Крізь краплі дерев’яного дощу

20.03.2013
Крізь краплі дерев’яного дощу

Фрагмент барельєфу «Преподобні Антоній і Феодосій».

У невеличкій майстерні Романа Воротняка, що сусідить із кухнею його квартири в одному зі спальних мікрорайонів Коломиї, на видному місці — барельєф двох отців церкви зі старовинними манускриптами в руках. Це — преподобні Антоній і Феодосій, засновники Києво–Печерської лаври. Вирізьблені з дерева лики святих ніби випромінюють мудрість пізнання божественних істин. «Коли на відкритті виставки я сказав, що для створення цієї роботи в довершеному вигляді мені знадобилося цілих 15 років, багатьом мої слова видалися надто гіперболізованими. Мені ж насправді треба було пройти саме через такий тривалий етап осмислення теми, яка «не піддавалася», — зізнається майстер. — Починав різьбити — і зупинявся. До пори до часу з існуючих у свідомості фрагментів ніяк не складався цілісний образ. А потім — ніби осяяння: сів і почав працювати до останнього штриха».

Багато хто готовий був заплатити за його «Антонія і Феодосія» чималі гроші, та автор щоразу відхиляв пропозиції. «Сюди, — відповідав, — я вклав частку душі, а вона — не продається».

 

Спершу була «Тайна вечеря»

На тривіальні запитання, звідки в нього взявся дар різьбяра, майстер зазвичай підносить вказівний перст догори: «Від Всевишнього. Звідки ж іще?». Коли має час і настрій, вдається до розлогіших пояснень: «Вважаю, що кожна людина наділена Господом якимось талантом. Якщо вона відчула це в собі, змогла сконцентруватися на реалізації Божих намірів — неодмінно досягне успіху. Зашкодити можуть хіба що дві причини: людина займається не тим, до чого має здібності, або конфліктує з власною совістю».

Генетичний код роду — теж, мабуть, один із рушіїв вдалої самореалізації. А тут пану Роману конкретно пощастило. Його батько Ярослав походить із розташованого в Карпатах, між Сокільським та Хоминським хребтами, села Малий Рожен і, як і кожен гуцул, обожнює різьблені речі домашнього вжитку, виготовлені майстрами–самоуками нерідко на високому худож­ньому рівні. Закінчивши Косівське училище декоративно–прикладного мистецтва, Ярослав Воротняк одночасно займався багатьма видами творчості, зокрема й художньою різьбою по дереву. Деякі його роботи навіть потрапили до фондів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Саме батько й показав синові кілька різьбярських прийомів класичної сухої гуцульської різьби, благословивши на самостійні творчі пошуки. Перший серйозний успіх і відчутна фінансова винагорода прийшли до Романа в 19–річному віці — його «Тайну вечерю» придбали для приватної колекції.

«Тугий гаманець — не вершина мрій»

Відтоді минуло два десятиліття. За цей відрізок часу багато що змінилося в житті нині знаного майстра, відзначеного першою премією міжнародної виставки «Арт–вік» (2011) у номінації «Класичний барельєф».

Понад два роки Роман тестував за океаном «суспільство рівних можливостей», виготовляючи для дуже заможних американців ексклюзивні художні меблі. Америка не розчарувала. «Переконався, що в цій розвиненій демократичній державі обдарована людина неодмінно отримує шанс на реалізацію своїх здібностей, — каже він. — Коли збирався додому, просили залишитися, аргументуючи тим, що «Америці потрібні такі, як ти, люди». Я відповів: «Україні вони також потрібні». Комфорту для життя там удосталь, проте особисто мені бракувало близьких людей та адреналінової української дійсності. Матеріально я, звісно, багато що втратив, але тугий гаманець — далеко не вершина моїх мрій».

Окрім Америки, Роману Воротняку вдалося відкрити для себе ще один материк — творчий. Ім’я його — Вінсент Ван Гог, котрого вважає еталоном творчої поведінки. В Амстердам їздив на запрошення тамтешнього професора, який високо оцінив Романові різьбярські досягнення.

Майже всі туристичні маршрути в столиці Голландії, як відомо, ведуть до музею Ван Гога. Охочі побачити полотна знаменитого художника скупчуються поблизу картинної галереї в кількості, не меншій, ніж колись вишиковувалися радянські люди до мавзолею Леніна. Гостю з Прикарпаття теж довелося довгенько полірувати черевиками амстердамські тротуари, поки перед ним відчинилися двері у світ Ван Гога. Найбільше цінителі його таланту зазвичай прагнуть побачити відомі на весь світ «Соняшники». «Я теж уп’явся очима в це полотно, аби осягнути його велич. Та, чесно кажучи, — загораються лукаві іскорки в очах мого співрозмовника. — Так нічого й не втямив: будяки будяками. Аж ось повернув голову ліворуч — і завмер від здивування: на одному з полотен художник якимось дивом зумів передати живу стихію дощу і вітру. Подумалося: невже пензель на таке здатний? А різець? Відтоді ідея відтворити побачене в амстердамському музеї на дерев’яній дошці мене не полишала. Працював дуже довго. Переробляв багато разів, аж поки не досягнув бажаної експресії дощу. І лише тоді відчув якесь полегшення».

«Безглуздо змагатися з природою»

У трикімнатній квартирі Воротняків важко зорієнтуватися, де закінчується територія майстерні й, власне, починається житлова площа, на якій, крім господаря, ще поміщаються зі своїми інтересами дружина–хореограф і двоє дітей — студент та школярка. Мало того, що всі стіни — у витворах мистецтва, так навіть поруч із подружнім ложе зберігається кілька грубих дощок–заготовок, до яких iще не торкався різець. «Матеріал завжди має бути під рукою», — посміхається пан Роман, перехопивши мій здивований погляд. «І найкраще для різьблення підходить матеріал із фруктової деревини», — хвалюся своє обізнаністю.

Краще б промовчав, бо зустрічне запитання господаря, чому так, ставить мене в глухий кут. Та майстер великодушно пояснює: «Фруктові дерева мають своєрідну ауру — вони щороку народжують особливі плоди. Це таїнство продовження роду якимось незбагненним чином передається деревині. Руки відчувають її тепло, та пояснити це неможливо. У природі, як і серед людей, є схожість, але немає абсолютної тотожності. Так сотворив Бог. Розріжте два стовбури груші, колись одночасно посаджені поруч, рівномірно освітлені сонцем, однакової висоти і товщини. Навіть неозброєним оком видно відмінності їхньої текстури, відтінків кольору та інші нюанси. Саме це дає невичерпні можливості для різьбяра. Між іншим, селекцією я не займаюся. У мене немає відходів через сучки та інші «відхилення» від норми. Якщо сонце, вітер, дощ, сніг так уплинули на деревину, то я залишаю це в первозданному вигляді як основу. Безглуздо змагатися з природою. Краще спробувати зрозуміти її — і тоді може відкритися небачене. Переконувався не раз».

«Рука, якою водить воля Всевишнього»

— Нині не тільки класичні речі декоративно–вжиткового мистецтва, а й високохудожні твори народних майстрів піддаються промисловому копіюванню. Верстат за допомогою досконалих комп’ютерних програм може підробити — комар носа не підточить — творчий почерк найоригінальнішого майстра. Не страшитеся цих підступних монстрів?

— Із суто технічної точки зору, — відповідає пан Роман, — підробити можна все, та ювелірна точність машинної різьби не здатна конкурувати з енергетикою руки, якою — часто всупереч геометричній досконалості — водить воля Всевишнього. Рукою ніколи не зробиш два цілком схожі предмети, а роботизований комплекс здатний наштампувати безліч бездоганних копій оригіналу. Та вони — мертві. До речі, фахівцеві неважко розпізнати лінію руки майстра і лінію різця–автомата.

— Але ж і ваші майстри–колеги, трапляється не поодиноко, власноруч тиражують свої найуспішніші роботи.

— Тоді людина вступає в протиріччя зі своєю совістю, аби добути побільше грошей. Господь підказує йому робити ось так, а він сам себе обманює: спершу зароблю гідні статки, а вже тоді присвячу життя ексклюзивній творчості. Так не буває. Мусиш відразу зробити свідомий вибір.­ Від таких спокус мене вберігає історія життя великого Ван Гога, котрий помер у бідності, проте ніколи не переступав межу чесності із собою. Бог дав йому талант малювати, і він не розміняв його ні на які житейські блага.

— У яких одиницях вимі­рюється ваш творчий доробок?

— Звісно, що не в умовних. Барельєфних робіт у мене не так і мало. Частина найцінніших — зі мною. Інші — в приватних колекціях. Деякі — в роботі, і невідомо, коли будуть завершені. Такі особливості моєї творчості. Я майже не працюю від початку до кінця над чимось одним. Щось починаю, але швидко вичерпуюся і переключаюся на інше, хоча те, попереднє, постійно є в моїй свідомості. Проектую, скажімо, інтер’єр, як раптом надходить імпульс — берися за барельєф. Беруся і поринаю у стан блаженства. Натхнення, як видно, — надто тонка матерія і почасти непрогнозовано примхлива.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>