Мавка як Всесвіт

«То ваші коси?» — «Мої... »

Є літературні твори, які доволі важко піддаються інтерпретації. Особливість їхньої структури, визначеність їхнього настрою не дозволяють і думати про якісь переінакшення. Казкова феєрія «Лісова пісня» добре лягає у площину театральної постановки у випадку з діалогами, однак напрочуд складна з візуальної точки зору. Труднощів додає і поетична форма драми. Можливо, саме через це в історії українського кіно містичне дійство літературного твору Лесі Українки на великий екран переклали лише двічі.

Першу спробу зробила людина, добре знайома зі сценою, — режисер Львівського театру імені Заньковецької Віктор Івченко. У 1961 році Івченко вже восьмий рік працював на кіностудії Довженка, однак ідея екранізувати постановку, що її Віктор режисував на сцені театру, зародилася вже давно. Саме у 1961 на екрани вийшов фільм, що згодом називатимуть окремою віхою в історії українського кіно. Однак у ті часи кіноверсію вистави «Лісова пісня» критики відносили до своєрідного напряму, що поєднав два мистецтва — кіно й театр. Як результат, такі роботи критикували за надмірну театральність (передусім умовність акторської гри, декорації) з одного боку і брак живого контакту з глядачем — з іншого. Поза тим, Івченко став одним із перших театральних режисерів, що, взявшись за камеру, почали послуговуватися можливостями кіно: натурними зйомками, різними точками зйомки тощо.

Із плином років першу екранну «Лісову пісню» пов’язують не лише з іменем режисера, а й iз виконавицею ролі Мавки Раїсою Недашківською, якій участь у фільмі принесла всесоюзну славу. 18–річну Раїсу Віктор Івченко помітив у танцювальному ансамблі при Палаці піонерів. «Івченко до нас в ансамбль прийшов не просто так — йому порадили піти, подивитися на одну індіанку, раптом підійде, — пригадує Раїса Недашківська. — На другий день мене запрошують на студію. «То ваші коси?» — «Мої» — «Ану, покажіть». Я розплела косу. А в мене дооовга коса була. Для Мавки це дуже важливо, жодна перука це не замінить». Зокрема, на кастингу дівчині довелося позмагатися з іменитими конкурентами. «Коли мене викликали на проби по Лесі Українці, я була впевнена, що це моя стихія, чудова роль, такий світлий образ, — згадує проби ще одна легенда українського екрана Лариса Кадочникова, — вже після кастингу в костюмерній я побачила молоду дівчину, яка готувалась до проб після мене. І тут я звернула увагу на дивовижне обличчя, це було дуже юне створіння із чудовими великими очима, і такий лик, що відірвати погляд було неможливо. Згодом я дізналась, що це Рая Недашківська, вона зіграла у Івченка, і кращої Мавки, як на мене, бути не могло». Проте роль містичної красуні у Кадочникової була ще попереду — через три роки на екрани вийшов легендарний фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, де Ларисі дісталась роль Марічки — образ, що часто порівнюють iз Мавкою Лесі Українки.

Тим часом свою печальну красуню Недашківська зіграла, переживаючи всім серцем. Як зізналась акторка, надихалась вона історією власного нерозділеного кохання, а перший поцілунок юної Раї закарбовано на плівку, адже стався він саме під час зйомок «Лісової пісні» з виконавцем ролі Лукаша Володимиром Сидорчуком.

Поетичне «ню»

Двадцять років потому ще один класик вітчизняного кіно, Юрій Іллєнко, переосмислив трагічну історію кохання на власний лад, показавши «Лісову пісню» в обрамленні українського поетичного кіно. Про екранізацію Іллєнко мріяв уже 20 років, і ще в 60–х приготував сценарій, який, втім, після розгляду комісії ЦК КПУ залишився лежати на полиці з поміткою «заборонений для зйомок». У 1980 році репресії, спрямовані проти українських митців 60–х, трохи пом’якшились, однак про вільний розвиток та втілення власних мистецьких ідей говорити було ще зарано. Тікаючи від чужої йому творчої манери соціалістичного реалізму, Іллєнко звернувся до драми–феєрії. У фільмі Юрій Іллєнко виступив одразу у трьох іпостасях — режисером, автором сценарію та оператором. Він був захоплений побудовою твору, його художніми засобами. Іллєнко вважав, що суто зовнішньою канвою драми є перипетії кохання. На його думку, суть драми у тому, що Мавка розбивається у марних зусиллях вдихнути в Лукаша (Віктор Кремльов) людську душу, живу душу бунтарства, подолати його власницьке черстве і дрібнодушне рабське існування. Вбачав Іллєнко у Мавці і сакрально–прихований автопортрет Лесі Українки, а на головну роль тоді взяв свою дружину Людмилу Єфименко, у якій бачив портретну схожість iз поетесою. Зокрема Людмила Єфименко вперше стала першою оголеною Мавкою, до цього жодна акторка не роздягалась заради ролі лісової царівни. «Я дуже соромилася своєї худорлявості, — згадує той період Людмила Пилипівна — тому любила зиму: коли холодно, можна натягнути на себе побільше одежинок. Юра ненав’язливо звертав мою увагу на худорлявих жінок, відзначав їхнi витонченість, легкість ходи, захоплювався тим, що вони пластичні і будь–який одяг на них виглядає елегантніше, що в їхніх очах немає ситості і втоми... Поступово мої плечі розпрямилися, хода стала легшою, я стала впевненішою. І коли у фільмі «Лісова пісня» мені треба було роздягтися, я зробила це без страху».

Попри критику режисерського бачення та власної інтерпретації образів, що настроєво відрізнялась від художнього твору, Іллєнкову «Лісову пісню» вважають однією з його найкращих операторських робіт, на рівні з «Тінями забутих предків». Кінострічку було удостоєно спеціального призу «За послідовні пошуки зображальних засобів кіно» на XIV Всесоюзному кінофестивалі у Вільнюсі.

Драма з «терапевтичним ефектом»

Сьогодні важко уявити історію будь–якого українського театру без «Лісової пісні» Лесі Українки. Бодай раз або й неодноразово драма–феєрія була чи й зараз є в репертуарі переважної більшості наших театрів — імені Франка (у ролі Мавки однієї з перших постановок — легендарна Поліна Нятко), Театрі юного глядача на Липках, Вінницькому імені Садовського (музикою до цього спектаклю «поділилася» «ДахаБраха»), театрів Рівного, Луцька, Львова, Житомира... Незважаючи на своє західноукраїнське походження, колорит та мислення, що відповідають саме тій місцині, драмою активно цікавилися і театри Центральної України: «Лісова пісня» у постановці Лідії Кушкової у Дніпропетровському театрі імені Шевченка може похвалитися не лише добрими відгуками, а й глядачами, які приходили на цю виставу по кілька разів...

Якщо б задатися метою і прозондувати сукупні репертуари українських театрів на предмет найпопулярніших п’єс, то можна навіть не сумніватися у тому, що «Лісова пісня» в цьому рейтингу буде на найвищих позиціях. Утім відповідь на запитання про першу сценічну версію не така однозначна. Згідно iз загальновідомим фактом, ще за життя Лесі Українки постановку «Лісової пісні» анонсував театр Миколи Садовського. Сама авторка дуже переймалася тією ідеєю. «Чую, хотять її ставити на сцені, але що з неї там вийде?..» — ділилася вона своїми сумнівами з Агатангелом Кримським і висловлювала побажання дати деякі поради щодо концепції, костюмів... Але та вистава так і не відбулася. Згідно з офіційною версією, вперше «Лісову пісню» поставили у Київському драматичному театрі в 1918 році, вже після смерті Лесі Українки. Водночас існує ще одна дата старту «Лісової пісні» в майже столітньому «театральному прокаті» — 1914 рік, коли на спектакль із такою назвою покликав публіку авангардний «Театр німих». Про ту виставу в постановці Андріяша Лу навіть збереглося кілька вражень очевидців, які називали її «справжньою феєрією, яка поглинає реципієнта цілком і залишає по собі лише присмак мистецтва» та порівнювали спектакль з терапевтичним актом, який занурює людину в глибину власної суті.

«Я обізвуся до них...»

Якщо «Лісова пісня» залишається одним із найулюбленіших творів українського театру, то роль Мавки була мрією для багатьох українських актрис.

«О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло...»

Монолог Мавки, як розповідав якось народний артист України і педагог Микола Рушковський, є одним із топ–творів, які обирають для творчого конкурсу абітурієнтки театрального інституту.

«...Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх»,

— чомусь думаю, що більшість із претендентів на студентський квиток театрального вишу обирають ці відомі зі шкільної лави рядки саме завдяки їхній мелодійності, впізнаваності, якійсь невагомості... Словом, ідуть на повідку власних, часто поверхових відчуттів. У професійних актрис до Мавки інше ставлення, в цій героїні вони бачать якщо не Всесвіт, то принаймні Галактику. «Мавка настільки любляча душа, чиста душа, і шукаєш оті нотки, рухи, щоб передати це. Мавка вчилася любити по–справжньому, не вимагаючи віддачі», — ділиться своїми враженнями Любов Остапчук, виконавиця ролі Мавки в «Лісовій пісні» Вінницького театру. «Мені здається, що до Мавки я готувалася з пелюшок, з мого рідного села Старі Вороб’ї, що на Житомирщині, адже якраз ці місця оспівала Леся Українка», — зізнається Раїса Недашківська, яка ось уже тривалий час виходить iз «Лісовою піснею» на театральну сцену. «Усе життя мріяла повернутися до Мавки, але не знала, як, — розповідає Раїса Степанівна історію створення цієї моновистави. — Цей хід підказала прекрасний дизайнер Людмила Семикіна, яка з художницею Людою Нагорною розробила мені костюм Мавки, а Микола Мерзликін поставив моновиставу за сценарієм Віктора Івченка. Але в мене інший фінал — апогей кохання; смерті немає — є тільки перехід. Я кажу, що «домовилася» з Лесею Українкою». До речі, найближча «Лісова пісня» від Раїси Недашківської прозвучить 4 серпня у супроводі музики Скорульського (Печерський ландшафтний парк, проект «Театральні вечори на Співочому полі»).

«Лісова пісня» на новий лад. Дубль №...

На сьогодні найцікавішою версією «Лісової пісні», згідно з колективною думкою провідних театральних критиків, є однойменна вистава львівського Театру Леся Курбаса режисера Андрія Приходька. Травневий візит цього спектаклю до Києва «підірвав» доволі розмірений творчий процес у столиці і спричинив локальний армагеддон у фойє Малої сцени Палацу «Україна». У залу, що вміщує двісті людей, того вечора, пригадується, протиснулося щонайменше на півсот­ні глядачів більше. «Це історія людини своєї крові, свого роду, свого коріння», — саме на такому фундаменті режисер будував виставу. Три частини свого спектаклю Приходько назвав трьома «Колядами» — «Свято», «Клопоти» та «Смерть». Протягом яких переконливо довів, що класика, до якої належить «Лісова пісня», може і повинна існувати на сцені поряд із акторськими імпровізаціями, інтерактивом і навіть таким дуже сучасним у театрознавстві терміном, як «нова драма». Як розповідала автор музичного оформлення львівської « Пісні» Мар’яна Садовська, деякі репетиції навіть проводили через Skype...

Але не виключено, що невдовзі першістю у номінації «За оригінальність «Лісової пісні» Приходьку доведеться поділитися з... Романом Віктюком. Як анонсував нинішній директор НП «Україна» і екс–міністр культури Михайло Кулиняк, є ідея поставити на Малій сцені Лесину «Лісову пісню». На роль Мавки епатажний і вічно молодий Роман Григорович запросив... не епатажну, але завж­ди вічно молоду Аду Роговцеву. Була навіть перша публічна репетиція, де свої репліки під невпинні рекомендації Віктюка Роговцева промовляла, сидячи в інвалідному візку. Щоправда, дату майбутньої прем’єри не оголошували і можливість цієї вистави у багатьох викликає величезні сумніви.