«Голод забрав батька і чотирьох братів»

27.03.2013
«Голод забрав батька і чотирьох братів»

Антон Бумаценко: «У нас урожай був. Й озимі вродили, й овочі».

Навіть найвправніший письменник не зміг би вигадати драматичнішої історії, ніж життя Антона Панасовича Бумаценка. Він пережив жахіття Голодомору, пройшов усе пекло війни, згодом став лікарем, присвятивши улюбленій справі сімдесят років. Зараз, у свої 92, Антон Панасович має проблеми із зором і майже нічого не бачить. Але, незважаючи на це, він розповідає історію свого життя так, наче все сталося лише вчора.

 

«Ми поливали кожен кущик картоплі і кукурудзи»

Антон Бумаценко народився 10 грудня 1920 року на хуторі Степне на Полтавщині. Його батько був кравцем, але, як і кожен працьовитий селянин, працював не покладаючи рук. Роботи й справді було багато, адже лише поля мали сім гектарів. У родини народилося семеро дітей. І дитинство до 1928 року, за словами пана Антона, було безхмарне. Але в 1929 році почали вивозити заможних господарів. Така доля спіткала його дідуся і бабусю по материній лінії, яких виселили на Урал. «Людей змушували залишати хати і господарство, — розповідає Антон Панасович. — Дозволяли взяти з собою по 200—300 кілограмів ваги на людину. Люди брали їжу, одяг, господарський реманент та кухонне начиння. Все стало у пригоді, коли родичів привезли у Нижній Тагіл, поруч з якимось заводом, та так і покинули серед ділянки з вирубаними деревами. Слава Богу, що до зими вони зуміли землянки викопати. Вижити їм допомагав завод, до якого людей «прикріпили» і де з часом працювали».

А вдома йшов 30–й рік і починалася колективізація. Вже наступного року радянська влада вимагала суцільної колективізації, яку не всі селяни сприймали. Батько Панас відмовився вступати у колгосп.

«1931 рік був дуже тяжким, — продовжує очевидець. — За всю весну і літо не впало ні краплі дощу. Батько зміг посіяти лише озимі. І то лише на тому шматочку поля, що йому виділили за колгоспом. Крім того, влаштуватися кудись на роботу також не дозволяли. В сільській раді не давали документів. Я пригадую, що батько весь сезон носив воду з криниці аж до поля, а ми з мамою поливали кожен кущик картоплі, капусти, кукурудзи й буряків. У нас урожай був. І озимі вродили, і овочі були».

А от в колгоспі, незважаючи на те, що туди забрали весь селянський реманент та худобу, урожаю не було. Восени родина Бумаценків не одразу встигла зібрати весь урожай, адже несподівано вдарили морози, і голова родини вирішив зачекати, коли вони відступлять, та зібрати решту урожаю згодом. Те, що встигли забрати з поля, засипали у погріб.

«Навіть варену картоплю з печі забрали»

«Але на нас наклали новий податок, — розповідає пан Антон. — Хоча батько свій попередій податок виконав. В колгоспі тоді почалися тяжкі часи: люди голодували, худоба дохла, і тоді в тих, хто не був у колгоспі, стали забирати останнє. Ті селяни, які в колгосп не пішли, всю весну і літо над своїм урожаєм трудилися, воду носили, поливали його, восени харчі мали. Але чим було той податок платити? Зерно вже віддав, тим залишком, що зостався, треба було родину годувати. Тоді сільська рада вигадала для тата завдання. Він був грамотний, тому йому довірили разом із комнезамами, а це зазвичай були молоді бідняки, їздити по хатах і забирати у людей, які не виконали план хлібозаготівлі, все, що ті мали. Батько відмовився — і його затримали. А поки його тримали за ґратами, прийшли і до нас додому. Я пам’ятаю, як мама плакала і голосила. А вони забрали корову, всі харчі, навіть варену картоплю з печі забрали».

На щастя, на городі в родини залишилась частина невикопаної картоплі, буряки та капуста. А ще кілька курей, які розбіглися, коли комнезами приходили. Оті мерзлі «скарби», кури та голуби і дозволили сім’ї протриматися до березня 33–го року.

«А далі діти почали з голоду пухнути, — розповідає Антон Панасович. — Найменші братики одразу померли. Один із них тільки ходити почав. Так нас залишилось п’ятеро братів і батьки. Тато тоді пішов до нового голови колгоспу. Його щойно призначили, прізвище мав Карпов, хороший був чоловік. Батько просив допомоги, і він посприяв, щоб молодших братів забрали в інтернат, а йому дали роботу. Батько працював в радгоспі санітаром при ветеринарному лікареві».

Батькові пана Антона доводилось розтинати трупи здохлих колгоспних тварин. І за це він отримував пайок — 400 грамів хліба і «приварок». «Приварок» — це суп, який видавали працівникам тричі на день. Хоча назвати «приварок» супом мало хто наважувався, а лише «кандьором». Навіть приказка така була, що в ньому «зернина за зерниною ганяється з дубиною, щоб не брав задьор». Цим нехитрим пайком жила уся сім’я. Додавались до «раціону» і ті вирізки дохлятини, що батько потайки часом приносив із роботи. «А ще ми з братами ходили на кухню в колгосп, — розповідає пан Бумаценко. — Кухарі викидали лушпиння з овочів, а ми його збирали. Приносили додому, а мати мила і готувала суп...»

Три смерті на Великдень

Великдень 33–го року став найтрагічнішим для Бумаценків. Напередодні голова родини пішов на роботу, а ввечері повернувся дуже хворим. На ранок батько помер. Як виявилось, він захворів сибіркою, якою заразився, розтинаючи мертвих тварин. Згорьована мати залишилася сама з п’ятьма дітьми на руках, без жодної надії на допомогу.

«Це був день Пасхи, — пригадує мій співрозмовник. — На вихідний тоді прийшли брати з інтернату. Батько мертвий лежить, а хлопці прийшли додому опухлі і хворі. І що робити було?».

Розгублена мати відправила старшого сина в колгосп, щоб він забрав батьків пайок. «Але ти не кажи, що батько мертвий», — наказувала мені мама. Я отримав пайок: 400 грамів хліба і трохи юшки, якої мені дісталося лише третина склянки». Оце і весь великодній обід виснаженої родини.

Мати пішла до колгоспу просити, щоб допомогли поховати чоловіка. Діти зосталися біля хати — сиділи і грілись на сонечку. Раптом один із хлопців закричав, коли найстарший Антон підбіг подивитись, що сталося, брат уже був мертвий. А буквально за кілька секунд помер іще один брат. «І в домі стало три смерті. Я так злякався! Думав, що зараз також помру, і побіг чимдуж із хати. Я так тікав, що не розумів, куди біг», — згадує мій співрозмовник.

«Люди ходили, як примари»

Отямився хлопець уже далеко від дому, на дорозі до Полтави. Там він зустрів чоловіка, який викопував корінь пирію. «Він кинув мені коріння і сказав: «На, пожуй, він такий, як тісто». Я спробував — смак дійсно був дуже схожий. Дуже зрадів, адже пирію було вдосталь». Хлопець згадав, як раніше їздив із батьком на базар до Полтави та які там продавали наїдки. «Я вирішив, що в Полтаві харчі точно мають бути». До міста дістався надвечір. «Треба було десь переночувати, і я подався на вокзал, — продовжує Антон Панасович. — А там багато трупів лежить, пухлих від голоду. Зайшов на станцію і там скрізь — люди, всі опухлі. Там задрімав, але мене, як і всіх решту, виштовхали, коли прибирали на вокзалі».

Хлопчина пішов блукати по місту з простягнутою рукою. Але ніхто не дав і лушпайки. Люди ходили, як примари, худі і ледь живі, подекуди лежали трупи. «Вирішив вертатися додому, — продовжує розповідь Антон Панасович. — І дорогою назад бачу: їде гарба, чоловіки збирають мертвих. Людей, мов мішки, закидали на воза. На узбіччі сидів хлопчик, ще живий, то його чоловіки теж посадили на гарбу».

Після Полтави юнак блукав світами три місяці, дійшов аж до тодішньої столиці — Харкова. В місті хлопчина харчувався об’їдками. «Я зранку приходив до заводських їдалень і допомагав прибиральниці чим міг, — продовжує пан Антон. — За це вона давала мені щось із недоїдків. Мабуть, то були якісь їдальні для начальства, бо інколи в залишках навіть траплялися шматочки хліба. Ото я поїм і знову весь день містом вештаюсь. Їсти просив, але ніхто нічого не давав. Правда, у двори не заходив, бо тоді вже були повідомлення, що людей їли. Такими були наслідки колективізації, якби не вона, то не було б того страшного голоду».

«Подумав, що то якась бабця, а не моя мама»

Після тримісячного блукання юнак зрештою дістався додому. В рідній хаті було голодно. Мати працювала в колгоспі свинаркою і своїм пайком годувала не лише себе, а й двох синів. «Мама була така стара і змучена, аж чорна, — згадує перше враження про зустріч після довгої розлуки. — Я її не впізнав, спочатку подумав, що то якась бабця старенька, а не моя мама».

Аби якось вижити, мати влаштувала старшого сина на роботу в колгосп. Перший робочий день чоловік пам’ятає в деталях: «Я поснідав, тоді вже був хліб, і нас навіть нормально годували в колгоспі. Ми з мамою з’їли мою пайку, а свою юшку мама забрала. Бо ж удома ще двоє братів було. А потім я мав пасти свиней, от тільки нічого в мене не вийшло, бо вони майже одразу розбіглись. Я ж не міг за ними вгнатись. Дуже слабкий був. Ввечері мама дуже сварилась, адже ледь випросила ту роботу для мене в бригадира».

Але на початку 34–го обоє — і мати, і син — потрапили в лікарню, де пролікувалися від тифу чотири місяці. По поверненні знову пішли на роботу в колгосп. Вже у 1935 році здібний юнак, який навчився читати ще в чотири роки, продовжив навчання у школі. Згодом вчився на фельдшера у Полтаві й отримував стипендію. З неї частину грошей віддавав мамі, щоб допомогти утримувати братів. Минули роки, поки родина змогла купити собі корову, чому всі безмежно раділи.

Після війни Антон Панасович зміг стати одним із найвідоміших львівських лікарів–невропатологів. Він працював до 87 років, каже, що і досі ходив би на роботу, якби не поганий зір. За свою довгу лікарську практику лікував і радянських бійців, і німців, і партизанів УПА, і високе начальство. Каже, що «ніколи не питав у хворого, хто він, а тільки — що болить і чим допомогти». Але то вже зовсім інша історія...

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>