщо Україна «отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Российского государства будет поставлено на карту». Важко утриматися від припущення, що ту саму думку Путін втовкмачував Януковичеві минулої осені, змусивши-таки відмовитися від євроінтеграції. Як і 150 років тому, «линия фронта» проходила не по этнической границе» (А.Міллєр), а по цивілізаційному зламу між Європою та Азією.

Отже, Алєксєй Міллер вважає російсько-українське протистояння похідним від деспотично-демократичного конфлікту. Коли інструкція керівництву Київського навчального округу вимагала, аби «должности учителей истории в гимназиях и уездных училищах замещаемы были исключительно природными русскими», — ішлося про носіїв не так національної, як імперської ідеї. Про те саме пише й Едвард Кінан: «Мірою того, як до Московської держави додавалися нові міста й території — байдуже, на якій відстані, байдуже, яким коштом, байдуже, з якими технічними труднощами, — місцеву панівну еліту вивозили до Москви й залучали до московського двірцевого життя, а на її місце ставили привезену з Москви адміністрацію, одним з обов’язків якої було сповіщати центр про навіть найменші деталі місцевої політики». Тож, треба усвідомлювати, що етнічні росіяни Криму та Донбасу — свідомо осаджена Кремлем імперська п’ята колона. А відтак загравання із нею — а надто на мовному ґрунті — не просто даремні, а й відверто капітулянтські. Або, як пише А.Міллєр, контрпродуктивні.

Самі ініціатори Валуєвсько-Емських документів мали хитку віру в їхню ефективність. Наприклад, у рапорті імператорського флігель-ад’ютанта барона Корфа, відрядженого до України прозондувати настрої перед запровадженням заборон, містилася пропозиція підвищити конкурентність власне російського книговидання: «Если правительству удастся сделать эти книги более дешевыми, чем соответствующие малорусские, то и нужды в административных запретах не будет». Але тоді перемогли прихильники силового сценарію. Як, зрештою, відбувається і нині. Бо, погодьмося з А.Міллєром, лінія фронту — і колись, і тепер — тягнеться не так по етнічній, як по цивілізаційній межі.

А що як правий Кіплінґ: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки Землю й Небеса на Суд не покличе Бог»?