Знову вцілили в «дев'ятку»

20.07.2004

      Кажуть, людині стільки років, на скільки вона виглядає. А місту? Схоже, іноді його вік напряму залежить від того, чи виглядають його «батьки» якийсь, хоч невеличкий, ювілей. Схожа ситуація нині в Донецьку, де на останній сесії міськради депутати підтримали пропозицію змінити на гербі міста цифри «1869», що досі означали рік заснування, на «1779». Отож обласний центр, де п'ятирічку тому солідно відзначали круглі 130 років, у останній день серпня (День міста) має всі підстави святкувати «квадратну», але не менш серйозну дату — 225 років. А через наступну шестирічку тут, мабуть, згадають про поки притримуваний у запасі 1690 рік. Тоді, у 2010-му, якраз підійде черга відзначати 320 років Донецьку.

 

      Історики й краєзнавці давно сумнівалися, що літочислення міста слід вести з 1869 року, коли сюди приїхав англійський підприємець Джон Юз і взявся будувати «железоделательний» завод. Приміром, відомий місцевий краєзнавець, дійсний член Гeографічних товариств Росії і України Михайло Альтер у своїх дослід-женнях наголошував, що перший період перебування Юза у верхів'ї Кальміуса був фальсифікований ще дореволюційними авторами. Насправді було немало доказів того, що англієць прибув не в «безлюдний степ», а в поселення, засноване ще запорозькими козаками. Такої ж думки дотримувалися й інші дослідники минувшини.

      У 2002 році свої письмові висновки щодо часу заснування Донецька тодішньому заступнику голови Донецької облдержадміністрації запропонувала ціла експертна комісія. Декан історичного факультету Донецього національного університету, доктор історичних наук, академік Української академії історичних наук П.Добров, завідувач кафедри історіографії, археології та методики викладання історії, доктор історичних наук В.Пірко, професор кафедри історії слов'ян, доктор історичних наук З.Лихолобова на підставі документів вкотре спростували причетність Юза до заснування міста. Адже ще до появи тут англійського товстосума, у 1841 році, на території нинішнього Донецька вже було збудовано механізовану шахту, що невдовзі щорічно видобувала до 15000 пудів вугілля. У 1775 році після зруйнування за наказом Катерини ІІ Запорозької Січі почалася масова роздача запорозьких земель державним чиновникам, армійським офіцерам та козацькій старшині. Отож «землі на правому боці витоків р.Кальміус дісталися нащадку Ізюмського полковника Євдокиму Шидловському. На цих землях поручник Шидловський у 1779 році «осадив» слободу Олександрівку і Крутоярівку... Таким чином, його володіння у сучасних межах міста простяглися від Путилівського парку до ДМЗ, про що свідчить Генеральна карта Катеринославської губернії 1784р.».

      За четвертою загальноросійською ревізією (переписом) 1782р., стверджують історики, в Олександрівці мешкало 206 чоловіків і 135 жінок. А таке співвідношення між чоловічим і жіночим населенням підтверджує висновок катеринославського митрополита Ф. Макар'євського, який зазначав, що Шидловський «осадив» свої села на мicцях, де запорожцi здавна розташовували свої зимівники й охороняли шлях з Дону на Запоріжжя. Підтвердження про існування перших тутешніх зимівників козаків з 1690 року вдалося відшукати в Ростовському обласному архіві. Все це й дало підстави для висновку експертної комісії: «Правомірно історію міста розпочинати з часу заснування с. Олександрівки, на території якої виріс завод, з 1690 р.». Цю версію протягом тривалого часу відстоює й відомий краєзнавець iз Макіївки Микола Колодяжний, завдяки пошукам якого його місто не так давно теж істотно «подорослішало».

      Аби надати обговоренню публічного характеру, минулого року управління зв'язків із громадськістю Донецької міськради організувало й провело серед мешканців міста інтерактивне голосування, де кожен бажаючий міг висловити власну думку. Всього на сайті міського голови Олександра Лук'янченка в голосуванні взяли участь 86 відвідувачів сайту. Найбільше донеччан — 44 — вважають, що історію міста слід вести з 1690 року. «Юзівське» літочислення з 1869 року отримало 31 голос, а 1779 рік — усього 11. Крім того, наприкінці минулого року в міськраді провели «круглий стіл», де історики, краєзнавці, представники громадських організацій та навчальних закладів мали б визначитися з остаточною датою і запропонувати розглянути її на сесії. Пам'ятаю, як сказав тоді заступник міського голови В. Лактіонов, найголовніше в цій ситуації було не виставити себе на посміх, а підходити до історичних фактів досить зважено. Утім не всі учасники скористалися побажанням. Приміром, представник однієї з ветеранських організацій зазначив: він хоча й козацький нащадок і вірить, що перше поселення заснували запорожці, однак виступає проти нової дати. Чому? Та тому що, за його словами, тоді на гербі міста має зникнути звичний молоток, а з'явиться козацька «чайка». Інший опонент обурювався — мовляв, жодна з влад: ні царська, ні радянська — не наважувалася щось змінювати.

      ...11 червня вже цього року депутати Донецької міськради таки визначилися і прийняли рішення вести історію міста з 1779 року. Подібне клопотання тепер адресується Кабміну України, де, швидше за все, підуть назустріч землякам. Однак що саме відзначатиме Донецьк на День міста, який припадає на останній день літа, — 135-річчя чи 225-річчя — поки ще не відомо. Але точно не 314-ту річницю, беручи за основу 1690 рік, якого задля історичної справедливості притримуються багато істориків та краєзнавців. Утім, мабуть, усе ще попереду. Тому не виключено, що в Донецьку, гучно відсвяткувавши 225-річчя, почнуть готуватися зустрічати 320-річчя.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>